8. Скобенко шляхтичем

Юліан Опільський

Годину опісля за горбами, які ділили Корманичі від Нижанковичів, щез Грицько, а білою протертою дорогою, яка вела до Перемишля, ступала двотисячна товпа мужиків. На чолі їхав боярин Микола у повній збруї, з піднятою кратою, а поруч нього ступав великими кроками Коструба, узброєний у грубезну дубову, кремінцями набивану та залізними обручками ковану палюгу. Мужики не мали залізних збруй, тільки кожухи й смушеві шапки; дехто підбив їх сталевими обручами для безпеки від удару меча, а поверх грубих кожухів мало не кождий мав лук та сагайдак зі стрілами. У лісистій околиці мало не всі парубки займалися у вільних хвилях ловецтвом, тому були уже зроду лучниками. Кромі сього, у кождого була ще інша збруя, а саме: вістря, осаджені на дрючках.

Половина загону мала широкі топори на довженних топорищах або короткі рогатини до кидання на ворога. Попри се, було ще чимало іншої збруї між парубками. Дехто мав, не знать відки, молот до розбивання збруї ворога, дехто – навіть довгий або короткий меч, а двадцятьох осочників із Бірчі мало ручні самостріли, яких стріли пробивали без труду навіть сталеві нагрудники. Вони творили осібний відділ, який ішов попереду.

Зараз за селом дорога входила у високопенний сосновий ліс, місцями перемішаний з модриною та листяними деревами. Ліс сей покривав собою увесь край від Негрибки під Перемишлем аж по угорську границю, і тільки склони Замкової гори та негрибецькі багна були безлісні. Не було лісу і на горбі, де стояв мурований стовп, натомість усі прочі частини широкого краєвиду шуміли одним безмежним пралісом. У сей ліс увійшли парубки і скорою ходою прямували до мурованого стовпа. Тут ожидали їх вислані ще заздалегідь розвідчики, які звістили бояринові, що відділ перемиських ратників виїздить уже під сусідній горб.

Між сим горбом а місцем, де стояв боярин, лежала крута, багниста балка, отінена густими корчами, грубезними осокорами, вербами, вільхами, трепетами та заросла пожовклим під сю пору очеретом. Боярин видав свої прикази, а послушно, без слова спротиву послухали його підвласні. Дорога, яка вела у Перемишль, переходила півпоперек через балку, і якраз при її вході у неї уставилося вісімсот копійників боярина. Вони повбивали тут ратища у мерзлу землю та похилили вістря проти над’їжджаючого ворога. У них не було іншої задачі, тільки держати рівно списи та не позволити ворогові розірвати застави.

Під час, коли перші ряди держали списи, дальші мали разити ворога з луків або побивати довгими бардишами-топорами. За першою ватагою стояла друга, бо усіх вісімсот мужа не могли зміститися у вузькому провалі. В сухому очереті та у корчах по боках дороги крилося дальших п’ятсот парубків на просторі яких двісті сажнів. Прочих шість-сім сотень укрилися в лісі за балкою. Були се здебільшого парубки з косами та рогатинами.

Розставивши своє мале військо, боярин сміло виїхав назустріч ворогові з двадцятьма осочниками. Вони перейшли через балку і стали спинатися на протилежний склін. Було доволі студено, але не так, щоби деревіли пальці на тятивах луків. Було похмурно й понуро, не чуть було і розговорів поміж борцями, а у лісі не було ні звуку, ні шороху. Мовчало все, мов у передчутті вічного мовчання смерті.

Аж ось китиця зі струсячих пер на шоломі боярина стала підійматися понад хребтом горбка, а вслід за сим боярин підняв на лівому рамені завішений щит. Рівночасно щось свиснуло йому понад ухом, а лоскіт вистрілу понісся над полем. Одначе ніхто з мужиків не здивувався. Вправді, ручні кулеврини тільки зрідка указувалися у Польщі та Русі, але вже при облозі нижанківського двора чули вони їх. Зразу збентежилися, говорили, що се чари «папежників», хрестилися, падали на коліна й молилися. Швидко, одначе, пересвідчилися, що простий лук є о много небезпечніший від сього нового винаходу. Так і тепер мужики тільки тому зібрали усю увагу, бо знали, що по вистрілі послідує зараз бій.

І справді, як тільки польські ратники побачили їздця, а за ним, як гадали, гурток челяді, зараз кількох лицарів похилило копія і пустилося чвалом вперед. Не бачачи на щиті боярина польських гербових відзнак, догадалися, що се ворог. Але в половині дороги здержали коні, бо боярин підняв руку над головою на знак, що бажає говорити.

– Хто ви і чого бажаєте? – спитав.

– Ми лицарі його величності короля усієї Корони, Литви і Русі, – відповів один із їздців. – Якщо ти за нами, то вітай, а якщо ні, то піддайся!

– Іменем його достойності, великого князя Свидригайла, взиваю вас і приказую вам усім разом і кождому осібно покинути сейчас його землі. Якщо не послухаєте, велю стріляти!

Регіт відповів на слова боярина, їздці підігнали коні і легким чвалом наїздили на нього. Бач, годі було їхнім важким жеребцям бігти швидше під вагою залізних їздців.

Одначе боярин Микола не думав крушити копія у лицарському двобою, хотяй і як було б йому се миле. Його військо складалося з невправних мужиків, які вміли тільки слухати приказу, а не з лицарів, які весь вік провели у сідлі. Тому мусів бути у гурті хтось, хто би стежив за ходом бою й у відповідній хвилині дав знак до наступу чи відвороту.

– Стріляй! – приказав лучниками, а сам подався взад між обі половини першої ватаги.

Задзвеніли короткі та тугі стріли метавок об панцирі та шоломи над’їжджаючих лицарів. Двох влучених через наличники подалися взад і з ломотом гепнуло собою об землю. Над’їхали кінні слуги підіймати панів, але в їх руках найшлися вже тільки трупи. Спинилися їздці, і деякі легко оружні комонники виїхали наперед. Заки, одначе, успіли випустити перші стріли, вже кількох із них упало з коней у сніг, а кілька коней, поцілених стрілами, понеслося назад, скидаючи їздців та стаючи на диби. За сей час панцирні лицарі уставилися у бойовий ряд, і нагло заграли роги до наступу.

Вмить щезли легкі їздці за спинами лицарства, а залізна лава людей та коней стала посуватися доріжкою не швидко, але рівномірно, наче поволі падучий по гірському склоні обвал. Стріли лучників, які спинили передше на хвилю поодиноких, не могли спинити цілої лави. Хотяй тут і там почувався оклик болю поціленого мужа або крик коня, та лава їхала далі.

Аж ось виїхали лицарі на горбок. Відсіля угледіли долі по тому боці балки сіру товпу мужиків, а на сей вид заграли роги удруге. Гарний та грізний був вид наступаючого лицарства. Довженні копія, стрійні у різнобарві хоруговки, павині або струсині пера на шоломах, пестрі краски нагорток, які кождий лицар носив поверх панцира, різнобарвні щити та сріблисто або темно поблискуючі ненакриті часті збруї складалися у картину, у якій грайливі відтінки красок та відблиски сталі мінилися, наче змієва луска. Як непозірно виглядали у порівнянні з лавою лицарства мужики у кожухах та баранячих шапках!

Здригнулася у не одного каланника душа при виді «панів», але ось залунав з-поміж них дзвінкий голос приказу.

– Держати списи рівно, недвижно! Задні кінці вбити в землю глибоко, сильно. А ви, з топорами, будьте наготові! Лучники, зачинайте!

Засвистіли стріли з метавок та луків, упало кільканадцять коней, але і се не спинило, наступу. За хвилю побачив перед собою перший ряд мужиків величезні голови коней та вістря копій. Не, один зажмурив очі, але не пускав списа з рук. Скажений рев нападаючих, здавалося, розірве сю слабку заставу з дрючків, а залізні їздці роздавлять нічим не ослонені тіла. Але не так сталося. Нападаючі відскочили від списів, мов від їжа, а коли побачили, що поза заставою не досягнуть противника копієм, добули мечів і стали вирубувати ними вилом. Та в сій хвилі на кінські та людські голови, на рамена, барки, шиї посипалися градом удари топорів, які, осаджені на довженних топорищах, спадали на них лискавкою. Сама вага острого металу торощила залізо і черепи, крицю і м’язи, шкіру та кості. Мов горшки, пукали шоломи, мов кора, лупалися щити, а топори падали зі страшенним розмахом раз у раз. Вмить виріс перед мужиками вал судорожно покорчених тіл, і нападаючі подалися.

– Стріляй! – гукнув боярин.

І знову засвистіли стріли…

Лава їздців відхлинула та скотилася долі на дно балки. Тут на снігу лежали усі ранені, яких успіли вита щити з-під кінських копит слуги. Стони, зойки, прокльони наповняли повітря, а набоці на коні стояв пан Заремба. Але ні один з лицарів не думав, про відворот. Сталася, бач, невидана й нечувана річ. Безоружне, голоруке, Богом та людьми забуте хлопство осмілилося ставити опір панам світу і держави – лицарям, а що гірше – побідити їх! Глуха злість опанувала уми і засліпила їх на небезпеку. Нікому й не прийшло на гадку підозрівати, що «хами» опираються не тільки о багно та корчі, але й о другу товпу колійників та топірників. Сяк-так поперев’язувано ранених, і пан Заремба велів кінним пахолкам об’їхати лаву хлопів відзаду, а сам станув удруге на чолі тяжко оружних лицарів.

– Панове браття! – говорив. – Подбайте, щоби ні один хам не уйшов ваших рук. Подумайте, що уся Перемищина повстане, як не покараємо сих, що спалили й вирізали Нижанковичі й Корманичі!

Злість і завзяття, яке уступило було місце тривозі, вернули у серця шляхти. Багато з них мало посілості у Перемиській землі, і від здавлення бунту зависіла уся їх будучність. Прочі, здебільшого скартабеляти, покладали усі надії на надання дібр у східних землях. Тому-то ні один голос спротиву не піднявся на слова каштеляна. Все-таки без первісного одушевлення рушило лицарство з місця, а й пахолки у глибокому мовчанні стежили за ходом боротьби, ждучи, аж лицарські копія зударяться знову з хлопським «їжаком».

Коли се сталося, двигнулися й вони з місця та в’їхали у придорожні хащі й очерет.

Та в сю мить боки доріжки мов ожили. Нелюдські крики залунали відусіль, град стріл, каміння та ратищ посипався на несповна чотири сотні кінних пахолків, а рівночасно з-за кождого дерева, корча, каменя висипали довгими косами уоружені піхотинці, які з нечуваною відвагою та завзяттям ударили на збентежених їздців. Перші підняли тривогу коні, а їздці не могли у тісноті опанувати ошалілі з переляку звірята, ані успішно боронитися. Острі коси пороли черева нещасних звірят, змітали голови з плечей пахолків, утинали руки і ноги.

Стони, зойки, писк, крик, просьби о помилування, прокльони мішалися зі свистом кіс та ревом нападаючих. Пополох опанував пахолків та коні, і по півгодинному даремному опорі зрозуміли вони, що у гущавині або на замерзлій поверхні багна нема їм спромоги продертися на зади головної ватаги боярина. Ся половина, якої не успіли попороти косами мужики, завернула на дорогу, але тут застали уже лицарів, які, поколовшися знову о списи «їжака», відступили удруге.

Але й «їжак» не стояв уже там, де передше, тільки звільна, спокійним кроком ішов вперед, побиваючи усіх, хто навинувся, довженними топорами або стрілами з метавок.

І тоді уперше й уостанє оглянувся пан каштелян позад себе…

Але що се?.. На дорозі, якою приїхали були лицарі з Перемишля, показалася така сама юрба «проклятущих хамів», як ся, що перегородила лицарству дорогу вперед… І ся товпа поступала спокійним кроком вперед, мов вишколені у військових вправах кнехти німецького ордену. Вони йшли поволі, але постійно, без слова, без поклику, а з гущавника раз у раз сипалися стріли. Ляхи скам’яніли з перераження, а каштелян опустив руку з мечем удолину.

«Смерть іде!» – подумав, бо бачив, що загибіль усієї рати є неминуча.

Тим часом товпа кінних пахолків-ратників перемішалася з лицарями та стала ширити тривогу. Деякі зіскакували з коней та пускалися тікати у ліс, але сих повбивали стрілами лучники або мужі з косами та рогатинами. Усі, що покинули товаришів, погинули-таки на очах усіх, і ніхто не відважився глядіти спасення в утечі. Тоді обі товпи мужиків наблизилися до себе так, що усю відстань між ними виповнювали безрадні й непритомні ляхи. Заломотали страшенні топори з обох сторін, наче на непідшитий високопенний бір сокири дроворубів, а рівночасно стиха зазвучала між мужиками і кріпшала звільна аж до громової сили пісня ликів ангельських, які побивають огняним мечем вої пекельних властей.

– Святий Боже!

Очуняв каштелян Заремба, а коли пісня стихла на хвилю, гукнув на своїх, що гинули у безнадійному бою під ударами розшалілої месті народу:

– Панове лицарство! Вертаємо у Перемишль, за мною!

І попер коня вперед, а за ним – без ладу і складу ошалілі з переляку ратники, всуміш пани і слуги. Здавалося зразу, що вага мужів та коней перерве задній відділ боярина, бо у ньому не було стільки колійників, що у першому. Але лицарі не мали місця пустити коні чвалом, а коні челяді були дрантиві і не могли йти заодно з великими лицарськими жеребцями. Нелегко було і взагалі надати напрям усьому скубленому безладдю людей та коней, а ще й під дощем стріл, від яких раз у раз хтось падав. Рівночасно усі ті мужі, що творили перевісно другу лаву перед лицарями, обійшли поляків зліва та й ударили й собі на них.

Все-таки рушили їздці з місця; а перед усіма їхав каштелян з довгим мечем у правій руці та порубаним щитом у лівій. Та ось перед ним, мов з-під землі, виріс Коструба.

– Злазіть-но, пане каштеляне, а боярин Микола з Рудників дарує тобі життя! – крикнув, підносячи вгору свою страшенну, кров’ю та мізком замарану булаву.

– Ах ти хамське насіння! – прохрипів каштелян, який уже зовсім не тямився від скаженості.

– Ти мені ласку обіцюєш?..

Замахнувся мечем, і зі свистом протяв гострий булат повітря. Та тільки повітря. Лискавкою майнув меч над головою Коструби, але неповоротний на вид парубіка відхилився вбік, а в слідуючій хвилині впала палюга на голову коневі. Заквичав кінь, мов безрога, й зарив носом у землю, а рівночасно двигнулася товпа мужиків з місця і накрила Кострубу враз із каштеляном.

Рамена Коструби оплели противника, мов пришрубник, і грудям пана Заремби забракло віддиху. Він чув ще через хвилину нелюдські крики; зойки, стони, крик коней, брязк мечів, ломіт топорів, тупіт копит та обутих у підкуті чоботи ніг, аж усе поміщалося зі собою у якесь неозначене гудіння – ні то шум води, ні то гуркіт млинових коліс. Вкінці замовкло і се, а пану Зарембі видалося, що западається у безодню…

Коли збудився, довкола панував спокій. Крутилися вправді сюди й туди люди, але бойового гомону не чуть було уже. Пан каштелян став поволі рухати руками й ногами, але болю не відчував у них ніякого. Тільки віддих чомусь-то з трудом протискався крізь здавлене горло. Видко, таки не трохи придушив його Коструба. БоЛіла й голова, але тямка вернула швидко, а очі розплющилися.

Заремба сів і оглянувся.

Уже сутеніло, і тільки на західній стороні олов’яна поволока неба була дещо ясніша. Зате білий сніг укривав землю, а від нього йшло стільки ясних рефлексій, що око бачило зовсім виразно усе, що діялося довкруги.

Вид се був так страшний та подавляючий, що Заремба зі стоном примкнув очі й ухопив руками за зболілу голову.

На перший погляд могло здаватися, що уся балка – се одна величезна рана, завдана матері-землі якимсь потворним вістрям, або що хтось нароком розлив по снігу бочівку мальвазійського вина.

На білій, непорочній паполомі стояли величезні криваві п’ятна замерзлої крові. Були се зразу цілі калюжі, з яких на усі боки текли потічки. Деякі були розмішані чоботами й копитами у криваву грязюку. Тепер калюжі, потічки й грязюка – усе замерзло, бо під вечір мороз збільшився. Цілі гори кінських та людських трупів валялися по усіх усюдах. Уся дорога через балку була вимощена порубаними тілами. Наче се різник порубав топором м’ясо, лежали скрізь порозчереплювані аж по бороду голови, повідтинані руки й ноги, попорені груди й черева, поторгані й пірвані внутренності.

Мужики ходили поміж лежачими тілами, збирали мечі, рогатини, виймали стріли, знімали з голов шоломи, карацени, а з ніг пахолків чоботи. Посеред побоєвища стояв боярин. Його худі, виразисті черти лиця, орлиний ніс та лискучі очі зробили чимале вражіння на каштеляна. Він знав на свойому віку чимало людей та умів з вигляду судити про вдачу людини. При виді боярина втратив останки надії. Від такого лиця й таких очей годі було ворогові надіятися помилування…

Бо й справді! З усіх його товаришів не видко було ні одного в живих. Куди оком сягнути, усе опливало кров’ю його безпощадно порубаних товаришів… Бліда тривога зморозила його серце, тим більше, що його самого не вбили… Видко, гадали його муками звеличити свято побіди і взяти його на тортури. Бррр! Мурашки забігали по спині пана каштеляна, а холодний піт виступив на чоло.

Тим часом боярин видавав прикази. Парубки позбирали усю збрую, кожухи, позганяли невеличкий табун коней, які не погинули від топорів, та розчистили дорогу. А тоді орлиний погляд боярина упав на лежачого каштеляна, і він повільною ходою підійшов до нього.

Холод смерті прошиб каштеляна.

Добру хвилю приглядався боярин ворогові питливим зором, вкінці усміхнувся злобно.

– Не бійтеся, пане каштеляне, що згинете, як отсі! – сказав, указуючи на вал яву обдертих, пошматованих трупів. – Не згинете, бо нам так само треба вашого життя, як треба було їхньої смерті. Одно й друге – се наша безпека.

У каштеляна зуб заскакував о зуб, йому просто не хотілося вірити словам боярина, і він тривожним зором вдивлявся в нього, бажаючи відгадати, чи се таки правда, чи, може, побідник бажає Наситити себе пімстою і грається з ним, як кіт з мишею.

– Чом…му ж ви убили усіх? – спитав вкінці, запинюючись. – Се були лицарі, й вони могли викупитися, так як і я викуплю себе великими сумами…

Боярин згірдно засміявся.

– Ти чув прецінь, пане каштеляне, що нам треба твойого життя, а не грошей. Не будь нам його потреба, лежав би ти разом із другими, хотяй би обіцював цілу польську скарбницю. Ми не лицарі, які ведуть боротьбу для забави або наживи, ми боремося за свободу віри та народу і нищимо усіх безпощадно, хто стає нам на перешкоді, бо нам не вільно щадити, ворога. Вільно нам простити личну обиду, продати помилування за гріш, але проклятим буде сей, хто простить ворогові віри та народу!

Пан каштелян був вельми оборотною людиною, і тому не раз повірювано йому різні дражливі та небезпечні післанництва, при яких треба було не тільки розваги й відваги, але й хитрощів та безличності, ложі, облуди, безсовісності. Усе те мав пан каштелян у своїй вдачі і тому знав багато, чого не знав ні один із польських вельмож. Так-то й не раз чував він про заговір деяких українських панів відбудувати руське князівство після смерті Вітовта й оперти його на мужиках, міщанах, путних боярах, словом, на народі. Але ніколи не. вірив у се, щоби такий заговір міг стати небезпекою для Польщі.

Тепер бачив власними очима, що таке є, а що більше, вишколені товпи хлопства могли стати погубою нечисленної шляхти в усьому світі. На заході забуяли уже досвіди, набуті під Земпахом та Муртеном, але більше тямучі люди бачили у сих битвах сумерк лицарства і. старого лицарського устрою держави. Дивлячися на поторощені тіла та збруї, на хлопів зі списами та у холодне лице боярина, зрозумів пан каштелян нагло, що ось ся товпа – се перша хмара, яка затемнює сонце лицарської хвали, що се початок сього сумерку.

«Пробі! – подумав. – Не спиню я його, як Ісус Навін сонця, але припинити можу…»,

І поклав собі задачею за усяку ціну врятувати себе та остеречи сих там… у Кракові, що сумерк недалеко. Супроти сього страхіття, якого привид явився нечайно перед очима його душі, каштелян перестав боятися за своє життя. Він бачив, що і найстрашніший прилив хвилі оставляє на березі стебельце, хотяй забере хату, а сим стебельцем вважав Заремба себе.

– Навіщо ж тобі мойого життя, боярине? – поспитав спокійно.

– Твоє життя буде залогом за нашу безпеку аж до приходу грамоти великого князя або його війська.

– Ах!

– Збирайся, вставай, здійми зі себе збрую та ходи з нами…

– Куди? Зачим?

– У Корманичі… Тільки гляди! – Тут боярин, який, погрузившись у гадки, тільки півухом слухав Зарембу, знову звернувся до нього, а його очі засверкали люто. – Якщо втечеш, а тебе зловлять, клаптика здорового тіла на тобі не останеться, позавидуєш сим усім їхньої судьби.

І рукою указав на лежачі трупи. По хвилі боярин, Заремба та стільки парубків, кільки було забраних коней, рушили з поворотом у Корманичі, а за ними повільніше – піхотинці. На кількох підводах, які спроваджено з Княжичів, везено добичу під оком Коструби.

Коли доїздили до села, було уже темно. Запала ніч.

Пана Зарембу завели ратники боярина у кузню, яка лежала недалеко в’їздової брами замку. Була се остання хата, яка лежала перед двором і чудом заціліла тільки від пожежі завдяки західному вітрові. Ватага розложилася у згарищах та останках хат, серед яких розкладено чималі ватри, а боярин з Кострубою мав ночувати у дяка Пахомія. Чотирьох ратників мало пильнувати каштеляна у кузні. На комині розведено йому ватру та наладжено чималу купу дров на цілу ніч. При огні поставлено вечерю, а саме: чималий горнець помащеної салом каші, здоровенний кусень м’яса та збанок пива. Відтак вартівники розпалили перед кузнею огонь і для себе та вечеряли, полишивши каштеляна самого у темній хижині.

Як же ж страшною була ся самота Зарембі! Не дальше, як сьогодні рано, стояв він на чолі сотки лицарів та кількохсот челяді і мав у руках більшу силу, чим не один з удільних князів заходу. А тепер сидить у тюрмі, і то не у лицарській, ні у королівській, а у закопченій кузні, у яку заперли його хлопи! Хлопи, се підле насіння, сі раби-каланники, яких ніхто на заході й не числив до людей, якими гордили всі, – вони побідили його військо! Ба, не тільки побідили, але й повбивали усіх без виїмку, порубали, наче різник м’ясо, без жалю, пощади, без пошани для їх лицарської гідності. Наче злочинців, яких четвертують на краківському ринку на потіху товпі!

Сором! Сором! Криваві марева стали пересуватися в уяві-пам’яті пана каштеляна. Передсмертна тривога товаришів, розпука мордованої челяді, нелюдські крики – усе пекло гордих, пишних а підлих, трусливих душ шляхтичів перед воротами смерті, цілковита безрадність і безоружність супроти неослоненого збруєю ворога, – усе те переживала ще раз душа пана Заремби, і нагло зрозумів він, чому великий магістр пруських лицарів Ульріх, програвши битву під Грюнвальдом, глядів смерті. Він сам не був би її, щоправда, глядів…

Противно! Блідий жах обхоплював його при самій гадці, що ось його тіло могло би лежати там, у балці серед лісу, зі страшною раною від топора, наге, обдерте, брудне, окервавлене. Волосся підіймалося йому дибом на голові, коли погадав, що ось тепер з близького лісу поблискують очі вовків, а за хвилю лячні, гарячі, вонючі пащі потвор вжеруться у тіла побитих… О, він не глядів би смерті… принайменше такої смерті та таких похоронів, хоч би не п’ятсот голов упало, але й усю Корону видавило морове повітря! Але розумів також се, що не ялося жити одному, де лягли усі прочі…

На ковальській печі догоряв огонь, і відрухово накидав каштелян свіжих дров та прийнявся за їжу. Кромі тріску полін та свисту вітру у комині, не чуть було довкола ніяких гомонів. Хвилями долітало тільки десь дуже здалека виття вовків, а з села відбріхувалися собаки… Ах, Заремба знав, чому виють сіроми.

І знову вернула його думка до сеї безоружної, на вид безборонної сірої товпи, до сеї сили, яка повалила у бою оружне, вправне лицарство. Він не розумів її, не розумів сеї сили, яка нікчемному хлопству заступила панцирі, мечі, жеребців, вправу, провід… Вона видалася йому, одначе, велетнем, який живловим розмахом своєї залізної руки торощить і нівечить усе, що видумала людська голова. Удруге нагадалося йому криваве побоєвище Грюнвальду, де сірі товпи мазурів покрили собою побите німецьке лицарство. Нагадалася й війна цісаря Жигимонта з гуситами. Але обі сі боротьби – се не було те саме, що тут.

Заховані за возами, відбивали чехи наступи лицарства, а польське хлопство накинулося уже тільки на розбиті недобитки, мов стерваки на здихаючу товарину. Гусити йшли усім табором, се була радше мандрівна кріпость-твердиня. У отвертому полі, без заборола та лицарського проводу, жменя німецьких ратників рознесла б була їх, як вітер полову.

А тут?.. Тут вони самі вдаряли на лицарство, се не случай, не хвилева удача, се справді новість, яка грозить загибеллю основі цілого співчасного світу. Якщо зберуть руські змовники хоч би таку силу, як польські воєводи Ягайла або як Жижка з Троцнова, що тоді? Руський мужик – не чех і не мазур… Нема в ньому загорілості, але є відвага і ся основа усеї сили у світі… є послух…

Важко задумався повірник польського короля й сенату над тьмавою будуччиною держави, у якій має жити так страшний і небезпечний нарід. Чи гаразд воно буде, якщо він справді поклониться польському орлові? А як так, то яким світом вирвати йому з рук косу та рогатину, а зі серця волю й любов до рідної віри й мови? Як дати йому ціп, плуг, кайдани?..

Нагло почувся над головою Заремби шорох.

З дошками оббитої стелі кузні посипалися вуглевий пил, сажа, тріски, грудки глини, а по хвилині у чорному отворі стелі появилося лице.

З острахом зірвався Заремба з пенька, на якому сидів, і вхопив забутий ковалем клевець, що лежав при огні.

Одним скоком найшовся нічний гість перед каштеляном і поклав на устах палець.

– Тсс! Не кричіть, достойний пане, і не говоріть голосно! – остерігав гість каштеляна. – Я приходжу від пані старостихи з Кам’янця…

– Офки!

– Так, іменно так її називала Марина.

Заремба приглядався гостеві пильно і, видко, вдоволений був оглядинами, бо на уста його заблукався усміх.

– Марина, кажеш? – спитав по хвилі.

– Так, моя невіста!..

– Ага!

І знову усміх, сим разом злісний та згірдний, появився на лиці пана каштеляна.

Не перший раз його дочка підсувала як принаду свою покоївку, де не могла сама добитися успіху. Між тим гість випоров із кобеняка шовковий заверток із письмом і подав його каштелянові.

– А як тобі? – спитав сей, беручи письмо.

– Скобенко, киянин…

– Підкинь дров, а сам заховайся за піч, щоби тебе хто крізь яку шпару не побачив!

І при миготячому світлі огню став читати письмо Стася. З трудом розбирав невправний почерк, аж по довгій хвилі кинув пергамін у багаття і ждав, щоби згорів до решти. Відтак спер лікті на коліна й узяв голову в обі руки.

Офка мала слушність, як звичайно! Більше у неї було розуміння державних справ, ніж у цілої королівської ради. Там, як звичайно, тягалися за чуби всілякі вельможі, зводили свої личні рахунки воєводи, каштеляни, старости, князі, пани. Надання земель, єпископств, опацтв були ціллю їх змагань. Не було там місця на литовсько-руські справи, не було і єдності. У одному тільки єдналися усі – що треба доконче загарбати Поділля й Волинь, бо се багаті землі. Але тільки тому вони бажали сього, бо гадали грабіжжю та здирством напхати порожню калиту.

Як се вчинити, не знав ніхто, і се полишено королеві й канцлерові. За кождий промах одного або другого накидалися на них мокрим рядном, але самі у сі заходи не устрявали. Офка одна подавала добрий спосіб. Що він був добрий, те Заремба збагнув саме на власній шкірі. Розігнати хлопів, покінчити пограничну війну – а усе піде гаразд! Хлопи під проводом таких бояр, як Микола з Рудників, – се була одинока сила, з якою мусів числитися кождий! Се була сила будуччини. Князі, пани, ордени, шляхта – усе то були пережитки старини. Не до них належала будуччина Європи…

Але ось Офка не бажає уже більше служити каверзам Ягайла та його канцлера. Вона виповідає послух навіть йому, батькові, і жалується, що він не спрятав вчас її чоловіка. Ха-ха! Хіба ж вона не могла догадатися, що вістей, які могла донести жінка Кердеєвича, ніколи не донесла би вдова по ньому? А й тепер ніхто не думає убивати добродушного впливового чоловіка. Один перевертень варт більше, чим сотня родовитих поляків. Недарма пан Заремба посвятив свою дитину королівським замислам. Канцлерство, яке ждало його за се по смерті або уступленні Збишка з Олесниці, варте було заходу, тому Офка мусить дальше служити батькові – чи хоче, чи ні! На се у нього єсть способи… А якщо їй забажається хлопців, то нехай! Не він стане її за се картати. Се річ Кердеєвича! Ха-ха-ха!

Заремба підняв голову і глянув на Скобенка, який ждав у куті запитів каштеляна.

– Ти як тут узявся? – спитав.

– Я їхав у Перемишль, та біля Мостищ мене спинила хлопська ватага й не пустила у город, бо там, як казали, наших б’ють і проганяють. Не дуже-то хлопи й вірили мені, бо у мене не хлопська одіж, гладке лице, а й мова у дечому інша. Тому я нишком покинув їх і став заходити від півдня. Тут найшов я боярина, з яким приїхав був з Києва до Луцька. Бачив я також знакомого мужа, і він, здається, пізнав мене. Тому сховався я отут, у покинену кузню. Як би воно й не було, все-таки ватага мусіла або піти вперед, або вернутися у ліси, і я рішився переждати бурю. Саме коли я тут сидів, прийшов у кузню боярин Микола і велів випрятати її для вашої достойності. Я рішився, отже, ждати, аж вас приведуть, хотяй міг був під час вечері зовсім безпечно махнути у Перемишль, бо усі ратники боярина були у битві…

– Ах, се не: була битва, тільки різня. У них мало хто згинув, а з нас і нога не уйшла…

Заремба зірвався, підійшов до дверей і виглянув крізь шпару.

При огні перед кузнею сиділо двох вартових, один із косою, другий з рогатиною, а прочих чотирьох спало, завинувшись у кожухи. Видко, отже, що ніхто не міг підслухати його розмову зі Скобенком. У селі було тихо, усе спало по битві та породі, й успокоєний каштелян вернув на своє попереднє місце.

– Бачу, – сказав, – що моя дочка уміє завсіди винайти потрібних людей і вибирає найкращих. Усе, що вона тобі обіцяла, додержить певно, бо вона кому-небудь не повіряє своїх листів, а людей, які їх возять, шанує і з’єднує, сповняючи усі їхні бажання. А я ближчий королеві, чим хто другий у Короні, і сам канцлер не може стільки, що я. Тому кажи, скільки бажаєш за свої послуги?

Скобенко встав і випрямився.

– Я не хлоп, каштеляне! – відповів гордо. – І мене грошем не знадиш ні ти, ні пані старостиха! Мене причарувала Марина…

– Ах! Я здогадувався.

–…А що я не боярин, тільки міщанин, то прошу вашої достойності перевести мене на боярську службу.

Пан Заремба усміхнувся ласкаво.

– Розумію тебе, хлопче, дуже добре! Тобі треба надання, але тобі належиться більше, чим боярська служба. За твої заслуги одержиш шляхетську грамоту й герб, розумієш? Неустрашимість у небезпеці та незломна вірність природженому панові, тобто королеві, – се вельми благородні цноти, які тільки у благородному процвітають стані…

Скобенко не розумів каштеляна, поняв тільки слова «шляхтич» і «герб» – і очі засвітилися у нього. А пан каштелян говорив далі, звільна цідячи слова:

– Ти шляхтич по душі й серцю… Але бачиш… Я один міг би посвідчити се, а я в неволі і ледве чи побачу уже коли Краків та короля… Одне моє слово… а дадуть тобі усе, чого забажаєш… Та чи буде ще у мене нагода висказать його?

Пан каштелян засумувався на вид і похилив чоло на руку. Скобенко почервонів, мов грань.

– То ви обіцюєте зробити те, що хочу? – спитав живо.

– Якщо вийду відсіля, – так!

– Певно?

– Клянуся Богом та лицарським гонором!

– Як так, то ладьтеся, достойний пане, до дороги. Я проведу вас відсіля та чей же діб’ємося у Перемишль.

– Як же ж виберешся зі сеї кузні?

– За кузнею лежать дві купи вугля, покриті соломою, за ними старий неужиток, на якому росте ялівець густими кущами, а за ними ліс. Дороги, щоправда, не знаю як слід, але вмію ходити лісом і знаю напрям. Се вистане. Я ж із Київського Полісся.

– Дорогу знаю я! – заявив каштелян. – Виведи мене тільки в ліс, а я й сам зайду, куди треба!

– Гаразд! Як так, то заждемо ще, доки другий раз не зміниться варта. Перша черга засне сейчас, третя ще спатиме, а друга буде тільки ще більше утомлена по короткому сні. Тоді найліпше тікати, й тоді вирушимо!

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 119 – 132.