15. Загибель боярина Миколи

Юліан Опільський

У підземеллі Перемиського замку з давен-давна були чималі льохи, у яких складано всілякий припас на час облоги. Були се високі, сухі пивниці, у яких держалася пожива довгий час, не тухла і не плісніла. Одначе мало хто знав, що під сими льохами були ще другі – темні, вогкі, страшні. Заходилося до них з начальної башти, а ключ був у руках самого каштеляна. Стіни льохів були грубезні, будьто зложені з тесового каміння, будьто з самої живої скали, у якій викувано льох. Не було тут вікон, ні продуву, і ні один звук не доходив сюди ззовні.

Та зате ніхто не чув стонів, зойків, а часами і диких вересків катованих у підземеллі людей. Ся друга черга льохів служила тюрмою для злочинців і… ну, і для особистих ворогів чи тільки противників каштеляна. Ключником у сій тюрмі був Мацей Звєрж, мазур із-під Ряшева, і, може, ніколи ім’я не відповідало вдачі так влучно, як ось тут. Ключник мешкав у вежі, а у долішній черзі підземних казематів мав простору кімнату, у якій віддавався другому свойому заняттю – ремеслу ката. Спосібності до сього відкрив у ньому не хто-будь, а сам Збігнев з Олесниці, і його услугами довгі роки користувався сам король Ягайло. Опісля, одначе, бажаючи усунути з овиду людину, яка знала тільки важних державних тайн, велів йому осісти на Русі, де й наділив його солтиством.

Та не по нутру була Звєржові спокійна праця. Невдовзі продав він солтиство, а сам подався у Перемишль, де швидко найшов його серадзький каштелян. Вони порозумілися оба без труду. Каштелянові треба було ката, а Мацейові – крові, якої-небудь і чиєї-небудь, коби крові, багато-багато крові, зойків, стонів, хрустіння ламаних костей, воні огнем паленого тіла. Перемиський каштелян радо прийняв Звєржа на поручення Заремби, тим паче, що Заремба був головним орударем королівської волі у Галичині.

У робітні Мацея стояв біля печі великий залізний кіш на вугля, а побіч лежав мідяний котел якогось дивовижного виду – ні то мийниця, ні то ванна. Кліщі, цвяхи, мотуззя, драбина з коловоротом та всілякі другі загадочні прилади наповняли кімнату, якої стіни та стеля почорніли від копоту, а земля – від чорних вонючих плям запеклої крові. Та хоч як страшна та непривітна була ся кімната, то «містш» Звєрж тільки тут почував себе добре і тільки тут прояснювалося дещо його страшне, дике лице.

Тої самої днини, коли ватага боярина пустилася лісами у далекий Луцьк, «містш» дуже весело порався по своїй робітні. Запалював смолоскипи, розводив огонь, клав у нього кліщі, цвяхи, а вкінці повісив над полум’ям казан, наповнений смолою. Якраз упорався з роботою, коли у кімнату ввійшов Заремба з мечем при боці, а з другим під пахвою.

– Готов? – спитав похмуро.

– До послуг вашої милості! – зігнувся у три погибелі кат. – Буде і тепленько, і вигідно. Гі-гі-гі! – тут зареготався противним голосом, а рудим волоссям заросле лице скорчилося, наче справді звіряча пащека.

– Приведи сього вчорашнього! – приказав Заремба.

Кат вийшов. Оставши самітним, пан каштелян оглянув сам усі приготування до тортур. По його лиці блукав злобний усміх, а хвилями затискалася у кулак його біла рука, видко, пан каштелян злостився.

Аж ось забряжчали кайдани, важкі кроки почулися перед дверми, а вскорі зачорніли у їх отворі людські постати. Увійшло чотирьох мужів. Першим був боярин Микола, а радше те, що з нього осталося: блідий-блідий привид, жовтавою шкірою обтягнений кістяк, обтяжений ланцюгами на руках і ногах, з розчіхраним посивілим волоссям на голові. З трудом волікли його за собою або попихали перед себе два помічники ката. У донедавна так сильній статі боярина не було, здається, ні крихітки сили. Усі її останки зібралися у очах, сих страшних очах умираючої людини, у яких малюється живлове бажання життя та запалюються і гаснуть його останні проблиски під час, коли смерть протягла уже зв’язь між мізком а кінчинами. Очі блистять і горять гарячковим огнем, холодний піт обливає лице і груди, та кінчини леденіють уже раз назавсіди. І бачать блискучі очі, як вище і вище підходить воскова блідість смерті, і відвертаються від неї, глядячи звідки-небудь помочі…

Зір боярина обкинув усю кімнату, і вмить пізнав він, що його жде. Але тільки брови стягнулися дещо над очима, а погляд спинився на каштеляні.

– Добрий вечір, достойний боярине! – сказав приязно Заремба. – Не гнівайся, що так тебе закували, але, бачиш, ти уже раз поривався на мене, то міг би і другий…

– Брешеш, каштеляне! – відповів різко боярин. – Я не поривався на тебе, я вирвав тебе від неминучої смерті, а піймавши, не кидав у кайданах до льоху.

Каштелян поблід, але погамувався.

– То ти зле зробив, боярине, – усміхнувся, – бо я втік, а ти не втечеш відсіля, хіба відповіш мені добровільно на деякі питання та згодишся на мої умови, або… – тут каштелян указав рукою горі, – або захочеш піти туди.

– Бачу, що я зле зробив, ляше, бачу, та, проте, не жалію свойого поступку. Так хотів Бог! – тут боярин похилив голову. – Може, жертва мойого життя оплатить долю мойого народу! Може, проклін, який тяжів на ньому, відвернеться і впаде на тебе, ляше, а твоя невдяка – се хіба найменший з твоїх злочинів.

Заремба зморщив чоло.

– Уважай, рабе! – гукнув. – Я бажав тобі вибити клевцем усі зуби, щоби не кусав руки, яка тебе годуватиме. Бачу, що треба буде й вирвати язик, щоби не виказував богохульств та брехень.

На лиці боярина завітав легкий рум’янець.

– Чи гадаєш, собако, що я не знаю, навіщо те усе? – тут указав рухом голови на злагоджене знаряддя. – Знаю я тебе, твоє кодло і душу твойого народу. Тому затям собі, що останнє слово мойого язика буде звернене до тебе!

– Яке ж то слово, боярине, може, «ласки»? – спитав глумливо каштелян.

– Ні! «Підляка». Ось се каже тобі людина перед смертю. А така людина каже тільки правду…

Каштелян скочив до закованого боярина, наче хто його штриконув шилом у потилицю. Здавалося, він видре йому кігтями очі, у які не смів глянути своїми. Та пан Заремба навчився панувати над пристрастями, а честь не була його найвразливішою стороною. Через хвилину сопів голосно, а далі заговорив хрипло:

– Не дражни мене, боярине, у мене є діло до тебе. Хай мене Бог і його Пршенайсвєнтша Матка боронять, щоб я бажав тебе калічити або вбити. І я служу свойому народові, і в ім’я того народу питаю тебе.

– Ти служиш кільком вельможам і королеві, а не народові! – відповів боярин холодно. – Польський народ не кращий від вас, то правда. Але все-таки не бажає він чужого і у чужу землю не піде, хіба заведете його сюди ви – шляхта. Ти служиш шляхті, у якої душах замешкав диявол; диявольська се служба, каштеляне, і диявол тобі за неї заплатить по заслузі. А тепер питай! Я сам цікавий, чого можуть від мене бажати польські верховоди.

Каштелян опустився на лаву, поклав меч півперек колін, а в руки взяв другий.

– Боярине! – почав. – Надумайся добре, заки відповіш мені на питання, але, на усі святощі заклинаю тебе, дай мені бажану відповідь! Бачиш сей меч?

– Бачу! – шепотом відповів боярин, а його ясні очі померкли, і він відвернув лице.

– Так! – продовжав Заремба. – Се твій меч, і ти пізнав його. Від твоєї відповіді зависить, чи одержиш його назад, чи ні. Ти знаєш, що між нами війна, не знаєш, одначе, що ні король, ні великий князь її не бажали. Теперечки бажає її і Свидригайло, але король по-старому і чути про неї не хоче. Та, проте, вона є, а почин до неї дали ви – Юрша, Несвизький, Рогатинський, Ніс. Не ви самі ведете її. У вас помічники-орударі між галицьким, волинським та подільським боярством. У вас приятелі в Київщині та в Орді. Назви мені їх! Хоч трьох-чотирьох. Війни, бачиш, може не бути, та мусить бути кров. Інакше не заспокоїться Галицька земля. Нехай же ж сю кров проллють тільки самі троюдники. Огонь повстання погасне, а володарі погодяться. У нас є зілля, яким зуміємо приборкати Свидрика та задобрити Ягайла. Тільки вас, троюдників, треба скарати, а усе буде гаразд… Боярине, іменем короля й сенату обіцюю тобі життя, свободу й усю Рогатинську волость у вічне, дідичне посідання по польському праву, обіцюю шляхетський герб, лицарський пояс та рогатинське староство, якщо послужиш королеві вірою і правдою. Одержиш від короля ратників і з ними поїдеш із приказу маєстату на схід. Від усіх наших залог одержиш піддержку, а певно, без труду удасться тобі дістати в руки зрадників отчизни… Знаю я, одначе, що ти, боярине, нерадо каляєш руки кров’ю безоружних. Отже, знай, що суддею буду я, а катом ось сей. – І указав рукою на усміхненого Мацея Звєржа. – Ми поїдемо з вами у прибранні і здіймемо з твоєї совісті усю відвічальність за кров і смерть.

В міру сього, як говорив Заремба, мінилося лице боярина: з блідого ставало червоним, вкінці посиніло, а кров’ю напливші очі мало не вискочили з оправи.

– Відвічальність за кров, за смерть… так! – проговорив з трудом. – Так, а зрада?..

– Від зради оправдує тебе королівська ласка. Повільність його приказові змазує ганьбу з тебе і твойого будучого герба…

– Ах, я не про сю зраду говорю! Тут ніякої нема. Але ся друга – страшна, підла, гадюча зрада… гей! Тільки у твойому мізку, каштеляне, могла вилягтися така гадка.

– У сій отчизні одної тільки зради не можна оправдати – то зради короля і держави, – відповів каштелян. – Се, що ти зробиш, – се не зрада, а служба, а до служби обов’язані зарівно усі.

– Ха-ха-ха! – засміявся нагло боярин з Рудників. – Ха-ха-ха!

Він сміявся довго-довго. Усім тілом стрясали судороги сміху, аж забряжчали на ньому кайдани. Брязк перепинив, одначе, регіт. Боярин замовк, і через хвилину не чути було нічого, крім тріску огню та голосного віддиху зі здавленої груди боярина. Вкінці успокоївся і заговорив тихим, спокійним голосом.

– Жаль мені тебе, каштеляне, жаль тебе, твойого короля і твойого народу, коли у твоїй голові могла зродитися така нечувано гидка зрада. Чи ти, чоловіче, справді не відчуваєш усеї гадючої погані та гиді твоїх слів, чи, може, тільки вдаєш? Ні, се не може бути, щоби ти не розумів сього, а якщо ти знаєш і оцінюєш як слід свої гадки і умови, то ти сам падлюка, гірш нехристи, гірш скотини, гірш вовка, який пожирає та мордує, але не зраджує свойого кодла собакам. Я знаю, що де ходить про гріш та наживу, там продасть лях усіх і усе! Але я не лях, і для мене найвищим законом – Божий закон: любити вітчину і нарід, з якого хто зродився. Ніяка мука не видавить з мене ні словечка з усього того, чого ти заправив від мене. А коли випореш з мене внутренності, то незабудь поглянути у серце. Побачиш, чим воно б’ється. Найдеш у ньому усе те, чого нема у ляцькій душі, а також і пояснення моєї відповіді. Чи гадаєш, поганче, що я не обняв умом значіння теперішньої хвилі? Обняв я його добре і знаю, що рішення нашої долі тепер – се розсвіт або сумерк нашого життя на довгі-довгі століття. Свобода або рабство, життя або смерть. І ось приходиш ти, як нечистий, що брався спокусити Спасителя, і даєш мені дочасні добра за вічну недолю усього народу… Згадай се, Зарембо, а зрозумієш, як слабою є людська мова, що не має навіть слова на сю безодню підлоти, безличності та ложі.

Голос боярина кріпшав звільна, аж при останніх словах загримів дзвінко під склепінням льоху. Лице каштеляна червоніло, очі сверкали, як вуглики, аж коли боярин замовк, Заремба встав з лави і кивнув на посіпаків:

– Зачинай! Побачимо, чи не видавимо з сеї упертої худобини чогось більш, крім великих слів та прокльонів. Юзва, підтягни його!

Юзва, великий, грубокостистий парубок у брудній, вошивій сорочці та коротких шкіряних штанах, скрутив узад сковані ланцюгами руки боярина та причепив їх до мотуза, який переходив через неподвижний блок під стелею. Відтак підтяг в’язня угору, так що він повис на півсажня над землею. Але недовго висів боярин у повітрі. Битвою, голодом та побоями виснажені члени втратили свою звичайну відпорність.

Чимраз нижче опускалося тіло боярина, чимраз вище піднімалися руки відзаду над його головою. Аж хруснуло щось у пахвах, і рамена утворили з тілом одну лінію, а з уст боярина вирвався легкий стогін. Коловорот крутився все дальше і дальше, доки посинілі, задеревілі долоні не діткнулися стелі. А тоді одним движком зісунув Юзва мотуз із валу, а висяча недвижна кукла із брязком і грохотом гепнула об землю. З уст і носа нещасного поплила кров; чотири передні зуби вилетіли з рота, одна нога була звихнена і сейчас-таки стала пухнути. «Містш» вхопив лежачого ззаду за ланцюг від кайданів і насилу привів рамена до природного положення. Знову хрустіли сустави, але зойку не чуть було уже. Боярин зімлів. Тоді другий пахолок вилив на лежачого відро студеної води.

Боярин розплющив очі. Лютий біль у суставах і у нозі стягнув його лице у брижки, уста розхилилися, так що видко було закривавлені ясна.

– Боярине, – почувся голос Заремби. – Ось тобі і проба сього, що тебе жде, як по-доброму не вволиш мою волю. Поки що викручували тобі руки і ноги. Ще два-три роки згадуватимеш сей допит при кождій зміні погоди. Все-таки остане тобі життя, а опісля вернуть і здоровля, і сила… Зізнавай, отже, про що питаю, а то попрощайся раз назавсіди з сим світом. У тебе є малолітні сини, жінка… Згадай їх!

– Мої діти… – прошептав боярин і замкнув очі. – Мої діти, моя Ганнуся…

І нагло тривога стиснула його серце. Що буде з його дітьми, коли його не стане?.. Темні картини безпросвітної нужди, бездольної блуканини від двора до двора, побої, погорда, а може, навіть ганьба та нечесть – ось будуччина його малолітніх. Завагався боярин, та тільки на хвилю. Чим же ж уся мука, ганьба, смерть його та рідні його супроти поневолення й обездолення міліонів? Хто питає про причину, задля якої він допуститься зради? Та й яка се причина? Його власне щастя? Ха-ха-ха! І нагадалися йому у сю мить слова небіжчика боярина Василя Юрші: «Життя людини – се для народу гріш або товар. Треба за сей гріш купити якнайбільше або продати товар якнайдорожче». Боярин розплющив очі.

– Я сповняю присягу, – сказав слабим голосом, – а ти кінчай своє лайдацтво. Усякому своя дорога – людині й підляці!

– Ах ти, гадюко! – засичав каштелян і штовхнув лежачого ногою. – Ти ще кусаєш? На драбину його!

Пахолки зірвали з нього одіж та посадили на поземо лежачу драбину. До одного кінця прив’язано руки, а від ніг поведено мотуз до коловорота. Жваво обертав Юзва колесо, доки тіло боярина не прийняло того самого положення, що передше під стелею. Та сим разом уже не хрустіли сустави, тільки біль, страшний, неописаний, наче розпаленими кліщами, рвав усі члени лежачого. А тоді Звєрж ухопив корбу від коловорота і натис. Проймаючий крик вирвався з уст нещасного, але тільки один. По ньому послідували тільки тихі, хриплі стони. Мацей узяв тоді смолоскипи і приложив його до боку натягненого, мов струна, тіла. Воня спаленого м’яса наповнила кімнату, а з грудей боярина намість стонів виходив з короткими перервами хриплий рев. Вкінці зачер Звєрж залізною варехою кипучої смоли і звільна став її виливати на черево лежачого.

– Очі, очі! – скреготав зубами Заремба, якого опанував шал.

І під час, коли Звєрж випалював очі лежачому, каштелян, ухопивши до червоності нагріті кліщі, став ними відщипувати раз коло разу тіло боярина.

Рев катованого ставав чимраз сильніший. Уривані слова падали з його уст, змішані з харчанням, кров’ю, слиною, останками страв, а усьому вторував регіт озвірілого каштеляна та його помічника.

Не бачили вони, як Юзва неспостережно видобув з-за пазухи довгий, острий та вузький, наче дудиця пера, італійський стилет. Пригризаючи не знать чому губи, він похилився над лежачим у несказанній катуші боярином. Коли оба кати вибирали цвяхи, якими мали набити тіло мученика, а другий помічник роздував огонь, він спідсподу ударив боярина ножем у саме серце. Тривало се так довго, як кліпнення оком, а вслід за сим стилет щез за пазухою Юзви, який холоднокровно підняв остиглі кліщі і поніс до огню.

Рев катованого замовк нагло, а коли налякані і розчаровані кати підбігли до нього, усе тіло випружилося ще раз і опало безсильно на драбину.

– Мої діти… Ганнуся… зрада… проклін… Господи! – зітхнув тільки боярин і замовк… навіки!

– Здох, собака! – плюнув з досадою каштелян.

– Ха-ха-ха! – зареготався Звєрж. – Зашвидко до нього бралися. Треба було з очима заждати. Тільки смоли у мізку – то смерть.

Помічник прятав прилади та здіймав з огню казан зі смолою. Юзва відв’язував мерця від драбини.

– Де поховати зрадника? – спитав.

– Поховати? – розлютився каштелян. – Ще чого забаглося! Недосить, що нічого не сказав і так швидко задер копита, ще й ховай його? Може, ще й попа завагається? Пустий із тебе парубок, Юзва! Краще було б тобі няньчити діти ксьондза біскупа, чим карати його ворогів. Ха-ха-ха! Се стерво четвертувати й розвісити за Львівською брамою на чотирьох стовпах. Голову на кіл!

Заремба вийшов, за ним Мацей, вкінці другий помічник з мечем боярина, який Заремба полишив на лаві.

Труп боярина остав сам у катівні з Юзвою.

Довго глядів помічник ката на покалічене, скатоване тіло боярина, вкінці укляк і помолився, а з очей потекли дві чисті сльози і впали на чорні плями, що заповнювали очні ямини небіжчика.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 193 – 200.