11. Перша поразка Офки

Юліан Опільський

Метелиця, яка була втихла, зірвалася над ранок з новою силою, і знову цілі кучугури твердого, зернистого снігу виросли здовж західних стін кріпості. Бабинський та Горностай ще спали, коли Андрійко вийшов на криту галерею, якої вікна виходили на майдан. Майдан стояв пусткою, ніхто не спішився у так песій час виходити з теплої хати. Ратники, які стерегли стін, ховалися в угли та за вичілки, а вікна пані Офки та воєводи були прислонені. Тільки при бічних дверях палати, крізь які мусіла ходити старостиха, стояли, мов два спижеві істукани, татарські вартівники у багряних кожухах та шапках, з довгими списами в руках.

Нагло Андрійко подався взад. У дверях начальної вежі, які лежали на першому поверсі, показався воєвода. Він був у довгій лисячій шубі та у бобровій шапці-клепані. Поволі, незважаючи на люті пориви вихру, сходив він по деревляних східцях, які приставлювано до вежі у звичайний час, а у небезпеці палено.

Погружений в задумі, ішов Юрша аж до бічних дверей палати, а в сій хвилині з земним поклоном показався у них Сташко. Воєвода відступив узад, наче з відразою, і кивнув рукою на обох ратників. Вони сейчас взяли ратища на плече і відійшли у сторону стаєнь. Сам Юрша не звертав зовсім уваги на молодого ляшка, який увесь сей час стояв у дверях зі шапкою в руці, тільки спокійною ходою відійшов і попрямував… простісінько до задньої фірти.

Андрійко чув, що блідне. Прожогом кинувся у свою кімнату вижидати дядька. І ось відчинилися двері…

– Слава Богу!

– На віки віків, амінь!

Воєвода сів біля огню, а з-під шуби, яка розхилилася на груди, блиснула сріблиста бляха нагрудника. Андрійко кинувся розводити з попеліючого вчорашнього багаття нове полум’я, а Юрша мовчки приглядався його роботі. Вкінці відізвався:

– Андрійку!

Молодець як стій перервав заняття і з похиленою головою, червоний, мов грань, станув перед дядьком.

– Дивні річи розказував мені вчера пахолок старостихи!..

– Так? Я не гадав, що він осмілиться! – відповів Андрійко.

– То ти знаєш, що він мені розказував?

Андрійко спокійно кивнув головою.

– Ти знаєш, а не гніваєшся, отже, не боїшся сущої правди. Видко, Сташко збрехав.

– Противно, дядечку, він сказав правду.

Боярин порушився неспокійно на свойому місці.

– То значить, – продовжав, – що ти знав про наміри пані Офки і згодився таїти їх переді мною?

– Так, відучора знав я про них і приобіцяв берегти тайну.

– Як-то? Навіть переді мною?

Голос Юрші загудів громом, лице почервоніло від гніву, затиснена рука витягнулася над головою молодця. Андрійко зблід, мов стіна, але стояв непорушно, готов прийняти навіть удар з батьківської руки воєводи. Але удару не було, а по хвилі обізвався воєвода уже спокійним голосом:

– Оправдайся!

Андрійко не мав причини довше берегти тайну, раз вона була виявлена. Тому зовсім отверто, спокійно та рівно розказав дядькові про свою службу старостисі та про свої почуття. На лиці воєводи розлився глибокий смуток-грижа, він наче бачив уже молодця пропащим для себе, рідні, рідного краю та православної віри. Але ось Андрійко став розказувати про вчорашні розмови з Офкою та Сташком, і Юрша підняв голову. З його лиця сходили звільна жура та сум, а появлявся на ньому подив. Вкінці знову піднялася його рука, але сим разом уже приязно тріпнула молодця по плечі.

– Ну, як так, то друге діло! Я не знав, що ти зумів сам пізнати усю погань середовища, з якого виросла ся квітка, – тут указав рукою позад себе на вікна старостихи, – а щодо лицарської служби, то ти, після лицарських законів, справді повинен і мусів був так учинити, як саме вчинив. Бачиш, одначе, лицарська служба – се винахід високих, благородних умів, повних найвищої побожності, вірності й ніжності. Але такі лицарі і жінки не є Офками, ні Сташками, і вони не доведуть до гріха людини. Доки сей дух жив на Заході, досі тисячі мужів рік-річно плили на Схід, у святу землю, і, засіваючи її своїми та поганськими кістками, ждали на жниво Царства Божія на землі. Але саме сей цвіт лицарства згинув, зів’яв у огненних пустинях Сирії, а хто не згинув у боротьбі, не вмер від пошесті або від спраги, сей тратив молодечу силу в нечуваній східній розпусті і вертав домів безсильним, згіркнілим старцем. Осталося схороване, зледащіле, зубожіле дрантя або товсті, годовані, ліниві та неотесані бруси. Ось хто тепер на Заході лицарює та служить дамам. Під верхнею пестрої, блискучої лицарської «яки» або дівочої «котеллі» нема сих чеснот, які колись довели лицарство аж до Господнього Гробу. Лицарський звичай і поведінка криє тепер під собою гниль, а просвіти, віри, одушевлення треба на Заході глядіти під каптаном міщанина. Усе те, бачиш, не нашої породи поява. Годі, щоби ми відбудовували лицарський світ та йшли у Святу Землю. У нас свойого поганства доволі, бо є татари, ну, й гірші поган та сарацинів ляхи. Вони ніколи не боролися з поганством і не бачили Святої Землі, а лицарство прийшло до них аж тоді, коли вже само зледащіло. Тут могло розвинутися наново, бо саме з таких зледащілих поганців, які, наче круки, люблять блиск і стерво, складається польський шляхетський народ. Він-то приносить нам лицарство з гербами, блиском, турнірами, але се не Боже Царство на землі, а диявольський посів! Тому відкинь від себе сю службу, наче трійливий Гриб…

– Я вже вивісив свій шарф на вичілках брами – як знак для князя Олександра…

– Якого Олександра?.. – Юрша зірвався, мов опарений. – Якого Олександра? – повторив. – Що тобі, хлопче?

– Князя Носа! То Сташко сього вам не говорив?

– Чого саме?

– Що се він має викрасти старостиху…

Юрша посинів. Здавалося, що грубі, мов мотузки, жили на висках ось-ось пукнуть, а чорна кров заллє йому очі. Руки корчилися судорожно та раз у раз з глухим ломотом ударяли об холодні бляхи нагрудника. Шуба зісунулася йому з плечей і упала на долівку. Андрійко зрозумів, що годі теряти час, бо з воєводою може скоїтися лихо. Він мигом розіпнув нашийницю й кинув її в кут, а в уста дядька влив чарку меду. Відтак взявся до розперізування панцира, але воєвода прийшов між тим до себе.

– Де сей Сташко? – питав хриплим голосом. – Він мусить знати щось більше! Я возьму його на муки, покалічу, уб’ю!

– Оставте се, дядечку! – прохав братанич. – Він менше знає, чим я, бо я знав уже давно, що князь Олександр очарований старостихою. І боярин Микола знає про се.

– Як так, то пропало усе! – сказав воєвода і похилив чоло на руку.

Довго сидів так у задумі, вкінці підняв голову і спитав:

– Бачиш, сину, до чого довела героя Русі одна ляцька «дама»? Він викраде її мені, свойому кровному братові, і повезе кудись у світ, де пропаде разом із нею для справи віри, народу й держави…

– Ще ми остали і великий князь, Рогатинський, князь Федько…

– Так і Бог на небі! Але що до нас? Як така щира душа, як Ніс, пішов на спокусу, то за кого можна тепер поручити? Усе брехня, лож, самолюбство, вузькоглядність, Коли Олександр продає нас за одну жінку, то чи не продасть нас Свидригайло за титул, королівський вінець або іншу користь? Ох, хвилями здається мені, що ми не діждемо уже ніколи розсвіту, що наша теперішність та будуччина – у мряці, з якої тільки один вихід – смерть!

Оба свояки мовчали, тільки вітер шмагав люто крівлі хат та вичілки укріплень і вганяв у кімнату клуби диму.

– Що ж вчините, дядьку, з князем Олександром?

Юрша стиснув п’ястуки.

– Ах! Провчив би я його! – проворчав крізь зуби. – Як батько неслухняного отрока, запроторив би я його у холодну на три дні о хлібі та воді, щоби з голови вивітрило йому всіляке нестоюще дрантя…

– Так, дядьку, але князь Ніс – се не я, се князь і… лицар. У нього своя воля, а ви можете його щонайбільше передати великому князеві на суд…

Юрша потер рукою чоло.

– Не думай, сину, що я сього не знаю! Се пересердя з мене говорить і жаль… Жаль за скарбом, який розкочується мені під руками, жаль змарнованої праці усього життя. Мов молодик, товчу головою об стіну, а ти, що міг би бути моїм сином, поучуєш мене. Ох, розумію я гаразд, що гнівом і криком не вдію нічого, нічого… хіба ще глибше потоплю справу у грязюку самолюбства й кирині, озлоблю на себе уми нечисленних прихильників та зражу їх до одностайної боротьби за волю краю, віри і народу…

Воєвода замовк і задумався, а коли по довгій хвилі встав, лице його було суворе, але спокійне, як завсіди.

– Сьогодні вечором жди мене у себе після вечері, – сказав.

– Чи покликати і варту?

– Ні! Бачиш прецінь, що я навіть від дверей старостихи відкликав татар…

– Бачив, і саме сього не розумію зовсім.

Юрша усміхнувся і поклав руку на плече хлопця

– Не забувай, Андрійку, що я не тільки воєвода, но і Юрша, і не можу позволити, щоби моє ім’я постало на нечистих устах поганських посіпак. Де ходить о покарання Юрші, там нема місця для татарських головорізів. Я сам тобі суддею, хотяй без оборонця і без відклику, але і без свідків твоєї ганьби. Татари не повинні бути при переловленню Офки під твоєю опікою.

Кажучи се, забував Юрша, що з нього говорить те саме самолюбство, яке спонукало Носа задля одної пристрасті знехтувати святу справу віри і народу. Не розумів сього й Андрійко, а кромі сього, не здавав собі зовсім справи з намірів дядька.

– Так, але якщо Офка втіче… – начав.

– Вона тікає з князем Олександром, і тому я її спинювати не буду! – рішив воєвода. – Є у мене сила і обов’язок боротися з ворогом та каверзами ляхів, але нема сили, ні повинності бути сторожем вірності чужої жінки!

Юрша вийшов, а Андрійко, подумавши гаразд про слова та замисли воєводи, дійшов до висновку, що дядько зовсім втратив тямку та панування над собою під вагою вістки про відступство князя Олександра. Властиво, повинен був Юрша по волі чи по неволі стерегти Офки для Кердеєвича. Повинен був також пильнувати кождого її кроку, бо вона шкодила замислам великокняжих приклонників.

А ось у нього не стало на се сили, не стало волі, і він рішив позбутися людини, якої хитрість і злоба були для нього непонятні і вимагали мір, перед якими здригалася лицарська, щира і наскрізь добряча його вдача. Наче пан, який позбувається радо невірного й лінивого наймита, хотяй виплатив йому уже наперед заслуженину; годився воєвода на виїзд старостихи. Рад був із сього, що хтось переймає відвічальність за неї, бо не Юрша викрадав її з замку і не Юрша спроневірився великокняжим державним планам.

Посумнів Андрійко і вижидав нетерпеливо вечора. Вправді ніхто не сказав йому, що вже сьогодні князь Олександр туди прибуде, але якийсь голос у серці віщував йому се. Під вечір нагнав вітер на безмежні лани Волині важку, сіру мряку, а сам утих. Студінь звільніла значно, повітря потепліло, без сумніву, треба було сподіватися на слідуючий день відлиги. Вже при обіді жалувався старий Сава на гостець, Бабинський і Горностай підтягли собі після обіду меду, якого нарочно підливав їм Андрійко.

Коли смерклося, усе живуче пощезало у хатах, вежах, кухні або почвалало у город. Андрійко виправив також домів сторожа при своїй фірті, бо при фірті обіймали варту татари воєводи. Зі сумерком прийшло справді двох татарських ратників, які станули по обох боках фірти, наче дві спижеві статуї. Андрійко вийшов у галерею та глянув на майдан.

Але мряка була так густа, що годі було угледіти що-небудь на віддаль кількох кроків. Тоді Андрійко побіг до палати, щоб поспитати, що саме задумав воєвода. Але воєводи не було дома, і молодець вертав на фірту, повний непевності та сумнівів. Саме коли вступав у склеплені двері, зачорніли серед мряки чотири темні постати. У двох із них пізнав жінки. Мигом пірнув Андрійко під темне склепіння і, минаючи обох вартових, побіг східцями у галерею, а тут станув, мов укопаний. На підвіконнику горіла ясно оливна лампада. Перед нею у золотистій, шмельцованій збруї, з булавою в руці та з важенним мечем при боці стояв Юрша. Заки, одначе, зміг сказати слово, почувся вдолині брязк збруї і хриплий оклик.

– Проч, поганці, бо встелю долівку вашим стервом, заки вспієте кликнути вашого паршивого пророка! Геть відси!

А на сей оклик відповів високий горляний голос ратника:

– Ваша княжа милість можуть пройти, коли воля, але його вельможність воєвода просять ще перед від’їздом зайти до нього на хвилину. Воєвода ось тут, нагорі. Ваше товариство може остати тут.

Мовчанка запанувала по сих словах, видко, князь надумувався. Вкінці почулися на східцях кроки, і ось перед воєводою та Андрійком станула висока, струнка стать, закутана у подорожню шубу з каптуром. Каптур насунено на очі так, що годі було пізнати, хто се.

– Вітай, князю, у Луцьку! – сказав воєвода. – Чому ж так крадьки виїздиш, що й не вітаєшся зі своїм братом, ані зі мною, що завсіди був заодно з тобою? Невже ж ти затіяв яке негарне діло, яке світла дня боїться?

Зразу не відповів князь нічого, аж по хвилі відкинув каптур і показав червоне, від досади скривлене лице.

– Не до тебе приїхав я, брате, ні до Танаса. Я приїхав за своїм ділом, а яке воно, знаєш сам завдяки підлому зрадникові, який украв довір’я безпомічної жінки та зрадив його. Навіщо ж питаєш про звісне?..

Тут блискавка несказанної, скаженої люті влучила Андрійка. Але рівночасно, наче удар батога, влучила його й обида, і, заки хто міг отямитися, вискочив із піхви меч небіжчика боярина Василя. В сій саме хвилі блиснув і булат Носа, і дзвінко вдарили о себе вістря. Іскри посипалися зі стали.

– Ох, сю брехню, княже, виплюєш з кров’ю! – кричав оп’янілий від гніву Андрійко і напирав щораз то дужче на князя.

А у князеві вибухнув гнів, наче полум’я крізь стріху. Його удари також летіли градом на противника, і двобій, певно, закінчився б був смертю одного з противників, коли б не Юрша.

– Стій! – гукнув, а коли Андрійко послухав сейчас, миттю підставив булаву під меч князя Олександра, що з розгоном спадав саме на голову Андрійка. З брязком розлетівся меч на важкій булаві, а булава піднялася грізно над головою зажерливого борця.

– Стій, княже, не убивай молодика, який опускає меч на мій приказ, а не перед тобою…

– Ох, я не хотів… – звинявся князь.

– Не звиняйся, бо коли б був його вбив, то перед ким був би оправдався? Зрадником був би не він, а ти… А ось тобі моя порука та моє боярське слово, що не він зрадив мені вашу тайну, а зрадив її ваш-таки пахолок! Коли б не ти, княже, був сим, що обманює й зраджує, – так, не перебивай, – що обманює й зраджує моє довір’я та ласку великого князя, то і мій братанич, і ви відмугикали б сей прохід у замковому льоху наспіл із вашою… вашою товаришкою. Але ось ти, княже, виводиш крадьки з-під моєї опіки жінку боярина Кердеєвича, ти, а не хто другий! І мені дивно, що ти не прийшов отверто і не забрав її за її згодою а моїм відомом. Чи Юрша, чи Ніс берегтимуть Кердеєвички – чи се не все одно?

Наче школяр перед дяком, стояв молодий князь перед воєводою, але хвилями запалювалися у його очах якісь блиски, а уста та руки затискалися судорожно, чоло стягалося у брижки, аж врешті заговорив тихим голосом.

– Не бажав я брати пані Офки силою, бо не знав, чи ви, воєводо, до сього допустите! Вона і я – ми бажали тайни, щоби осягнути ціль, не наразивши вашої милості на гнів Свидригайла…

– Коштом лицарської честі мойого братанича! – перервав Юрша.

Князь Олександр зморщив чоло.

– За зраду і лож плачу завсіди кров’ю! – сказав. – За неслушне підозріння готов я просити прощення навіть у сього отрока…

Тут похилив голову перед Андрійком і протягнув йому руку.

Молодець спаленів.

– Вибачте, княжа милість, мої удари! – відповів. – Але де у вас княжа гідність та високий уряд, там у мене тільки честь, а за неї скочу до очей і чорту, не то вам…

І прийняв руку Олександра, який між тим продовжав свою бесіду.

– Не гадай, воєводо, що я відцурався тебе і твоїх. Хай боронить мене Бог і Пречиста Діва. Не покину я розпочатого діла, але, бачиш, бувають річи, сильніші від нас.

Тут Юрша спинив його.

– Досить сього! – сказав. – Іди в мирі і роби, що знаєш. Не я тобі даватиму розгрішення. Може, я й дав би його Сташкові…

– Ох, підляка! – вибухнув князь.

– Звісно, що підляка! – згодився воєвода. – Та, проте, ся сама причина довела його до гріха, що і благородного князя Олександра. Різниця тільки у наданнях… Тому я розгрішив би його, але тебе, Олександре, ніколи! Я не розгрішаю тебе за твій вчинок, але і не осуджую на вічний плач і скрежет зубів, тільки жду діл. Може, хоч ними спокутуєш се, що накоїла похіть.

Олександр мовчав.

– Іди! – кінчив воєвода. – Мої татари, Андрійко і Сташко – свідками, що передаю тобі заложницю. З Богом!

І, відвернувшись, пішов передом галереєю, за ним Андрійко, а князь остав один. Довгу хвилю простояв з мечем у руці, вкінці засміявся якось дивно, сховав зломаний меч у піхву і зійшов зі сходів. Там ждали його Офка, Марина і Сташко при відчиненій фірті. Оба татари вдарили земний поклін, коли його побачили, а коли усі четверо вийшли, побачили на снігу щось темне. За ними зі скреготом ретязів замкнулася фірта, а князь схилився, підняв з землі лежачий предмет і по хвилі передав його Офці.

– Стяжка! – сказав. – Та сама, що повідомила мене про вашу готовість.

Пані Офка закутала голову у бобровий каптур ще дужче, чим передше, і пригризла з досадою уста. Пізнала шарф, який дала була Андрійкові. З ним визбувався він і її впливу. Перший раз краса її не звела з ума наміченого мужа. Перший раз оперся хтось її понаді, видко, був на світі хтось, що не глядів тільки на блискучу плівку, а шукав скарбу щирого, святого, шукав того золота, яке вона розтратила уже давно…

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 153 – 161.