9. Андрійко у Офки

Юліан Опільський

Першої днини по втечі Скобенка з Луцька заворошилося у замку, мов у вулику. Биричі і татари Юрші вешталися по усіх усюдах, гляділи слідів утечі і вкінці найшли мотуз, прив’язаний до кількох ратищ при вікні. Мотуз звисав крізь вікно аж у рів від сторони міста. Биричі побігли у город, перетрясли усі хати польських, чеських та німецьких купців, але не найшли нічогісінько. Андрійко стрітив Сташка на майдані та бажав від нього дечого дізнатися, але хитрий ляшок не зрадився ні словечком. Він глумився тільки над потомленими татарами й биричами, а коли Андрійко запитав його, чому він так радіє непокоєм воєводи, засміявся і відповів:

– Я не радію, бо твій воєвода й його непокій мені байдужі. Дивно мені тільки, що ви не поняли сейчас, зачим сей киянин сюди приїхав. Я бачив його усього двічі, а вже знаю, що в ньому сидить. Він, очевидно, бажає вивищення, гонорів, а може, навіть шляхетського гербу. А ви йому за се казали чистити сап’янці вправді вельми благородного, – тут Сташко поклонився молодому Юрші, – але зовсім не визначного боярчука. Він утік, і я зовсім не дивувався б, якби він найшовся колись по тому боці.

І молодий ляшок показав рукою на захід.

– Як-то? – зчудувався Андрійко.

– Звісно, як! Король вельми радо прийме кождого русина, який признає його власть правосильною. Такий Скобенко стане шляхтичем і верне колись у Київщину великим паном з ласки короля, а не великого князя. І коли король забажає у Київщині піддержки, то опреться не на Юрші, а на Скобенкові, розумієш?

– Не дуже!

І справді, Андрійко, який виріс осторонь від великих подій, не розумів крутих доріг польської державної думки. Мрії про відбудову великого князівства, про давню свободу народу виповнювали се середовище, у якому не було місця на лож, облуду, хитрість та підступ. Молодеча його душа відділювала від себе різко пітьму і світло; усе, що не було добром і правдою, було лихом та брехнею. Сташко кормився зате розмовами й листуванням пані Офки з батьком каштеляном, канцлером, паном Бучацьким або й Кердеєвичем, бачив і чув не одно, та хотяй і не все, та таки десь щось похопив. Вкінці научився тільки такі вчинки поважати, які являлися звенами якоїсь таємної, підступної каверзи; до найпростішої цілі вибирав якнайкрутішу дорогу, а для високих мрій Андрійка не мав найменшого розуміння. На отверте признання товариша, що його не розуміє, засміявся тільки.

– Дивний-бо ти, боярине, – сказав, – живеш між руським народом, а не бачиш нагая на власну свою шкіру. Знаєш прецінь, що небіжчик князь Вітовт на спілку з королем позносили усі більші князівства на сході?

– Так.

– Зате надали багацько земель різним людям без значіння, як Воловичам та Ходкевичам на Київщині, Сапігам або Зеновієвичам у Смоленщині, Боговитинам у Бересті, Іліничам у Могилеві, Хребтовичам, Немировичам та многим іншим. А все те на се, щоби вони попирали панську справу, справу короля й великого князя, а не бажали окремішності. Від короля спливає на них усіх ласка, гріш, земля, привілеї; у окремій державі вони стали би підніжками-боярами всіляких Острозьких, Четвертинських, Несвизьких, Друцьких, Соколинських, Пронських, Жилинських, Збаразьких, Вишневецьких, Порицьких, Носів або Гольшанських, Слуцьких, Чорторийських, Корецьких, Заславських та інших княжих родів. Ось сі пани – се ніби твій Скобенко, який утік на захід, а ти – се ніби ті князі. Може, тепер уже?..

– Ага, тепер уже розумію! – сказав Андрійко і з подивом глянув на товариша. Одначе хотяй і подивляв Андрійко Сташка, то таки у серці його збудився жах, а навіть відраза до нього, відраза, яку відчуває кожда людина при виді гадюки або прокаженого.

Мимохіть Андрійко відсунувся від товариша і віддавався щоднини лицарським вправам – будь то під руководством самого дядька Юрші, будь то його старого мечника Сави. Сташко брався не раз іти з ним навзаводи, одначе при першій нагоді оказалося, що Андрійко дав би раду десятьом таким, як Сташко. У хлопця була незвичайна сила, яку ось уперше оказував прилюдно. Він уїжджав на майдані коні, вправлявся у метанні ратищем, у двобою – копієм, довшим та коротким мечем, топорами та у стрілянні з лука.

М’язи Андрійка немов тільки ждали на уміле вправляння. Вони стали пучнявіти та тверднути, мов криця. Збруя небіжчика боярина Юрші, яка при виїзді з Руди була ще заобширна на нього, тепер надавалася в сам раз. Була се чудова, чорношмельцована збруя, яку небіжчик одержав від австрійського герцога Леопольда.

Зразу було Андрійкові важко рухатися у сталевій одежі, але старий Сава навчив його, як має до сього взятися. Перш усього наложив хлопцеві шолом з наличником. Коли Андрійко привик до ваги шолома, наложив йому Сава нашийницю, а відтак нагрудник і наплечник. По місяці, десь з початком січня, Андрійко став уже надягати долішню збрую, наголінниці та начеревник, і вчився ослонювати себе важким окованим щитом. Молодець вправлявся тоді у повній збруї і не раз не здіймав її зі себе цілими днями. У сьому часі помарніло дещо його свіже, рум’яне личко молодої дівчини, а зате ясніше виступили у нього поважні, а навіть суворі черти роду Юршів.

Попри се, прибуло Андрійкові ще друге заняття.

Монах Єрофей, який звичайно писав листи і грамоти воєводи, вертаючи зі міста вечором десь коло Різдва, посовгнувся на мості й поторощив собі праву руку, а ліву вивихнув. Хотяй старий Сава умів не гірше знахаря складати і зв’язувати поламані кості та направляти звихнені сустави, то таки й він покивав тільки головою над недужим.

– Ти, братчику, подужаєш, – рішив, – але вже не відправиш обідні, ані не напишеш грамоти, бо не вдержиш у руці ні чаші, ні тростинки.

В виду сього, що саме під ту пору приходилося чимало-таки висилати писем та виготовляти грамот, воєвода був у неабиякому клопоті. Письменних людей було, щоправда, багато, бо на Русі усякий піп, дяк та більшість боярства вміли читати. Доволі було й таких, що вміли сяк-так підписати своє ім’я або відписати з книги молитву. Зате ніхто не тямив настільки письма, щоби справді вірно та ясно висловити письмом гадку або написати грамоту за диктатом чи після взірця. Сам Юрша не вмів сього, і тому через два дні розшукував писаря до своєї канцелярії. Були також у городі чужинці, які могли послужити воєводі, та годі було повірити їм тайни правління.

Тоді Андрійко, який щойно перед чверть роком покінчив був науку, взяв у руку тростинку, а по кількох пробах написав зовсім добре та виразно вістку для великого князя про повстання мужиків у Ратненській волості. Юрша був одушевлений новим помічником. При ньому пізнав Андрійко багато людей та відносин, учився як слід оцінювати події, словом, дозрівав із дня на день.

Коли Андрійко став писарем воєводи, Сташко почав появлятися на майдані чимраз частіше і брався навіть сам до ратища та лука. Добрий був з нього лучник, але не дорівнював Андрійкові при вправах. Але він не щадив похвал товаришеві і розказував йому про се, як дуже подивляє його силу і вправу старостиха. Вона, бач, приглядалася не раз герцям крізь вікна своїх кімнат. Андрійко не багато робив собі з чужих похвал, та вони все-таки облегшували зближення обох молодців. Вкінці прохав Сташко товариша, щоби учив його сього, чого сам учився, а він навчить його за се лицарського звичаю й поведінки. І з того часу хлопці сходилися щоднини.

На Йордан ладилася велика забава. Після Водосвяття велів воєвода висипати піском частину майдану і вивести кілька коней. Відтак візвав молодих боярчуків, щоби скакали через них у повній збруї з малого упругого підвищення. Нагородою мали бути дамасценський меч великої ціни, нюренберзька нашийниця з кованими прикрасами, нараменники з львиними головами та дорогоцінна срібна чарка грецької роботи. Понад се обіцяв ще воєвода сотку київських стріл сьому, хто найкраще зуміє орудувати ручною метавкою.

Ігрища сі урядив воєвода тому, бо бажав притягнути до великокняжої справи волинських панів, так як зумів уже зворохобити галицьке та холмське хлопство. За Свидригайлом заявилися поки що тільки княжі роди – Острозькі, Сокольські, Курцевичі, Головні, Мосальські, Буремські, Кропотки, Велицькі, Ружинські. Нижче боярство ішло у дружинах князів, але пани, тобто збагачені наданнями, знатні бояри, не бажали іти ні з князем, бо сі вважалися здебільшого чимсь знатнішим від бояр, ні з боярами, бо бояри були служебними людьми, а багаті вельможі не вчисляли себе до служби.

Юрша знав, одначе, що вони підуть за воєводою великого князя без спротиву, і тому попрохав їх у Луцьк на лицарське ігрище. Зразу бажав був навіть уладити турнір, але пора року була невідповідна. До того руське боярство не любило проливати крові для забави і гляділо скоса на сі західні видумки, на які не раз нагляділося доволі у Вільні або Троках. На Йордан приїхало двох Загоровських, один Семашко, старий Монтовт, з ними Чапличі, Козинські, Гулевичі, а вкінці – трьох Бабинських і двох Кирдеїв, які прийняли були польські герби і вважали себе подекуди чимсь кращим від прочих бояр; Случайно явився також молодий київський вельможа Горностай, який, будучи у Бересті, зачув про з’їзд у Луцьку.

Перед брамою палати уставлено лави для приїжджих гостей, а залога замку окружила майдан, лишаючи вільне місце для взаводів. Усім орудував старий Сава, а нагороду мав признавати старий Монтовт. Жінок не було, бо воєвода не мав жінки, тож і боярським жінкам ніяк було їхати до Луцька.

У скаканні перевищив усіх молодий Прокіп Бабинський, який пересадив одним скоком три коні, уставлені підряд. Заграли труби в честь справного молодця, а тоді і молодий Горностай, і шляхтич Іван Кирдей зібрали усі сили й пішли за приміром Прокопа. Почервонів молодець, мов грань, і крикнув о четвертого коня. Його привели й поставили підряд із попередніми. Розгнівався Прокіп і скочив, але зачепив ногою о четвертого коня і як довгий простягся у пісок. Загуділа сміхом товпа видців, але старий Сава успокоїв її, кажучи:

– Сміятися є кому, та попробувати усякому лячно. Відвага й охота не раз більше варті, ніж успіх!

Та ось появився між молодими боярами Андрійко у батьковій збруї і, розігнавшися, біг стрілою до підвищення. Усі очі звернулися на нового суперника, який аж досі не брав участі у взаводах. Від брязкоту важкої збруї здригалися серця видців, від ваги залізного лицаря дрожала земля. А ось він уже на дошках підвищення. Скочив – і, наче куля з кулеврини, перелетівши понад хребтами усіх коней, станув на землі, аж у пісок стопами зарився. Всі остовпіли і замовкли, але відтак зірвалася буря окликів признання. Старий Юрша усміхнувся собі в бороду.

– Що Юрша, то Юрша! – сказав, похилившися до старого Монтовта. Сей кивнув головою й, піднявши руку вгору, признав першу нагороду Андрійкові. Але Андрійко поклонився старцеві до колін і відповів голосно, так що почули його усі гості.

– Спасибі тобі, достойний боярине, за честь, але я хатній, і мені ніякої нагороди не ялося приймати. Се дядькові вона належиться, який мене учив. А як же ж йому давати нагороду самому собі?

В виду сеї заяви меч одержав Прокіп, нашийницю та нараменники – Горностай, а чарку – молодший Кирдей. Усі були вдоволені, але найбільше радів воєвода виступом свойого братанича і під час, коли молодці бавилися метанням ратища крізь перстінь, розказував гостям про письменність Андрійка та про поміч у переписці з князем. Розмова зійшла на державні справи, і Юрша нав’язав до неї притик, що волинські вельможі не журяться добром своєї землі.

– Правда єсть, – заявив на се Монтовт. – Про нашу власну шкіру йде річ, а ми й у голову не кладемо, що біда по деревах не ходить. Погляньте, ваші достойності, тільки на Галицьку землю! Де ділося бутне тамошнє боярство? Хто не оляшів, той пішов або вкоротці піде з торбами.

Живо підтвердили Семашко і Загоровські; Бабинські мовчали, а старший Кирдей спитав нагло:

– А Кердеєвич?

– Кердеєвич? – спалахнув Юрша. – Ох, се пропащий чоловік! Сей вирікся усього, що святе нам усім. Він уже не наш! А хіба ніхто з нас не кине каменем на віру й мову предків та на старий лад, з якого ми виросли! Тому держімся великого князя Свидригайла, бо якщо сього не зробимо, поляки вижеруть усіх відсіля, хто тільки не ходить за плугом. Се голодний народ і не тільки голодний, але і захланний, а гладкий та підступний, як ні один у світі. Де ходить про гріш, землю, смерда-каланника, там у ляха не найдеш ні крихітки благородності, ні тіні совісті. Самому чортові вирвали б вони з горла золото, щоб його украсти та прогайнувати. Горе нам, якщо вони приссуться до нашої землі. Душа поляка – у його калиті, а совість – у п’ястуках.

Голосні оклики з майдану перервали Юрші.

Уже шість разів підряд вцілив Андрійко стрілою у сам осередок начеркненого на дошці круга. Ніхто не дорівняв йому, а тоді Сава, утішений успіхом свойого любимця, гукнув по короткій передишці:

– Ану-ко, достойні бояри, попробуйте тепер, хто найшвидше напне самостріл та вистрілить у ціль. Доволі вже з нас ігрищ, бо дядько-Мороз кусає, як собака. Коли крикну: раз, два, три – хай кождий хапає за збрую… Раз, два три!

Миттю вхопив Андрійко метавку, але, о диво! При колісці, яким натягано тятиву, недоставало ручки. Видко, хтось відломив або відкрутив її, так що годі було нап’яти лука.

А нап’яти тятиву на метавку було доволі важко, бо груба сталева струна була надзвичайно туга. Викинена нею київська або англійська стріла пробивала навіть лицарські нагрудники. Тому натягано її воротом на двох коліщатах з двома ручками, якими крутив стрілець так довго, доки тятива не заскочила на зазубець понад язичком. Тільки виїмково сильні та вправні лучники вміли натягувати тятиву без корби.

Та ось ще усі суперники вертіли гарячково коліщатами, коли Андрійко в млі ока придавив свою метавку до землі черевом, нап’яв тятиву руками, аж у суставах хруснуло, наложив стрілу, а у слідуючій хвилині сема стріла аж по визубці вбилася у осередок круга побіч попередніх.

На се Сташко почервонів і відложив метавку, а за його приміром пішли усі прочі боярчуки, визначаючи голосно, що такого лучника, як Андрійко, не було ще на Волині. Старий Монтовт не прийняв на сей раз вимівки хлопця, сотка київських стріл дісталася таки йому, і ніхто зі суперників не завидував йому призначення й нагороди.

Андрійко подякував як слід, але пізнати було по ньому, що щось його сильно бентежить і дратує. Віддав стріли служебному татаринові, а сам став розшукувати ручку від своєї метавки. Найшов її у снігу недалеко місця, на якому поклав був метавку після шостої стріли, і замітив, що її відкрутив хтось дуже справно і швидко під час передишки. Показав самостріл Саві, а сей аж спалахнув із обурення, що така погань могла лучитися між благородним боярством.

– Се нечуване! – сказав. – Хай Бог поб’є проклятого підляку! Не було ще такого, відколи мене ноги носять… Ах, уже знаю! – крикнув нагло і, насупившися, похилився до уха Андрійка.

– Бережися, боярине, Сташка! – сказав шепотом. – Я присяг би, що се його діло, бо як тільки побачив, що ти й без корби обійдешся, чомусь-то вельми збентежився і спустив метавку. Бач, він також убігався враз із другими…

А тоді знову відчув Андрійко до молодого ляшка таку саму відразу, як тоді, коли він йому пояснював каверзи польських панів.

Тим часом старші померзли, бо сонце давно уже зійшло з полудня, а й мороз під вечір окріп значно. Дворецький Юрші попрохав усіх на вечерю, і старші подалися у палату. Тільки старий Сава давав прикази залозі та службі, а Андрійко, скинувши збрую, помагав розоружитися Горностаєві та другим молодцям.

Уперше бачив тоді Андрійко молодих людей свойого стану у більшому гурті, та вони не зробили на нього доброго вражіння. Кождий із них розказував тільки про свої подвиги та покликував на свідків своїх стайничих або приятелів. Один тільки Горностай сміявся з товаришів та кепкував:

– Дивно мені, що ви собі самі ще не надоїли дома. З’їхалися на ігрище, та місто побалакати про що путнього возяться зі собою, мов кіт із окунцем. Кождий себе підхвалює, наче хто його збирається купити.

Хлопці застидалися й замовкли, але не заводили уже розговорів, тільки мерщій подалися у лицарську залю, яка займала собою усю ширину палати. При довженному столі засіли усі гості враз із господарем і, випивши по здоровому кухлеві гарячого меду з корінням, прийнялися за Іду. За гістьми пішов і Горностай, але до Андрійка підійшов Сташко й потягнув його за рукав.

– Андрійку, – сказав, – у нас є до тебе діло.

– Яке саме? – кинув Андрійко коротким, майже ворожим тоном.

Лице Сташка роз’яснилося приязним та облесним усміхом.

– Коби-то моє діло, то я полагодив би його й на морозі, але се не я, а моя пані…

– Старостиха?

– Так! Чого ж дивуєшся? Лицарська дама може покликати лицаря, а він мусить її Послухати, чи хоче, чи ні. А моя пані просить.

Андрійко спаленів. Уперше зустрічався він ді сим казочним світом західного лицарства, про який чував так багато. Лицарський звичай, який розцвів на заході, не прийнявся на Литво-Русі майже зовсім, бо не лежало у вдачі руського народу відділювати від себе поодинокі стани непроходимим проваллям. Боярство, служба, мужики, навіть раби-каланники почували себе самі й одні других людьми, а розділ приходив аж із польськими порядками.

На Русь прийшло зате лицарство казковою появою, яка виросла на підкладі споминів про хрестоносні походи і воплотилася на очах усіх у битвах над Ворсклою та під Грюнвальдом. І хотяй у обох сих боротьбах сіра маса народу розбила блискучі лицарські полки, то блиск остався у спомині, наче дуговий блиск скляної кулі, розбитої каменем. І як мріє аскет про пестрий круговорот життя, як розпусникові сниться тиха пристань у келії монаха-аскета, так і Андрійка потягла якась непоборима сила за Сташком.

«Дама у неволі… привикла до поклону і лицарської служби благородних, сидить узаперті і прохає його до себе. Чого? Навіщо? Може, забажає визволу?.. Ба, ні, вона знає, що він… А якщо не знає, то Сташко скаже їй… Ах, вона, певне, тільки якоїсь невеличкої прислуги попрохає, а він… він не лицар, то правда, але самітній жінці завсіди слід допомогти. На се не треба лицаря. Се знає на Русі кождий мужик, що не раз виоре й викосить безпомічній удові сусіда…»

– Пані прохає, так ходім! – сказав і послідував за побідно усміхненим Сташком.

Пані Офка прийняла Андрійка при комині, на якому горіли грубезні поліна червонявим полум’ям. У невеличкій, коврами вистеленій кімнаті було тепло і приютно, а якісь ніжні пахощі наповняли повітря. На пані Офці була легка жовта, глибоко витята сукня з широкими короткими рукавами, а на голові – рід завою з блискучим діамантом над чолом. З-під доволі короткої сукні виглядали у оксамитних черевичках маленькі ніжки, які спочивали на подушці. Побіч подушки стояв низенький стільчик, а на комині біля огню – червона шовкова стяжка та золотом шита хустина.

Навчений Сташком, молодець прикляк на одно коліно і поцілував кінчики пальців поданої руки, відтак устав і у покірній поставі неначе ждав приказу пані.

– Вітай, лицарю! – почувся мелодійний голос красавиці. – Вітай і не стій переді мною, як виновник на судищі, тільки сядь ось тут і послухай слів, які тобі бажаю сказати.

М’яка рука жінки доторкнула удруге руки молодця й указала йому стільчик. Послушно сів Андрійко на вказане місце, а пані Офка говорила далі тихо й пестливо:

– Я прохала тебе сюди, лицарю, бо у мойому серці збудилася туга, важка, глибока туга за світом, який остався за мною, там, далеко на заході!.. У холодних стінах в’язниці минають мої дні й ночі самітно, сумно, наче дні злочинця-колодника, а гарний, лискучий, пестрий світ лицарства, у якому виросла, став уже тільки солодким, слізним спомином… Дивлячися сьогодні на ваші взаводи, побачила я у тебе та твойому поведенні зразок сеї лицарської благородності, яка обдавала усю мою минувшину. Я побачила у тобі справді взірець лицаря, у тобі одному… і тому мусіла тобі се сказати…

Андрійко підняв очі, а вони стрітилися з палким поглядом молодої жінки. Несмілість, недовірчивість, подив, а може, навіть зав’язки глибшого почування стрічалися ось зі свідомим, палким бажанням розкоші та стремлінням впрягти сю непорочну молодечу душу у тріумфальну колісницю жіночої гордості, а може, і скритих прехитрих замислів, які далекі були від любові та лицарської благородності.

Довго гляділи на себе сі дві пари очей, і здавалося, що поміж ними якась невидима рука протягла нитку сього взаємного розуміння без слів, яка буває тільки між молодими. Та хотяй у літах між обома не було великої різниці, бо всього яких два-три роки, та зате у досвіді була вона неабияка. Повірниця польських правителів, жінка подільського вельможі, яка мала держати руку на живчику державного життя у Литво-Русі, була нескінченно вищою; чим молодий, недосвідний, уперше прилюдним життям живучий хлопець.

Але все-таки ся вищість була тільки відносна, бо у щирому погляді ясних очей Андрійка було се, що Офка утратила уже давно, – так давно, що і спомин про се вертав до неї тільки докором совісті. У них була невинність, чистота і простодушність благородної людини, яку хвалять усі та якої так мало у світі…

– Я не лицар, пані, – сказав, – у нас лицарів нема і не буде, се не нашого краю квітка, а я тільки отрок…

Пані Офка живо заперечила.

– Так, се правда, що у вашій землі не цвітуть такі квітки, але неправда се, що ти не лицар. Ти лицар тілом і душею, і будь ти під рукою короля, ти, певно, носив би уже золоті остроги та лицарський пояс. Дивлячись на тебе, бачила я се, відчувала се усім моїм серцем, яке тужить за утраченою красою життя там, далеко на родині… Я бачу у тобі се, що утратила, і тому вибрала тебе своїм лицарем…

Андрійко почервонів, мов грань, і зірвався на ноги.

– Ох, пані, я недостойний ні ваших слів, ні вашої ласки…

М’яка рука Офки доторкнулася знов до руки молодця, і, спонуканий нею, Андрійко усів знову, та сим разом так близько, що повна, м’яка, у обтислі панчішки одіта нога старостихи оперлася об його коліно. Палкому молодцеві потемніло в очах…

– Ось возьми сю стяжку, – тут пані Офка взяла з комина шовковий шарф, а у голосі її звучали сльози, – і носи її на пам’ятку бідної затвірниці, а я… кільки разів гляну на ярку її краску на твоїй геройській груди, тільки разів погадаю, що я не одна, не сама, покинена Богом та людьми, що й тут, у сій дичі, хтось мене розуміє і заступиться за мене. Хотяй се молодий хлопака, та благородність і лицарськість дадуть йому силу велетня, а вірність любовника. Клякни!

Під вагою нових вражінь, під роєм слів, які плили потоком з уст красавиці, Андрійко замовк. Розгул молодої крові вчинив його неспосібним вести як слід розмову, зате неохота, підозріння, ворожнеча, яку відчував хлопець до ляцького Змія-Горинича, спинювали перший порив молодечого захвату. Відрухово послухав і вкляк у стіп Офки. А вона прип’яла йому до груди шарф, і через хвилю очі її з дивним виразом спочили на його похиленій статі, а на устах не видко було звичайного глумливого усміху. Чи вона думала про що інше? Чи, може, забувся якраз глум, а через пестру, ярку поволоку ложі та облуди пробилося те колись давно забуте підложе життя?.. Не знати.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 132 – 141.