18. Замах на Свидригайла

Юліан Опільський

Андрійко вийшов із величезної палати, де пирував увесь двір. Горяч, духота та випари пива, меду й вина запаморочили його. Кров живо вдаряла у висках, у очах миготіли огоньки, як се буває у непривичних учасників більших зібрань. Поличник, який великий князь «зволив сам власноручно» дати послові короля, настроїв Свидригайла вельми весело. Усю злість та все завзяття зігнав він на комусь, а через те наче освободився від тягару, який його гнітив та дратував. Його вдача вимагала від часу до часу такого вибуху, по якому приходило завсіди успокоєння, ласкавість, надання, дарунки, дотепи, а особливо наїдки та напитки заставляли тоді усю двірню забути про загонистість та непослідовність володаря.

Усі, що його знали, користали з сього й веселилися враз із ним, аж гуділо. Гуртові співи, сороміцькі жарти скоморохів, регіт, оклики та музики приглушували в учасників пиру всі невеселі гадки та почування й уводили товариство у рід нестями. Хміль, гамір і духота, переповнення жолудка – усе те присипляло духовність, а робило вразливим та податливим тільки на найгрубші змислові вражіння й похопи. Андрійка, який не привик до сього, тривожив і разив сей гамір. Молодець п’янів від сього, а гамір і вересклива музика не позволяли йому розуміти дотепів або заводити розмову.

Він вийшов, а за ним нишком висунувся Грицько, який після відходу посла з престольної залі мусів великому князеві здати докладний звіт із усього, що знав про боярина. Великому князеві подобалася вельми тямучість мужика, і, як то у нього не було ніколи стриму, ні розваги, той тепер велів Грицька перевести на боярську службу з Рудників. Значило се, що Грицько міг з часом прогнати малолітнього сина боярина Миколи з посілля й обняти його, зразу як великокняжий опікун, доданий малолітньому, а там і змінитися у постійного державця маєтку.

Грицько, який зразу незвичайно збентежився, діставши надання, по хвилі кинувся до стіп великого князя дякувати та впевняти, що послужить йому вірою та правдою, і великий князь відпустив його у ласці, радіючи, що може вже тепер покликати Грицька на суд у справі замучення свойого підданого польським каштеляном. З сього можна було розвести переговори на якого півроку, а саме такої проволоки треба було Свидригайлові для зібрання війська.

Андрійко віддихав свіжим повітрям та походжав по майдані сюди й туди, оминаючи порозставлювані вози та в’юки. Людей, ні собак не було, бо й вони вечеряли, а з кухні доходив на майдан не менший гамір, чим з палати. Впрочім, довкола було пусто, тільки у місячному сяйві видніли сильвети вартових на стінах замку.

Звільна уступав тиск із голови молодця, гадки зразу ліниво, відтак все швидше стали пробігати крізь утомлений мізок і викликувати почування у серці. Невеселі вони були. Правдивою любов’ю ще не подушена душа, глибоко переймалася боротьбою та нею тільки заповнювала уяву. Спомини крутилися довкола осіб батька та боярина Миколи, а Мартуся – се була тільки квітка на пустирі. Всміхалася душа Андрійка до неї, та глухий пустир наводив на неї сум. І серед бур’янів, прогорілих трав та лисіх ям губилася і квітка…

– Боярине! – почувся нагло, біля нього голос. – Боярине!

– Хто ти?

– Се я, Грицько.

Андрійко спалахнув, а жовч залила йому серце.

– Ах, се ти… ти, достойний боярине! – закпив. – Ось послужив ти вірою та правдою народові й узяв належну нагороду. Щоправда, від князя, який про нарід нічого й чути не хоче, але се байдуже! Правда? Мужицька душа… хамство!

– Кривдиш мене, боярине! – відповів Грицько спокійно. – Згадай, що моє надання випросив би був собі хто другий, і тоді діти боярина пішли би з торбами. А так по-старому сидітимуть у дворищі, а господарством та службою займуся я. Невже ж ти гадаєш, що я вважаю кметя чимсь гіршим боярина? Але, бачиш, Свидригайло – се наша одинока надія, ти сам несеш службу за небіжчика батька, а маленький Денис із Рудників їздить ще на патику…

Андрійко засоромився.

– Прости, Грицьку, – прохав, – бачиш, у душі накипіло тільки злості і жовчі, що не раз мимохіть і на сонце брехнеш.

– Нічого! Знаю я, що таке злість та жовч, Андрійку, та тільки вона у тебе не пережерла ще душі. Ти її ще випльовуєш, а не ковтаєш сам. Вона ще не стала усім змістом твойого серця, як ось у мене… Але що се?

Від замкових воріт почувався грімкий стукіт. Видко, хтось перейшов через рів по ланцюгах зводженого мосту та ковтав до воріт. Очевидно, був се хтось зі своїх, бо вартовий не давав знати про прихід чужинця та спокійно приглядався з висоти стін, як парубки дверника ішли відсувати засув. У критій галереї понад воротами блиснуло світло, а там із брязком та гуркотом відхилилася важенна брама. З-під темного її склепіння вийшов швидким, молодечим кроком високий, стрункий чоловік у довгому плащі з каптуром.

– Горностай! – закликав Андрійко. – Ти де пропадав?

– У город ходив поглядіти на ляцьких ратників.

– Бреши здоров! – засміявся Андрійко, який добре знав, зачим його товариш ходить у місто. – Хіба ти сам бавився в комонника, та й то не ляцького, а німецького.

– Гм! Може, воно і правда! – усміхнувся Горностай. – Добрий їздець на усякому коневі їздитиме.

– Чи добре їздиш, не знаю, але чомусь-то вельми коротко попасав ти у табуні.

– Ба, не моя вина. Проклятущий шваб прийняв у хату якогось там бирича чи помічника каштеляна, якого й називає старостою. Старший уже чоловік, із ковтуном на голові, аж гидко глядіти. Місто сидіти спокійно в корчмі оба старі припленталися домів, стягнули Грету з ліжка й веліли подавати вечерю. Я зразу сховався у алькові, а коли старі, підпивши собі, розговорилися надобре, я дав драла.

– Ага, значить, спіймав облизня?

– Не зовсім! Душу прив’язав, але все-таки не наївся. Ха-ха! Що ж каштелян? Стравив уже ляпанця, чи ні?

– Каштелян? Де ж вій? Чи ж ти не бачив, як він устав, вийшов зі залі та поїхав у город?

– Що устав і поїхав, то знаю, але й знаю те, що його у городі нема, ось що! Він ще тут, у замку!

– Ні, тут його нема! – заперечив Андрійко.

– Їй-Богу, він тут! Староста говорив се до Грети, як я сидів під ліжком.

Дрож прошибла Андрійка.

«Заремба не в городі, значить, він може бути і тут! – погадав. – А якщо він тут, то, певно, задумує щось погане…»

Оглянувся. Крики у кухні дужчали з кождою хвилиною, а часами чув, було, й пискливий регіт жіночої служби, яку тягла до танцю молодша челядь. З палати раз у раз виходили, заточуючись, молодші учасники великокняжого пиру й ішли у челядну, бо там була забава куди голосніша та живіша, чим у палаті. Свидригайло любив пиятику та грубі жарти, але не любив при сьому жінок, бо, мовляв, тоді усе нюхтить за дівками місто розвеселяти князя.

– Слухай, Горностаю! Ти йди до дверника при головній брамі і прикажи ім’ям воєводи, щоби перешукали увесь замок від льохів до піддашшя.

– За Зарембою?

– Еге ж!

– А ти?

– А я пошукаю його у палаті.

– Невже ж ти гадаєш, що він тут? Його знають прецінь усі.

– Якби він не вмів змінити лиця, то, певно, не лишився б у замку. Прошу тебе, брате, не відказуй мені. Може бути, що і я стану тобі коли у пригоді.

Горностай двигнув плечима і глянув, зачудований, На товариша.

– Га! – сказав. – Коли так дуже хочеш, то про мене!

Повільною ходою віддалився, а Андрійко попрямував до палати. Та ось, коли вступив у ясно освітлені ворота, прийшла на нього застанова: чого, властиво, глядів він? Заремби, який міг уже з десять разів покинути замок протягом дня? Та проте щось, ні то обава, ні то передчуття, здавлювало серце Андрійка та заставляло його битися сильніше, і молодець успокоював себе надармо.

У сінях, де відбувався пир, застав Андрійко велику зміну. Молодші бояри та старша княжа прислуга покинули уже стіл. Одні пішли у челядну, другі – у кватири спати, а зате князі та достойники забавлялися спільно з великим князем чарками тим свобідніше. Від дверей випрятано цілий долішній кінець столу, а його місце ужили сейчас скоморохи як сцену і наскоро відіграли коротку дію з торгового життя.

Купець продає на римській вазі сіль та обдурює покупнів. Покупні йдуть до ароматарія-грека, а сей переважує сіль. При сьому показується, що купець ошукував. Ратники ведуть його на суд княжого тивуна. Купець має, одначе, доньку, яка вбігає на засідання суду й викликує тивуна на хвилину. При якомусь часі вертає тивун червоний, засапаний, у розхристаній одежі і велить принести вагу ароматарія. Її приносять, і показується, що і ся вага обманча. Купця виправдовують, ароматарій дістає нагаєм а, прийшовши домів, жалується жінці. Доперва жінка просвічує його, що то його власний помічник, любовник саме тої дочки купця, зрадив його торгову тайну. А робить се вона тому, бо помічник, який помагав ароматарієві не тільки у продажі ліків та коріння, але й у дечому другому, покинув її якраз для нової любки. Лайкою, бійкою, прокльонами кінчиться уся дія. Регіт та дощ дрібної срібної монети нагородив скоморохів, а князь велів подавати останню чарку для всіх, після чого задумав іти на спочив.

Заграла музика на хорах. Заворушилися скоморохи і товпою пішли до дверей під час, коли один із них виголошував у честь щедрого та могучого князя довженну похвальну віршу. За ними пішов дворецький воєводи та підчаший великого князя: один – ладити постіль для високого гостя, а другий – принести великому князеві до подушки чару вина, заправленого корінням та медом. За підчашим ступало двох оружних ратників, бо оружні мужі берегли усіх страв та напитків, яких доторкалися уста володаря.

Увагу Андрійка прикувала зовсім невидана досі дія скоморохів. Він на спілку з другими реготався до несхочу з грубих дотепів та лайки й дивувався, яким-то світом б’ють себе скоморохи по пиках, що аж луна йде, а болю, очевидячки, не чують ніякого. З жалем глядів за відходячими, і мимохіть спинився його зір на обох позументами нашиваних ратниках. Один із них був молодий та головусий, другий – підстарший, з темним лицем та буйним чорним вусом. Але ось… у першій хвилі здавалося, що Андрійко вискочить із-між товпи служби та кинеться на ратників…

На лиці старшого замітив під ухом малу загоїну після стріли… Се він!..

Насилу вдержав себе молодець і відразу збагнув про скоморохів, співи, дотепи. Розвага і сумніви мокрим рядном прохолодили його.

«Ба, ану ж усе-таки не він? Так згоїна можлива й у других, чорний вус і темне лице… ні, такого не було у Заремби!»

По хвилині боротьби рішився вкінці йти за підчашим у надії, що розв’яже питання по дорозі. Підчаший заждав у кухні нагріте вино, опісля велів випити кухареві одну чарку на доказ, що вино не затроєне, налив князеві другу й поніс її на срібному підносі у великокняжу ложницю. Андрійко завагався.

«Йти мені туди, чи ні?» – питав сам себе й не находив відповіді. Якраз тоді переходив біля нього молодий покоївець князя Монивидовича. Андрійко задержав його і, вказуючи на чорновидого ратника, спитав:

– Що се за муж? Вибачте, всечесний товаришу, але мені видиться, що я його вже десь бачив, тому й питаю.

Запитаний приглянувся й двигнув плечима.

– Не знаю! Се може бути ратник Юрші або Чарторийських. До служби при великому князеві кождий горнеться, бо ану ж приподобається, то й назавсіди при ньому остане. А Свидригайло як лютий, то ніколи на своїх ратників не гримає, бо їх потребує, а зате як добрий, то перш усього нагороджає своїх. Ха-ха! Може, й ти туди гадаєш?..

– Ні!

– Сей другий, молодий, то лях! Якийсь свояк патра Анзельма…

Але Андрійко не ждав кінця розмови. Почувши, що сей другий ратник лях, у сю мить нагадав собі дивовижні строї скоморохів, з яких один вдавав, нібито чорнявого, жовтолицього грека, а другий – рудого купця. І страшна гадка майнула крізь його голову: Заремба перебрався як скоморох і йде убити великого князя у ложниці!

Стрілою побіг у палату а, знаючи добре її розклад, бічною фіртою та задніми східцями добіг до великокняжих кімнат швидше, чим підчаший.

Усе крило палати було пусте, бо Свидригайло не зносив по ночах гамору і спав завсіди навіть без варт коло дверей. У спальні великого князя горіла срібна лампада лагідним світлом й освічувала високе ложе під наметом. Від головних сходів почувалися кроки ідучих мужів, і Андрійко оглянувся за сховком. У коритарі, при якому лежала спальня, було вікно, і молодець сховався у заглибині під малою лавочкою. Повільним кроком перейшов підчаший попри Андрійка й увійшов у спальню. Оба ратники станули при дверях, а тоді почув молодець тихий шепіт. Оба про щось говорили зі собою, та Андрійко не чув їх слів. Бачив тільки, як молодий ратник видобув з-під одежі обух, а спис відставив у кут. По хвилі старий підчаший вийшов зі спальні.

– Швидко, хлопці, ходім, князь не любить оружних біля постелі! – сказав і попхав двері, прямуючи до виходу. Та в сій хвилі молодший ратник підняв руку… Один глухий удар – і з тихим стогоном повалився старець на землю.

– Браць го! – сикнув крізь зуби старший. – Винеси стерво куди хочеш і махай під стіну до коней!

Те сказавши, увійшов у спальню, станув біля столика, на якому стояв кухоль з вином, і звільна став туди сипати білий порошок… Волосся стануло дубом на голові Андрійка. Йому просто не хотілося вірити, що можна так холоднокровно убити безоружного старця, і то тільки на те, щоби уможливити друге убійство… убійство князя! У сю мить застогнав підчаший, якого голова завадила об стіну. «Гей! Він ще живий!» – погадав Андрійко. І тоді, не тямлячи себе, виліз із-під лави, добув меча і кинувся на ратника. Сей пустив тіло підчашого на землю, а вслід за ним повалився і сам від удару меча по голові та облив лежачого кров’ю. Від упадку став приголомшений старець раз у раз стогнати та слабим голосом кликати о поміч. Старіший заговірник почув між тим гамір у коритарі і з пристрашеним видом вибіг із спальні, здіймаючи зі себе по дорозі каптан ратника. Та ось заступив йому дорогу Андрійко.

– Хто ти? – гукнув. – Признавайся!

Ратник вмить добув ножа й ударив на Андрійка. Почалася боротьба убійника, який боровся про своє життя, з молодим, проворним, але недосвідним противником.

Нагло крики та гамір піднялися на майдані. Заблимали смолоскипи, питання, відповіді, оклики подиву, обурення, злості мішалися з брязком збруї. Живо напер молодець на ратника, який кинув ніж, і заставляв себе від ударів меча списом. Він звільна відступав назад до спальні, доки не зупинився під вікном, у якому скривався передше Андрійко. Аж ось почулися змішані голоси людей у коритарі. Се йшов великий князь у ложницю, а за ним – князь Гольшанський та Жигимонт Кейстутович.

– Що тут діється? – питав великий князь, чуючи брязк збруї біля своєї спальні. – Се якась чортова нора, сей Луцьк. На майдані ярмарок чи судний день. Ратники, служба, а з ними сам Юрша чисто побожеволіли й бігають, як посолені, а тут… Пожди, небоже, спорю я тебе нагаєм, сновидо!.. Га, що се?

Князі наткнулися на лежачі тіла. Покоївець відтягнув ратника набік, і Свидригайло пізнав свого підчашого.

– Пробі! Спириде, що тобі?

Ломіт і брязк та дзенькіт потовченого скла перервав йому. Се ратник, із яким змагався Андрійко, покинув нагло противника та всім тілом ударив об важке вікно. Воно подалося й вилетіло, бо не було добре замкнене, а доки Андрійко добіг до вікна, ворог пропав у товпі бояр, пахолків, возів, псів та коней, яка заповнювала увесь майдан.

Уся товпа була незвичайно подражнена, бо саме найшов Горностай убитого великокняжого ратника біля замкової фірти. Труп був без верхньої одежі, а біля нього лежав якийсь другий одяг та звій грубого мотуззя. Усі поняли сейчас, що хтось убив ратника, щоби перебратися у його каптан, і, розуміється, стали скликатися, щоби найти чужинця. Прожогом кинувся Андрійко за ратником і, певно, був би наздогнав його у натовпі, коли сильна рука князя Семена вхопила його за обшивку.

– На милий Біг, пусти! – кричав непритомний з лютості молодець. – Він втече!

– Хто втече? Отямся, хлопче!

– Хто? Убійник, злодій, Заремба!

Почувши останнє слово, виступив князь Жигимонт Кейстутович і злучив свої зусилля зі змаганнями князя Семена.

– Остав, хлопче, тамтого ратника. Вони зловлять його і без тебе!

А Свидригайло протверезився між тим дещо і зрозумів, що хтось тут на нього засідався, але його прогнали. Не знав тільки гаразд – хто кого, бо на обох ратниках бачив краски своїх прибічників, а з одним із них боровся Андрійко. Ба, але один ратник лежав на долівці мертвий або тяжко ранений, а другий утік на вид великого князя. Усього того не розумів Свидригайло зовсім. Все-таки пройняла його тривога, ляк про свою голову. Як мало треба було, щоби убійча сталь найшла дорогу до його серця або отруя… брр! Ся гадка протверезила його цілковито й вернула йому тямку.

– Гей! Достойні свояки! – гукнув. – Беріть-но сього молодика й ведіть у спальню! А ви, – тут звернувся до пахолків, – покличте патра Анзельма або кого другого, щоби оглянув сих двох, і подавайте їх туди!

І великий князь указав на спальню а й сам увійшов туди з обома товаришами й Андрійком.

– Хто ти? – поспитав, дивлячись на молодця.

– Я Андрій Юрша, братанич воєводи.

– А, то ти сьогодні на раді…

– Я…

– Ну, гаразд! А тепер…

Тут Свидригайло вхопив у руки чарку з гарячим вином і ніс обережно до уст. Та ось хлопець наче зі сну збудився. Лискавкою кинувся вперед і вирвав князеві чарку.

– Не пий, милостивий князю, то смерть! – крикнув.

Свидригайло побілів. Кейстутович і Гольшанський скрикнули і позривалися з місць.

– Що то все значить? – спитав вкінці великий князь. – Як ти смієш?

Андрійко розказав, як-то, знаючи Зарембу з оповідання Грицька, сейчас догадався, що в нього нечисті замисли, коли зачув, що він після пощочини не вернув у город зі своїми. Відтак вияснив, як попав на слід злочину.

– Все те дуже гарне, хлопче, – сказав князь Семен, коли Андрійко закінчив оповідання, – але ти все-таки не маєш доказу, що се був Заремба.

– Поспитайте другого ратника, якщо ще живий! – відповів Андрійко, якому кров ударила до голови.

Гольшанський плеснув у долоні. Явився бирич.

– Зловили другого?

– Ні, милостивий князю, він утік.

– Куди?

Через стіну по мотузі.

– Ви як знаєте?

– Мотуз і одяг ратника остали на місці, а по тому боці стіни остали сліди. Там є саме воєвода…

– Ага! Де ж ранений? Чи патер Анзельмус при ньому?

– Ні, ваша милість. Патер, вибачте за слово, п’яний, як небоже сотворіння, але старий Сава привів обох ранених до притомності.

– Подавайте їх! – приказав Свидригайло.

По хвилі привели биричі старого підчашого з обвиненою головою та закривавленого ратника з заліпленою страшною раною на тімені. Свидригайло, який аж досі сидів неподвижно на постелі, зірвався і підбіг до підчашого.

– Спириде!. – заговорив ласкаво. – Не жалій, що потерпів за мене! Не забуду я тобі твойого болю, поки життя!.. Ти чуєш мене, розумієш, бачиш?

– І чую, і розумію, і бачу ще за Божою ласкою вашу милість! – відповів Спирид і усміхнувся блідим усміхом недужого старця. – Тільки сили не чую в собі, а у голові чмелі гудуть…

– Се перейде, товаришу, як виспишся! – потішав його Сава.

– А ти, негіднику, відповідай на питання! – гукнув Свидригайло на ратника. – Хто був із тобою?

– Не знаю, ваша милість! – відповів ранений. – Я не знаю, що мій товариш і отсей молодяк робили. Вони, видко, були у якійсь змові, бо розбили мені голову так, що я втратив тямку. Я не знаю нічого…

– Ах, собако! – кинувся Андрійко так, що ледве вдержав його князь Семен.

– Пожди, злодію! – вмішався Сава, який не міг зійти з дива, що бачить тут свойого любого учня. – Ти забув, що підчаший у живих, то він і знає, хто його зацідив по голові.

– Коли мене вдарили, бо було тільки двох ратників, – пояснив підчаший, – сього ось тут не було. Я його не знаю!

Справа почала ставати неясною. Андрійко мало не збожеволів, коли замітив, що й на нього може впасти підозріння. Воно справді могло здаватися, що він був у порозумінні зі сим третім злочинцем та тільки про око нападав на нього, а позволив йому втічи, коли надійшли князі. Князь Семен, видко, був рад із такого обороту справи, бо не мішався уже до розмови, тільки злобно підсміхався.

Так то здавалося, що на позір так ясна річ остане невиясненою, а злочинець уйде кари. Але ось саме у сю хвилю, коли замовкли усі, Свидригайло удруге взяв чарку з підносу.

– Як так, – сказав жартівливо, – то, очевидячки, тут була якась помилка. Або був тільки один злочинець, а ви усі вважаєте себе взаїмно його спільниками, або, вкінці, ви всі є його спільниками з виїмкою сього, хто перешкодив мені випити сю чарку. У ній, як бачите, вино з корінням, та уже простило, і мені його пити годі. Тож покріпіться ним ви, що потерпіли за мене. Ти ранений, тобі належиться перший глоток. Пий!

З подивом глянув князь Семен на Свидригайла. Він ніколи не догадувався такої проворності у ньому.

А лице ратника позеленіло вмить.

– Ваша милість, простіть! – лебедів. – Мої уста не гідні напитку з ваших рук. Хай п’є підчаший. Він ладив його, а не я.

– Все одно, хто готував, тобі дають, пий ти!

І підсував ратникові чарку до уст.

Настала довга хвиля мовчанки, під час якої Свидригайло, незвичайно рад зі свойого підступу, раз у раз підморгував на князя Жигимонта. З незвичайним захопленням слухали усеї розмови великокняжі биричі. Вкінці вмішався Сава.

– Ану, ляше! Або пий, або кажи правду!

– Так, кажи правду! – підхопив великий князь. – Усі бачимо, що ти збрехав передше. Кажи, отже, хто був із тобою? Ти знаєш, що я можу тебе присилувати до зізнань. Я князь, а не повитуха.

Дрожачи усім тілом та дзвенячи зубами, водив ранений зором по лицях присутніх, але не найшов у ніякому співчування.

– Заремба! – прошепотів і замкнув очі.

– Заремба? То добре! Те саме казав боярин Андрій. Але, бачиш, голубчику, боярин Андрій казав також, що не він, а ти був спільником каштеляна. Невже ж се правда?

– Ні, не правда! – поспішив оправдуватись ратник. – Я мусів слухати приказу. Боярин напав на нас обох, і він не знав нас зовсім.

– Так? Ти був моїм ратником, а не каштелянським пахолком, а якщо ти ним був, то для мене ти зрадник, більш нічого.

Тут змінився нагло голос великого князя.

– Доволі сього! – гукнув. – Правда вийшла наверх!

– Так, вийшла! – завважив князь Семен. – Тільки Андрійко не може присягнути, що се був Заремба, а свідоцтво злочинця не важне.

– Правда! Та ми на суд не підемо, бо й нікому нас судити. За сим зрадником – патер Анзельмус, за Зарембою – Ягайло, за Андрійком… я! Нехай же Ягайло заплатить за труд Зарембі, а я сим двом. – Тут Свидригайло звернувся до Андрійка:

– Клякни, молодче!

А коли Андрійко вкляк, Свидригайло добув меча й ударив його злегка по плечі.

– В імені Всевишнього, Архангела Михайла та святого великомученика Георгія поставляю тебе лицарем. Хорони Божі заповіді, борони святої віри батьків, заступайся за слабих та безпомічних, за вдову й сироту та повинуйся свойому князеві. Устань, лицарю Андрію! Мій скарбник дасть тобі завтра належний пояс і остроги, а ти сам напиши собі грамоту на батьківські волості, бо мій патер уже нічого не напише для мене!

Андрійко устав. Серце його плавало у морі розкоші, яку дає мужеві вдоволена честолюбивість. У дев’ятнадцятому році життя пояс та лицарські остроги – се було відзначення, за яким дармо побивалися багато старші та знатніші люди. На добавок, своє відзначення завдячував не рідні, ані проханню, тільки власній заслузі, у якій не було лесті, підступу, підхлібства… На уста молодця тиснулися слова подяки, але вони так і завмерли на його губах, бо великий князь узяв знову в руку проклятущу чарку, подав її биричеві і сказав з незвичайним для нього спокоєм:

– За заслугу нагородив я Андрія Юршу лицарським поясом, бо вчинки його були лицарські. За життя, яке він урятував, я в довгу у нього, але, дасть Біг, доведеться мені ще, може, йому віддячити. Зате твої вчинки, поганче, були гидкі, фальшиві, як гріх, як гадюча отрута. Тож у нагороду вип’єш чарку, яку зготовив мені!

– Се не я, не я, се Заремба, я тут ні при чому! – зверещав не своїм голосом свояк патра Анзельмуса. – Ваша великокняжа милість не захоче мене убити, я не заговірник, а раб, слуга, тінь каштеляна!

Він кинув собою об землю і чіпався ніг великого князя, повзаючи на череві, а його розплющені очі дармо гляділи ласкавішого погляду володаря або його дорадників. Одначе дарма. Грізним остало лице Свидригайла та Гольшанського, а Жигимонт навіть підсміхувався злобно та гладив бороду, поблискуючи малими чорненькими очима.

– Беріть його і влийте в горло! – приказав вкінці великий князь.

Враз ухопили його биричі за руки й ноги, а один заткав йому туго пальцями ніс. Коли нещасний відчинив рот, щоби набрати повітря, бирич улив йому у горло зміст чарки.

А тоді Андрійко нишком висунувся з кімнати а, забігши у свою спальню над задньою фіртою замку, кинувся на медвежу шкіру, щоби не чути крику умираючого.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 217 – 228.