23. Спроби укласти перемир’я

Юліан Опільський

Зі спижевих гирл замкових гармат полетіли знову велетенські кулі, а громовий гук звістив світу, що хвиля наїзників відхлинула. Застогнали гужі в метавках, а каміння знову впало на проріджені ряди обложників по тім боці рову. У відповідь відізвалися роги з Підзамча як знак до відвороту. Окервавлені, поранені та попарені поляки бігом подалися назад.

Аж тепер почула замкова залога втому. Аж тепер заболіли синці, запекли рани, аж тепер озвався голод. Найсильнішою, одначе, показалася втома, як тільки люди Монтовта прийшли заступити товаришів з долішнього замку, сі останні покотом лягли де попало спати. Одні лежали під заборолами, другі – на майдані, у критих галереях стін та веж, на східцях тощо.

Грицько, який бажав під ослоною метавок і гармат понищити польські мости, мусів до сього вжити ратників Монтовта. Заосмотрившись в сокири й очепи, Грицькові люди порубали в’язання мостів та порозривали сніпки пруття та очерету. Бальки повиловлювано і занесено до замку, а пруття остало в воді рову, у якому аж води не було видко від мерців. Юрша не велів їх витягати, бо знав, що між ними є знатні поляки, за якими мусіли прийти відпоручники від ворога. Тоді гадав воєвода вичистити рів за одним заходом.

Оборону замку віддав воєвода Монтовтові на весь слідуючий день, щоби відшкодувати його за се, що не допустив його до чинної участі в відбиванню польського наступу. Старий вельми зрадів, бо йому здавалося, що його вважають не зайвим, а, противно, навіть рівновартним з Юршею. Аж до вечора старий заходився біля очищування стін, миття східців з крові та мізку, прятання та числення трупів, перев’язки ран. Він велів Андрійка віднести до його кімнатки при задній фірті долішнього замку та післав йому до товариства Горностая.

Втрати залоги були чималі. Двісті ратників було вбитих головно чехами при головній брамі; поранених було вдвоє стільки, то значить, що третина залоги стала неспосібною до боротьби. Одначе Монтовт не журився сим, бо бачив безліч трупів ратників, лицарів та челяді по боках рову, у воді та під заборолами. Польські втрати в убитих в п’ять-шість разів більші, а ран та ушкоджень було, певно, й удесятеро стільки.

– Не швидко забагнеться шляхті вдруге такого прочухана! – сказав голосно до Горностая, коли сей збирався до відходу на задню фірту.

Андрійко спав, а на блідому його лиці пізнать було смертельну втому. Зі завистю дивився Горностай на подряпані руки та покервавлену збрую товариша.

«Колись поспитають, що я робив у Луцьку, – сказав про себе, – то відповім хіба, що мацав замкові кури!»

Він сів коло сплячого та взяв його меч і став старанно витирати його з крові, мізку, товщу та волосся, яким був обліплений аж по рукоятку. Він знав, що тільки крайнє обезсилення не дало Андрійкові зайнятися сим перед спочивом. По мечі прийшла черга на шолом, броню та щит, але тут аж ахнув Горностай. В багатьох місцях удари противників позагинали бляху нашийниці так, що тут треба було аж молотка умілого оружника.. Щит був порубаний та попуканий і подобав радше на якийсь насильно від цілості відірваний клапоть шкіри й заліза.

Горностай узяв нашийницю та шолом і поніс до старого Сави, який знався найкраще на оружницькій роботі.

Старий розглянув точно кожде ушкодження та сейчас узявся за молоток.

– Сокіл се ясний, – сказав, – сей відчиток роду Юршів! Він рубається вже тепер не гірше дядька. Бачиш ось там, на столі, нашийницю воєводи? Точнісінько рідна сестра ось тої. Щит, кажеш, порубаний?

– Мало того! Пошматований, як ганчірка, що нею баби змивають долівку! – відповів Горностай.

– Ха-ха! То вже два щити такі найшлися у Луцьку! Стояло б так труду оба сі щити післать королеві. Може б, отямився і пішов собі геть, коли б погадав, кільки-то таких щитів треба пошматувати, заки впаде замок.

Він сейчас прийнявся за роботу, бо, мовляв, воєвода старший, то може ще кілька годин витримати без бійки, а молодий – не те.

– Коби тільки на ногах устояв, сейчас пічне крутитися та пхатися чортзна-куди. Тому треба йому збруї, а то з гаку побіжить голісінький.

Горностай лишився при старому Саві, який любив розказувати про бої Юршів, їх мандрівки та подвиги. Старий приніс меду, і так пробалакали останні години дня, доки шолом та нашийниця не повернули до первісного стану.

Не будь се медіоланська робота та не Юршівські плечі і щит, то, певно, треба було б перекувати збрую на цвяхи або підкови! А так ще може не раз понадобиться.

Горностай поніс збрую Андрійкові. При брязку заліза розплющив молодець очі і вмить зірвався з ліжка.

– Пробі! – кликнув. – Я проспав увесь день!

Заточився, як п’яний, і скривився раз і другий, почухав плече та бік, аж вкінці оправився зовсім.

– Спасибі тобі, товаришу, що подбав про мене, бо я, бігме, не в силі се вчинити.

– Волів би я був возитися так з моєю збруєю, та вона наче вийшла нині від оружника – гладка, лискуча, – відповів Горностай. – Ні один удар не діткнув геройського щита. Видко, Грета наврочила мене чи що!

– Ха-ха-ха! – засміявся Андрійко і підкотив на лівій руці сорочку. – Ось гляди і не завидуй!

І справді. Усе передрам’я, на якому молодець держав щит, було вкрите синіми полосами так, що не було навіть видко з-під синців білого тіла. Під деякими аж позапікалася кров. Усе те мусіло страшно боліти, та Андрійко не давав сього по собі пізнати. З подивом глядів на нього товариш.

– Воно, бачиш, конечно, нема чого побиватися за синцями, – сказав, – а я більше люблю вигоду, ніж синці. Але ось я ні кіт, ні піп, ні городський баришівник, а лицар.

– Не бійся! – потішав його Андрійко. – Ще не один синець та не одну рану лизатимеш, заки доховаєшся сина, який тебе буде міг заступити в службі.

Дальшу розмову перервав пахолок воєводи, який просив на вечерю.

При столі застали старого Монтовта і ще якогось чужого лицаря у довгому таперті, з волоссям, зібраним у сітку. Обтислі штани були ясно-червоної краски, а золотом нашиваний зелений жупан раз у раз виглядав із-під синього жупана. Був се посол короля Ягайла, Ян зі Сенна, присланий у справі перемир’я, якого потребували поляки, щоби позбирати небіжчиків та справити похорони знатнішим.

По воєводі зовсім не було пізнати, що мало не всю днину махав мечем, наче молотильник ціпом. Його рухи були свобідні, тільки, може, дещо повільніші, ніж звичайно. Також Андрійко не показував втоми по собі, а Монтовт і Горностай не потребували надробляти веселістю. Після вечері підняв Юрша чарку й устав зі свойого місця.

– П’ю во славу нинішньої днини, яка Божим допустом стала першою дниною взаїмного порозуміння обох сторін. Аж по сьогоднішній день знали ми себе тільки з листів, посольств, митарств, каверз та брехень, і аж нині виписали наші мечі та топори правду на спині противника. І ось уже являється перемир’я. Радо вітаю його, як першу ластівку миру, і годжуся на нього. Достойний посол, пан Ян зі Сенна, занесе добру згоду королеві з бажанням, щоб він, пізнавши нас, поглядів з нами радше злагоди, чим спору, а тоді і по сей, і по той бік границі заживемо тим самим мирним побутом, як літ тому сто.

Ян зі Сенна випив чарку, обтер вуса і поклонився воєводі.

– Завтра з розсвітом передам слова вашої достойності його милості королеві, а поки що позвольте, що скажу кілька слів та про дещо розпитаю.

– Питай, ваша достойносте, – згодився воєвода, – тільки вважай, що не на кожде питання буває в часі війни відповідь.

Посол кивнув головою.

– Розумію! – сказав. – Тим краще, що й я не з приклонників короля. Наш король не має ні половини сього розуміння великодержавних справ, що Свидригайло. Він не хоче бути зависимим від нас, панів, і віддає себе і Корону на поталу дрібній шляхті, якої в нас тільки, що псів. Вони дістають від нього привілеї, свободи, надання, він насильно рівняє їх з нами, панами. Тому не дивуйтеся, достойні бояри, що миліший нам Свидригайло, ніж Ягайло, і хто знає, чи по Ягайлі…

– Я знаю, що ви, достойний пане, були завсіди прихильником нашого князя, – вмішався Монтовт, – і тому сідаємо навіть до одного стола з вами, до чого ми, з огляду на близькість вашого табору, не були обов’язані.

Посол подякував уклоном, а Юрша усміхнувся.

– Бачите, прецінь, ваша достойносте, що між нами є тільки двох панів – сі два молодці, се наші свояки і старшини над ратниками, а всі ратники… хлопи.

Се сказавши, кинув значущий погляд на молодців, щоби котрий із них не вирвався з яким непотрібним словом. Андрійко зрозумів і штовхнув попід стіл Горностая, який саме збирався замітити дещо до слів посла, й оба мовчали далі.

Посол усміхнувся.

– Тішить мене, що так є, – сказав він, – бо, певно, прийдемо до порозуміння. У нас, бачите, є два окремі гурти у королівській раді. Один – се шляхта та її сторонники між панами. На її чолі стоїть канцлер і Заремба. Вони бажають війни і інкорпорації Поділля і Волині, бо шляхті треба земель. Ми, то єсть я, Вікентій Шамотульський, Кердеєвич та другі, бажаємо згоди і злагоди зі Свидригайлом, щоби, як давніше, користувалися князі і пани своїми волостями без ніяких інкорпорацій, воєн, спорів. Чи хлоп та боярин русин, поляк, литовець, татарин, волох чи якийсь інший біс, – се байдуже! Грунт, щоби хлоп робив панщину і давав посошне, а боярин чи шляхтич робив службу панові. Ось де наша статистика, і гадаю, що і панове є тої самої гадки. Вправді, Заремба розказує, що деякі руські вельможі піднімають народ до боротьби за відбудову окремої Руської держави, але гадаю, що се брехня. Вам треба ратників – се понятне, а що ви воліли мужиків від бояр – се також зрозуміле. Бачити у сьому бунт руського хлопства проти польської шляхти – се глупо і погано, бо доводить до розливу крові та ось до чого!

Тут посол ударив рукою по грамоті, яку привіз зі собою від короля. Бистро глянув воєвода на посла.

– Достойний пане, – спитав, – а чи король знає про сі сторонництва у раді?

– Певно, що знає, але він не в силі їх прикоротити! Се, може, потрапив би Свидригайло, але Ягайло вже ні…

– Гей! Чи знаєш ти, пане старосто, що стало б ся, якби так Свидригайло справді станув на чолі народу, а зірвав не тільки з боярами, а і з вельможами? Якби він так намість бояр узяв собі тільки сто-двісті орударів й ударив на вас сірою масою хлопства?

Ян зі Сенна оторопів і через хвильку глядів недвижно у лискучі, грізні очі Юрші.

– Тоді… – пробурмотів, – тоді… перевернувся б весь світ! Але… але до сього не дійде, бо Свидригайло – князь із князів, і він завсіди волітиме польську корону з Литвою та Руссю, чим славу Чингіз-хана…

Юрша понурив голову.

– Так! Він волів би її – безумовно! – признав. – І, певно, найшли б ся такі, що, рятуючи волості, надання, панщину, дали б йому її хоч би по трупі Ягайла…

– Звісно! Ближчі мені ви, воєводо, від мазурського кметя або велико- чи малопольського «сцєрчалки». Чому б мало бути інакше між польськими, руськими та литовськими панами?

Настала мовчанка. З острахом слухав Андрійко слів поляка, з яких догадувався, що польські магнати віддадуть радше Свидригайлові польську корону, чим допустять до постання окремішньої Руської держави. Значить, і на великого князя годі надіятися самостійникам.

– Навіщо ж ведеться війна? – спитав вкінці Монтовт, який, хоч і не все, то таки дещо розумів із усеї розмови. – Нехай король признає великого князя, поїде на Русь та Литву, а верне у Польщу на чолі панів, які волею чи неволею доведуть до послуху усе, що не хоче коритися маєстатові.

– Війну веде шляхта, а не пани-вельможі, ні князі, ні король. Може бути, ви, достойний боярине, сього не розумієте, але воно так є.

– То значить, – вмішався нагло Андрійко, – король веде війну з сими, що могли би його поперти у змаганні до власті.

– Мовчи, момсику! – гукнув воєвода на братанича напівжартом. – Не твоє діло!

– Не гримайте, воєводо, на хлопця, – боронив Андрійка посол. – Сей, як кажете, момсик сказав правду! Король, окружений ворогами королівської власті, веде війну з сими, що попирають якраз самодержавність князів.

– Не забувайте, достойні, що королівська влада а самостійність князів – се також не рідні сестри! – не згодився Монтовт.

– Як знав, так звав! – відповів Юрша Монтовтові. – Все-таки ні ви, достойний, ні вельможний пан староста недооцінюєте справи народності. Не розуміє її і Свидригайло, а не хочуть розуміти король і пани. Зате добре її зрозуміли польські шляхтичі, розуміють і деякі наші, а хто знає, чи й литовське боярство і хлопство не скаже ще свойого слова до речі.

Старий Сава налив грецького вина у срібні чарки, і розмова поплила другим руслом. Невдовзі посол удався на упочинок, а відходячи, відтягнув Андрійка набік і сказав:

– А ти, хлопче, коли помітив, що король окружений своїми ворогами, то уважай тепер, щоби сі вороги не запопали його приятелів неприготованими, бо, бачиш, се вороги, і їх може не зобов’язувати королівський договір.

Хвильку глядів Андрійко у очі посла, але швидко порозумів, про що йде річ.

– Розумію, ваша достойносте, – сказав півголосом. – Король підписав угоду, а шляхта зайняла Кам’янець. Тепер король заключив перемир’я, а шляхта…

– Тсс! Не все говориться, що думаємо.

– Я нічого! Я кажу тільки, що король дістане підпис і печать, а шляхта… прочухана!

Посол зареготався і поклепав по плечі молодця.

– Голова в тебе, синку, не від паради! – сказав.

Перед спанням Андрійко розказав воєводі свою розмову з послом. Юрша аж у долоні сплеснув.

– Дивно мені, що тобі, молодикові, судилося так глибоко увійти в суть найважніших справ. Може, се добре для справи, але не знать, чи і для тебе. Скороспілість – се небезпечне, а часто й отруйне зілля. Як же ти зрозумів слова посла, кажи?

– Я гадаю, дядьку, що на мойому уділі дотепер незле вийшла справа боротьби з Польщею та що й мені краще буде жити, якщо пізнаю вчас усі основи нашого побуту, і то при жерелі подій і випадків. Мені видиться, що ні король, ні магнати не бажають упадку Свидригайла і раді з сього, що шляхта кривавиться коло Луцька. Коли ослабне зовсім, тоді сенат возьме її за чуб, і вернуться часи необмеженої влади панів у державі, і шляхта, і хлопи підуть в службу, а король стане куклою в руках панів. Поки що треба пильнувати стін, бо шляхта задумує зраду, хоча король і сенат не бажають собі упадку Луцька. Що ж, чи добре порозумів я положення?

– Сам канцлер не виложив би його краще! – зрадів Юрша. – І бачу, що тільки на тебе можу числити при переведенні моїх намірів. Монтовт застарий, Горностай замолодий, а мені треба молодого, тугого, витривалого чоловіка, який, одначе, мав би відвагу навіть князеві сказати в очі правду, а що важніше – вмів її як слід виложити, де і кому треба.

– Що ж ви задумуєте, дядечку? – спитав Андрійко. – Якщо я вам до чого придатний, приказуйте тільки, послухаю!

– Поки що, – сказав Юрша, – мусимо переждати, аж начнуться осінні сльоти та волинська пропасниця у польському таборі, а тоді треба буде тобі поїхати у Степань і просити великого князя йти з військом у Луцьк. Одною побідою знищить він шляхту, а зі сенатом та королем згода не трудна. Зрозумів? Поїдеш?

– Так, дядьку, зрозумів і поїду! – відповів Андрійко. – Добраніч вам!

– З Богом, дитинко!

Усю ніч горіли огні на стінах по приказу Монтовта, який відповідав за безпеку замку, а і при польських шопах усю ніч суєтилися вартові з обави перед випадом.

На другий день від’їхав посол з грамотою Юрші, яку написав у ранішніх годинах Андрійко, а вслід за сим береги рову зароїлися від челяді, яка розшукувала мерців. Одначе, хотяй польські ратники прикликували замкових до себе на гутірку і показували здалека фляшки з вином, які заграбили в луцьких пивницях, ні один мужик не покинув стін. Вони тільки відгукувалися насмішками і пильно направляли порубані та поруйновані приступом заборола, а Андрійко пильнував лично безпеки замку і кождої хвилі був готов дати опір навіть правильному наступові.

Так минув день, другий, а третьої днини спустили поляки у рів сплав, на якому була челядь із гаками. Сими гаками мала вона перешукувати за потонувшими тілами. Увагу Андрійка звернула на себе чимала громада ратників, які, стоячи на краю рову, вигукували грімко, коли челядь видобувала з болотистого дна чорні, грязюкою обліплені, до невпізнання змінені, вонючі звертки залізива, шкір та лахів, які ще перед трьома днями звалися лицарями чи ратниками.

Вкінці підплила дараба якраз проти сього місця, де стояв Андрійко. Він перехилився через забороло, щоби розглянути краще, що саме видобули з рову дарабники, коли нагло зір його впав на поміст дараби, на якому складано мерців. Складався він з драбин, таких самих, як сі, що їх уже Андрійко бачив при наступі. Вмить збіг Андрійко зі заборола і крикнув на вартовий відділ при воротах. Три сотні оружних ратників стояло там завсіди наготові, і з ними вернув молодець на стіну.

А сплав плив швидко якраз у се місце між полудневою вежею а головною брамою, напроти якого зібралася згадана товпа. Один кінець дараби причалив до внішнього берега рову, а другий – ніби ненароком діткнув внутрішнього. Мерців повиношено, за ними подалася і челядь, але дараба остала вклинена між оба береги рову, неначе міст…

В тій хвилі, наче наперегони зі смертю, грянула уся товпа на дарабу, вмить підхопила шість драбин з її дна і підбігла до стін. Але, о диво! Залізні вила не допустили гаків до заборола, а згори сипнулася на наступаючих така валява стріл, ратищ, каміння та колод, що товпа завернула з дороги і заховалася за шопами. Але сим разом не вдоволилася залога відпором. Засвистіли стріли, забурчало каміння, загуділи гармати, й усе, що лежало у обсягу стрілу, улягло знищенню і смерті. А зі заборола зліз Горностай з вибраним відділом ратників і підпалив на тому боці рову польські облогові шопи. Другий се раз від початку облоги загорілися будівлі огнем, а воня диму та горючих шкір через кілька годин затроювала повітря.

Про дальше перемир’я годі було й думати, тому Юрша велів спустити воду з рову. Вона і так засмерділася була від мерців, яких все-таки ще не всіх видобуто з води, і воєвода боявся пошесті. Після сеї невдачі упав дух у польському таборі, і устали всі спроби добути замок силою. Зате часто прибували посли від короля або й від Земовіта, який заявляв себе союзником Свидригайла і прохав віддати йому замок по добрій волі, за ціну помочі проти короля. Юрша на переговори годився і ще двічі заключав перемир’я, але замку віддати не хотів.

При кінці серпня почалися дощі, сі страшні, безупинні осінні дощі, що, падучи маленькими крапельками, перемочують сильніше й основніше, ніж літня злива, а все єство людини проймають дрожжю. Від сього дощу здригається тіло, а й душа наче засклеплюється у собі, відмежовується від других якимсь холодом, недовір’ям, непривітливістю. Сіро нависало над головами склепіння небес, вагітне дальшою негодою, дальшим безконечним дощем. Сірі занавіси, зложені з тоненьких ниточок дрібненького дощу, закривали овид, наче сказати бажали людині:

«Поза нами нема нічого для тебе, кромі сірини осіннього неба. Не гляди минулого, бо воно не вернеться, не жди будучого, бо воно сіре, як і ми!»

Особливо прикро було полякам без даху над головою на луцькому пожарищі. Млява облога, величезні втрати в людях під час випаду та при наступі дратували шляхту вельми, й вона зразу нишком, а відтак все голосніше обвинувачувала короля, що він щадить волость Свидригайла. Відпоручники шляхти ходили по таборі й заохочували шляхту до прилюдного виступу. Одначе Заремба спинив її у спілці з канцлером, бо справді боявся, що король у скруті пожертвує радше побіду, чим власть, і, злучившися зі Свидригайлом, та великопанською партією, візьме під ноги неслухняну шляхту. Натомість сам заговорив на королівській раді про невдоволення і радив королеві віддати провід над військом кому другому.

На превелике зачудування Заремби, король без спротиву згодився, а заки канцлер міг виступити з предложенням нового полководця, сам віддав провід над військом Земовітові, князеві Мазовії. З сього пізнав Заремба, що його перехитрили та що король і великі пани виреклися тим самим великодержавних замислів канцлера і шляхти. З гнучкістю, властивою статистам, став сам усією душею попирати скриті змагання короля до помирення зі Свидригайлом, а шляхта, занепокоєна його відступством, притихла сама собою.

Тим часом надоспіли з-під Володимира гармати, які швидко уставлено в критих соломою шопчинах на земних насипах. Почався обстріл, одначе наслідку не було ніякого. Кам’яні кулі розбивалися о стіни замку та замкових будівель. Усього кілька синяків мали на совісті польські пушкарі, коли окрух розбитої кулі влучав переходячого ратника. Часами поціляла куля кришу палати або зірвала вершок кінчастого даху на вежі, але сі шкоди направляли обложенці щоночі, а для наруги махали ще шапками з дахів веж на польських пушкарів.

Коли почалися дощі надобре, положення стало просто невиносиме. Одної ночі загинуло кількадесят цінних лицарських коней від непригожої паші. Вівса не було, бо увесь висипався або зігнив на полі, мужики покинули околицю, тож не було ні іншого збіжжя, ні готового сіна. Натомість ватаги, які придавлено дещо з початку облоги у Холмщині, на Волині та Поділлі й у Галичині, стали показуватися знову, наче вовки довкола здихаючого бика. Вони не пускали польських ратників, які виїздили з табору, у дальші околиці глядіти для себе поживи, а паші для коней. Дехто зі шляхти мусів навіть прохати поживи та ліків, менше відпорні на недугу ратники з простолюддя вмирали десятками щоднини. Облога зближалася ід кінцеві.

Замкова залога не терпіла зате зовсім від невзгодин облоги. Замок був просторий, припасу було доволі і для двічі так численної залоги; тепло, сито, вигідно і безпечно жилося ратникам та боярам. Ранені і потовчені приходили до себе, тільки тяжчі рани не хотіли швидко гоїтися від вогкості повітря, але сих було мало. Пропасниці не було теж, одно тільки дошкулювало замкненим серед стін мужам – скука. Вона родилася у серцях від сеї сірини, від одноманітного шороху та хлюпоту падучих крапельок дощу, від олов’яних, важких хмарок, що непроглядними товпами гнали по небосклоні на схід. У пам’яті-уяві ратників являлися тоді низенькі курні хати лісистого Підгір’я та розмоклі смуги чорної оранини серед окутаного дощовою мрякою ялинового лісу, нагадувалися лиця свояків, батьків, матерів, братів, сестер, а може, ще чиїсь…

І місце нудьги займала туга та її посестра – невдоволення з теперішності. Не довго, одначе, витали сі картини в уяві мужиків. Вслід за ними прийшли другі: панський тивун, що виганяє все село на панщину, запитий пан або одичілий серед безпросвітної самоти села панич, що у своїх відданих з якоюсь дивною злобою, для вдоволення похоті тіла рве найсвятіші зв’язки родинного життя; Заремба, боярин Микола, повстання – усе те перевивалося через уяву-пам’ять мужиків, і туга щезала знову.

Терпів від нудьги й Андрійко. Він сам, Горностай, Грицько і Коструба поділили між себе нагляд над вартою і чергою виходили на стіну долішнього замку глядіти у польський табір. Відколи до поляків завітали голод і смерть, табір наче запав у просоння. Бували дні, що, кромі голодних панських собак, ні жива душа не показувалася над ровом. Надармо питав себе Андрійко, пощо, властиво, король чапить під Луцьком, коли міг би так само добре вести переговори з Володимира або Любліна. Не міг прецінь сподіватися, що голодом примусить залогу до здачі, а тим менше, що возьме замок приступом.

Юрша поясняв се стидом, але Андрійкові здавалося, що король жде на прихід великого князя, щоби з упадку злуки Литви з Польщею віднести хоч одну користь – покорити шляхту в користь королівської та княжої влади.

Одного дня, пізнім вечором, якраз думав про се, закутавшись у довгу вовняну гуню на заборолі прибрамної вежі, коли ратник прибіг з вісткою, що біля задньої фірти стоїть чотирьох мужів, які прохають впустити їх у замок.

– Вони самі? – спитав.

– Самісінькі!

– А певно?

– Зовсім! Стежина там вузенька. Та сама, що нею князь Олександр…

– Ну, гаразд! Вже йду!

І Андрійко побіг на фірту. Серед вечірньої пітьми стояли під фіртою чотири постати одна побіч другої.

– Хто ви? – гукнув.

– Ми з Поділля, від князя Несвизького, – була відповідь.

– Зачим?

– Добровольці!

На біса нам добровольців! У нас власного люду доволі, а й у вас, певно, є діла немало.

– Діло є, та не тільки що тут; а тут у вас, кажуть бояри, такий сам лад, як у ордені в Прусії, то ми й прийшли привчитися.

– А що ви за одні будете?

– Двох братів Зарубських, Судислав і Давид, та Онуфрій Курцевич з челядником. Змилуйтеся, не питайте, тільки пустіть, бо їй-Богу, поздихаємо під воротами!

– Хвильку заждіть тільки, славетні бояри! Я не знав, що аж таких знатних гостей прислав нам Бог у замок. Ось ми вам спустимо драбину, бо фірта заложена камінням.

По хвилі чотири отікаючі водою плечисті, тугі постати станули під склепінням критого хідника на фірті. Вони були тільки в легких кольчугах та острокінчастих звичайних шоломах, з мечами та чеканами, бо іншої збруї годі було укрити при собі під час нічного переходу через польський табір. Всі були вельми потомлені, тому Андрійко післав за Грицьком, щоби він обняв за нього варту, бо він сам бажав завести приходнів до воєводи.

Коли надійшов покликаний, Андрійко завів обох братів та молодого князя Курцевича до себе, де перемоклі гості передяглися в суху одежу. Опісля приніс пахолок грітого меду з корінням, і, аж випивши по чарці, прийшли гості до себе. Молодий Курцевич – був се русявий, може, тридцятилітній кремезний муж з величезними вусищами та гладко оголеною бородою. Судислав, двадцятип’ятьлітній молодець, подвижний та балакучий, говорив до всіх та підповідав князеві, що сказати; Давид, понурий, чорнявий парубок, ровесник Горностая, глядів на світ лискучими очима, а чоло раз у раз стягалося в брижки. Та проте й він не говорив багато. Зате Судислав не вмовкав.

– Питаєшся, товаришу, відкіля ми взялися? – говорив швидко, не запинюючись. – Зі світа, братчику, зі світа, вісточку вам принести, бідненьким затвірникам у луцькій пустельні. Ви тут нічого не знаєте, не відаєте, а там багато всіляких подій скоїлося на славу нашу та великого князя, а деякі й нам на сум, на глум, на горе! Так, так…

– Так, так! – пробубонів Курцевич, а молодий Давид зморщив брови.

– Ось ми й погадали собі: «Там, у Луцьку, остало всього двох бояр з товпою ратників, точнісінько, як у Прусії: один або два лицарі, а кількасот кнехтів, що на даний знак ідуть, стають, стріляють, наче кукли, що їх показують скоморохи. Ось там лад! – погадали ми собі. – Не те, що в нас, правда, Курцевич?..»

– Правда! – обізвалося басом ехо.

–…Тоді я кажу: ходімо до них! Але Загоровські, Бакинські, Воловичі, Семашки закричали, що ви з боярами поступаєте, як тивун зі смердом-каланником, та що вони всі мусіли покинути Луцьк ще перед облогою, бо ви хотіли порізати їх пси та коні й насолити на поживу.

– Се неправда! – пояснив Горностай. – А тільки в нас нема паші для коней, ані місця. У мирному часі коні стоять на Підзамчі, а тут тільки п’ять-шість воєводських та службових під післанців.

– Неправда? То шкода, бо ми якраз бажали побачити такий лад. «Саме тому, – кажу, – треба нам у Луцьк. Їм придасться кількох бояр, хоч би на зміну при мужицьких ратниках». І ми пішли, а йшло нас вісьмох…

– Де ж тамтих п’ять? – спитав Андрійко, якому надоїло дещо балакання гостя.

– Вони в лісах, тут недалеко. Вели, брате, завтра ніччю запалити на вежі огонь, то се буде для них знак, і вони прийдуть. Над рікою є варти, але вартових човнів нема, то можна ніччю підплисти під саму фірту…

Андрійко зірвався.

– Дуже радо вітаємо вас, достойні бояри, у нашій кріпості, бо нам справді тяжко без помочі боярських людей. Тямте тільки, що в нас безумовний послух – конечна річ. У нас не вільно спорити, ні розпитувати, тільки треба сліпо слухати приказу. Для непослушних у нас нема місця, як нема його й для трусів. Ось і тепер, славетні бояри, нагадав я собі, що є приказ усякі вісті доносити сейчас воєводі. Тому прошу за мною!

– Як-то? Не послухаєте самі вперед вістей із Поділля та Київщини? – чудувався Судислав.

– Звісно, що ні! – відповів Горностай, беручи плащ. – Воєвода має перший право до сього. Ходім!

Юрша прийняв приходнів поважно і суворо, але був радий із їх помочі. З їх приходу видко було, що вони не бояться війни та військової карності, так осоружної боярам, та що вони люди відважні.

Недовго, одначе, радів Юрша. В міру сього, як балакучий Судислав розказував свої вістки, чоло воєводи захмарювалося сумом та гнівом.

З початком війни став скрізь по Поділлі підійматися нарід на польських панів, а їх погана слава притягала й із Київщини чимало добровольців. Князь Федько Несвизький та кількох інших бояр стануло на чолі ватаг, і вскорі усе Східне Поділля було чисте від ляцької сарани.

Одначе боярство, яке зразу залюбки забирало маєтки польської шляхти або перевертнів зі сторонництва Кердеєвича та Бучацьких, згодом утратило охоту до боротьби, бо великий князь велів їм ждати на молдавського воєводу та татарські чамбули, які мали йому помагати в боротьбі з Ягайлом. Відпоручники князів Чарторийських, Жигимонта Кейстутовича та Гольшанського заявили нам, що великий князь не бажає собі участі хлопів у війні, а закликає тільки бояр, які обов’язані до служби, йти на рать зі своїх надань. Курцевич, Судислав, Давид та кількох других поїхали домів, а по дорозі стрітили вже тікачів з полудня. Вони розказували страшні річи про се, як гуляли по руських селах Свидригайлові союзники. «Ні даху, ні товарини, ні жінки, ні дівчини не остало від Бакоти та Брацлава по Київ!» – говорили вони.

Хлопи пішли в неволю, жінки й дівчата – між молдавську таборову челядь або в татарські гареми. Після їх переходу остала Брацлавщина та Полуднева Київщина одною пустинею, а окрадений, побитий народ заридав одним голосом, заплакав на свойого князя, називаючи його вовчим батьком, а старі люди згадували, що уже колись раз у давнину тікав нарід з-під власних князів лід татарський присуд, бо краще мати володарем могучого ворога, чим безсильного співплемінника. Аж на Волині стрітили Зарубські бояр, вигнаних з Луцька Юршею, і рішилися йти до нього.

– Несвизький багато говорив нам про віднову держави святого Володимира, – кінчив Судислав, – і ми зрозуміли, що така держава не постане без волі-свободи народу. Ти один, воєводо, проводиш ратникам з простолюддя, ти один борешся за нього, і тому ми прийшли до тебе!

– Ая! До тебе! – повторив Курцевич і вп’ялив свої великі риб’ячі очі в темне лице Юрші.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 274 – 286.