7. У Троках і Перемишлі

Юліан Опільський

З брязкотом та тупотом увійшло у кімнату кількох мужів у збруях, східних караценах або кольчугах. Тільки двох становило виїмок. Перед вів середнього росту муж з червоним лицем, великим носом та маленькими, подібними до Ягайлових, очима. Сиваве волосся не було зібране у сітку, як се було у звичаї, тільки розчіхраними жмутками спадало на бобровий ковнір монгольсько-руської киреї. В руці держав важкий буздиган, якого головка складалася з острих сталевих листків, осаджених у оловом налитій кулі.

За ним поступав низенький, грубенький патер-францісканець з жебрацькою мисчиною та тиквою паломника при боці, у довгій рясі, підперезаній очкуром. Опухле червоне лице свідчило, що він, як і його попередник, не гордили даром Вакха, а постійно насмішливо скривлені уста вказували на веселу, але й злобну вдачу самого монаха.

За сими двома ступали князь Жигимонт Кейстутович у легкій дамасценській кольчузі та кінчастому шоломі, князь Семен Гольшанський у лосевому каптані та карацені і молодий лицар у медіоланській збруї з кованими візерунками на нагрудникові та струсячими перами на шоломі. Він мав довженний меч, золотистий лицарський пояс та золоті остроги. Два перші – се були великий князь Свидригайло та його сповідник патер Анзельмус, а молодець – Танас, князь Ніс, молодший брат Олександра. Вони прибули на переговори до Ягайла, якого Свидригайло, на вістку про опанування подільських замків поляками, велів ув’язнити враз із його канцлером, арцибіскупом Збігневом з Олесниці.

Прибувші князі посідали біля стола, при якому засів король та його канцлер. Анзельмус станув за кріслом великого князя, Танас – при дверях, мов на сторожі. Він зовсім не брав участі у розмові, та пильно стежив за її ходом. Між тим Ягайло ждав на слова молодшого брата, наче лисиця у капкані, яка бачить надходячого ловця. Губи великого князя дрожали. Видко, випите вино та вроджена загонистість розпирали його груди й гляділи виходу у крику, погрозах або навіть побоях. Тільки Жигимонт та князь Семен обмінювалися поглядами, а глумливий усміх раз у раз появлявся на їх устах.

Серед загальної мовчанки повів великий князь по зборі бистрим поглядом і нагло витягнув руку з буздиганом у сторону канцлера.

– Чого він тут, поганий макогін, приплентався? – гукнув густим басом. – Він не з нашої рідні! Іди проч, попе, або стань, як ось мій, за кріслом пана!

Збігнев з Олесниці почервонів, мов грань, але не встав.

– Ваша княжа милість…

– Який я тобі князь, собако! Я великий князь, бачиш? – закричав Свидригайло грізно і підсунув канцлерові під ніс перстінь короля враз із могучим, кремезним кулаком.

– Понюхай одно й друге, а потім геть відси! – приказав.

– Народ і державу заступаю… – супротивлявся арцибіскуп. – На моїй голові ношу інфулу, і то першу у королівстві…

Свидригайло зірвався, наче його хтось штриконув у плечі ножем, і буздиганом так сильно вдарив у стіл, що сталеві листки аж по олов’яну галку вбилися у берестову дошку.

– Мовчи, попе, і геть звідси, бо розчереплю твою інфулатку, як старий горнець! Що ти мені верзеш про державу? Тут місце синам Ольгерда й Кейстута та їхнім своякам, а не якимсь свяченим чи несвяченим заволокам.

Блідий, мов смерть, устав канцлер з крісла і станув поза поруччям крісла. короля. Важко соплячи, сів також Свидригайло, а Анзельмус нахилився покірно і сказав півголосом:

– Добре робите, ваша милість, що не потураєте голеним лобам. Вони у гріхах живуть, наче свині у болоті, не знаючи християнської покори, як ось ми, жебручі монахи…

– Ба, недармо папа Іннокентій назвав ваш правильник регулою для свиней! – відтяв монахові канцлер.

Свидригайло зареготався нагло, узявшися за боки, наче дитина, що вмить від плачу переходить до сміху.

– Оба маєте рацію! Одні і другі однакі, і за те я вас не люблю, але вас мені треба, тому вас держу. Все-таки, чи ви біскупи, чи брацішки, слухати мусите, ось що! А ти, Збігневе, при князях не говори про нарід і державу. Держава і народ – се ми!

– Хто знає! – кинув, мов від несхочу, князь Гольшанський.

– Се ми! – повторив великий князь з притиском. – І тому… – тут звернувся до Ягайла: – Прийшов я до тебе, брате, поладнати справу Поділля…

Ягайло глядів перед себе, але не зводив очей на брата, тільки спокійно заявив:

– Тридцять літ тому назад віддав я Литву Вітовтові в державу до смерті, а по Грюнвальдській битві уступив із Поділля, то правда! Все-таки Литва і Русь не перестали бути землями, інкорпорованими у Польську державу…

– Ого! У наших грамотах нема мови про підданство Кракову! – завважив князь Гольшанський.

– Але є у Городненській грамоті великого князя! – вмішався канцлер.

– Вітовта! – сказав Жигимонт. – А Вітовт помер… А що наслідник не відповідає за грамоти попередника – сього ми, литовці, навчилися від вашої превелебності!

– А ми, русини, – ще від Казимира Великого! – докинув князь Гольшанський.

– Бажали литовці й русини Свидригайла на княження, і я дав їм його, ось мій перстінь на його руці. Але землі належать до держави, і мені їх роздавати не слід…

– Держава – се ти, брате! – сказав Свидригайло. – Дай приказ на письмі, щоби сі прокляті Бучацькі вступилися з Кам’янця, а випущу і тебе у почестях, і сього голеного макогона у цілості та здоровлю. Якщо не схочеш, то не вийдеш із сеї кімнати, а він щорана буде пукав ногами до твойого вікна з ось цього вичілка…

– Брате! – крикнув наляканий король. – То я справді в неволі?

– Ні, тільки у тюрмі, як злодій…

– Я, твій брат?

Тут голос короля задрожав.

– Ні, не брат, а польський король. Покажи себе справді моїм братом і одним почерком пера віддай мені украдену землю. Я сам подбаю про се, щоби мені її звернули. Подбають про те й пруські, і лівонські лицарі, й Волощина… А ти тільки підпиши.

– Ваша великокняжа милість не знають, що сенат у Кракові більше може, чим король, і влада у його руках, а не у королівських! – замітив арцибіскуп, який на згадку про пруських та лівонських лицарів і волохів усміхнувся з недовір’ям.

– Так, у нас шляхетський нарід править державою, а я – тільки його батьком! – виправдувався король. – Яке ж значіння може мати моє зречення?..

Свидригайло посинів.

– Ти знаєш, Ягайле, що я у Вітебську в 1398 році убив твойого намісника, який мені вліз у печінки! – сказав тихим голосом. – Я обіцював йому се, та він не повірив… Ну, і переконався. Ось я тепер обіцюю те саме тобі і додержу слова, бо я даного слова не ломлю ніколи, хоч би й чотири сенати сичіло мені над головою.

– Ти – може, але я… у Польщі… у шляхетській державі…

– Значить, не хочеш, – кинув різко великий князь і вирвав зі стола буздиган, аж посипалися тріски.

Ягайло усміхнувся приязно, але затиснені уста свідчили, що не до усміху було йому.

– Хотіти то я хочу, але не можу! – відповів.

– Вчиніть, ваша королівська високосте, як святий Акакій, якому закинули нечистоту, – прошептав Анзельмус. – Він підняв рясу, і усі увиділи, що в нього нема спромоги согрішити. Напишіть грамоту по мисли великого князя, а пустимо вас з дарунками…

– Силуване признання не має вальору! – заявив голосно арцибіскуп.

– Без сумніву! Але нам ходить саме о се признання, – сказав Жигимонт Кейстутович, – бо воно чи для Свидригайла, чи для його наслідника буде предлогом до бажань або основою до власті.

Скорий, як блискавка, погляд Збігнева стрітив чорні зіниці Кейстутовича, але суворі черти скритого князя навіть не дрогнули. Зате Гольшанський зирнув значучо на канцлера.

– Чого нема, се ще може бути! – проворчав.

Збігнев зачув сі слова, і в його очах змалювалася на хвилю безмежна погорда. Наче сказати бажали його очі: «Ах, ви, дурисвіти, запроданці, ні один із вас не поживиться м’ясом, на яке наставився лев. Боріться, вбивайте одні других – панами таки останемо ми. Бо нас просвітила церков на погубу поган і всяких схизматиків!»

– Не закривай своєї злої волі шляхетським народом! – говорив між тим Свидригайло. – Де є в народі сила покермувати долею краю? Сила є у нас, і ми правимо човном, куди наша воля. Напишеш, отже?

– Напишу! – відповів тихо Ягайло.

– То ти мені таки братом? – крикнув Свидригайло, а грізне лице його засіяло нагло радістю. Одна рука витягнулася до короля, а другою зняв зі шиї дорогоцінний ланцюг і подав його арцибіскупові.

– Маєш, попе, не гнівайся! – крикнув. – А як гарно напишеш грамоту до панів Бучацьких, то дістанеш ще не такий!

У сльозах скупані очі короля стрітили погляд канцлера. Він був повний безмежної злості й невмолимого завзяття. Збоку приглядався усьому з холодним усміхом Жигимонт, а патер Анзельмус витягав руки до неба над головами короля й великого князя і бубонів:

– Benedicto vos…

Між тим князь Гольшанський поклав руку на плече лицаря при дверях:

– Ти, Танасе, поїдеш з грамотою до Луцька до Юрші. Розкажеш йому усе, що бачив.

– О, бачив! – відповів молодець, а чоло його стягнулося у брижки гніву чи болю. – Я бачив, але не розсвіт свободи руських земель, а сумерк, сумерк!

Під час, коли у Вільно та Троках могучі володарі, князі й вельможі торгувалися о долю руських земель та намагалися обійти хитрощами й каверзами неминучу криваву війну, сам народ рішив питання швидко і влучно. На усьому пограниччі, а навіть у Перемищині червоніло небо ночами, а днем у білій сніговій пелені чорніли темні п’ятна пожарищ. Чорні, гризькі дими піднімалися у олов’яно-сіре небо, а на землі розшаліло найлячніше з усіх страхіть: народна війна.

Надіючись піддержки від Свидригайла, усі руські князі вибрали його великим князем, а деякі між ними, що бажали відбудови величі давньої Руської держави, підняли народ проти ляхів і перевертнів. І народ послухав їх, бо хотяй не мав уже здебільшого ясного зображення про свободу держави, та все-таки знав, що за його батьків не було ні панщини, ні драчок. Не знали мужики багато про князів Юрія, Володимира, Льва, Данила, але розуміли дуже добре, що значить: бий ляха й пана!

Польський уряд подбав, бач, про се, щоби у Холмщині, Перемищині, Сяніччині, Ярославщині та других західних руських землях витиснути православне боярство. Протягом століття уживав він усіх способів, почавши від меча, ножа або отруї, кінчаючи на мішаних подружжях, щоби спольщити панську верству сих земель, і се удалося йому вповні. Тільки тут і там заховалися збіднілі останки руського боярства на убогих волостях з давнім правом, а самі без значіння і сили.

Народ, який повстав на панів, накинувся не на них; вони, бач, були завбогі й заблизько жили з народом. Коли зірвалася хуртовина, православне боярство остало набоці й не брало участі ні у бунті, ні у його придавлюванні. Воно боялося побіди хлопів, бо гадало, що по поляках і перевертнях прийде черга й на них. Боялося й побіди панів, бо тоді уся вага ляцької месті мусіла обрушитися у першій мірі на боярство.

А хуртовина шаліла неабияка. Хотяй, остережені заздалегідь листами з Луцька, не успіли поляки вибратися з пограничних земель усі. За панами тягнулася, звичайно, і двірська служба, тивуни, карбові, слуги, оружні пахолки, здебільшого з ріднями й свояками. По містечках та містах держалося чимало всіляких заволок, про яких ніхто не знав, з чого саме живуть або чим займаються. З них-то набиралися ватаги опришків, яких повно бувало всюди, де тільки появився польський уряд.

За сто літ виступила вдача польського народу у цілій наготі, без покривок та облуди, не дивно, отже, що хлопські розрухи дійшли сейчас до крайніх проявів розливу крові, гуртових убійств, пожеж. Жорстокість, безпощадність, брак пошанування усього, що польське, проявилися відразу і зложилися на світогляд навіть сих борців, яким не присвічувала ідея самостійності та окремішності руського народу. Шляхта; яка не успіла «сальвувати» голов на захід, збиралася по замках або городах, де численні німецькі, чеські, польські поселенці, закликані ще князем Вітовтом та королем Ягайлом, давали запоруку безпеки польським утікачам. Але повстанці здобували замки, а тоді ні душа не виходила живою з рук озлобленого народу.

Рівночасно відбувалися по полях і лісах лови на опришків та злодіїв, які за польської власті гуляли безкарно помежи безправним православним боярством та мужиками. Тепер прийшла черга й на них, і у лісній глуші або на самотніх грушах серед піль та левад появлялися незвичайні зимові овочі – нагі трупи скатованих мужиками посіпак та грабіжників.

Аж ось із висоти Перемиського замку угледіли мешканці у перших днях грудня чорні дими у полудневій стороні. Сталося се тоді, коли з Луцька розійшлися по Русі висланці Юрші. Вони указали невдоволеним ціль: відірвати від Польщі споконвічні землі православного народу, відбудувати давні князівства з давніми свободами і правами та прогнати за тридев’ять земель нахабного, захланного й нетерпимого наїзника. І тоді усі, навіть більше спокійні й тямучі люди, які не брали досі участі у бунті, вхопили за збрую, і нагло у товпах бунтівників появилася карність і послух проводирям. Коли б тоді боярство було стануло на чолі товпи, а князь завізвав увесь народ до бою, нічо не оперло б ся тоді розбурханій хвилі народного повстання. Та князь мовчав, а боярство держалося осторонь.

Була на південь від Перемишля могила татарського еміра, який згинув при облозі города перед двісті роками. На ній здіймався високий мурований стовп, який видко було на кілька миль довкола. До сього-то мурованого стовпа вислав каштелян Заремба, який саме перебував у Перемишлі, розвідчиків, а сі принесли вістку, що се горить корманицький двір.

Всі оторопіли, бо ніхто з-поміж поляків і не думав, щоби хлопські розрухи могли дійти аж так далеко на захід. Не бачили чи не знали, що чим дальше на захід, тим глибший гріб викопали між собою а руським мужиком таки вони самі. І сейчас стали збиратися на Угорському тракті комонники каштеляна Заремби до походу на паліїв. Хто ж се був, що осмілився підняти повстання під самим боком Польщі?

Сірий зимовий ранок указував очам страшну картину знищення. Згарища, дими, трупи, кров – ось і головні її частини. Поламані частоколи, порозкопувані вали та засипаний рів свідчили про живлову силу й розгін наступу. Кількадесят мужицьких трупів стило у червоних калюжах на білій пороші, зате за укріпленнями, у панському саді, лежали до непізнання пошматовані й поторощені трупи оборонців. На них не було ні лиця, ні людської подоби. Хвиля народного гніву перекотилася по них, мов гірський обвал. Видко, ратники і шляхтичі не сподівалися такого нечуваного розмаху наступаючих, а у останній хвилині нестало їм уже часу, ні спромоги рятувати себе утечею.

Другу чергу укріплень творили господарські будинки та мешкання залоги, де містилися родини утікачів з околиці. З усіх сих будинків остав тільки довгий вал попелу та згарищ, з-посеред яких, немов нагробні хрести, торчали обсмалені комини або недопалені бальки. З-між попелу визирали цілі купи чорних, обгорілих трупів мужів, жінок та дітей, які не успіли вчас рятуватися до властивого замку, а боялися повірити судьбу озвіреній товпі напасників. Нещасні не знали, що ся кровожадна товпа не звертала уваги на жінки та діти і не думала навіть побивати нешкідливих ворогів. Бо у руського народу було чимало злості, накипілої за столітнії кривди, але злоби не було.

Ось і тепер поміж згарищами блукали бліді жінки з запухлими від плачу очима й розшукували у попелі спалених тіл чоловіків, синів, свояків. Ніхто не займав їх, і вони находили чимало тіл, але не находили нікого знакомого, бо у обгорілих, вонючих чорних брилах годі було взагалі розпізнати людську подобу, не то поодинокі черти.

У одному куті великого прямокутника, у якому стояв Корманицький замок, лежали останки властивого дворища та обкопчена й вигоріла всередині головна вежа замку. Тут, біля керниці, яка була серед подвір’я, лежало кількасот тіл побитих мужів у погнутих, поламаних та попуканих лицарських збруях. Були се околичні шляхтичі зі своїми шляхетськими слугами, управителями маєтків тощо. Ні один із них не уйшов загибелі.

Ніякі просьби, благання, ні опір не в силі були спинити мужиків. Коси, топори на довженних топорищах та сулиці завдавали страшенні, смертні рани, яких не вилічив би навіть королівський медик у Кракові та не переболіло би й тіло велетня. Отут, на подвір’ї, обскочили мужики останки шляхти, які аж доси ховалися за спинами челяді, і, наче добрі дроворуби, не спочили, доки останній з-поміж зненавиджених не устелив землі пошматованими клаптями свойого тіла.

На обмурованні керниці сидів боярин Микола та похмуро глядів на лежачі тіла. Поруч стояв Коструба, а приглядався обом Грицько, держачи за поводи невеликого, але, видко, сильного коня з довгою гривою та хвостом.

– Що ж відповіли тобі бояри у Папортні та Сушиці? – питав боярин.

– У Папортні сказав боярин, що без приказу великого князя не піде, бо боїться месті короля. У нього, бач, жінка й діти.

– А сушицький?

– Боярин зі Сушиці за грозив мені буком і псами. «Не хлопам братися за воєнне діло!» – казав, а йому з нами не слід брататися.

Боярин Микола задумався.

– То значить, що ми тільки самі! – сказав вкінці стиха.

– Так, самі, боярине, але нас усіх набереться до двох тисяч! – відповів Коструба спокійно.

– Дві тисячі, дві тисячі, – повторив боярин. – Ба, дві тисячі оружних мужів – се велика сила, але п’ятдесят ось таких ратників, – тут показав рукою на порубану шляхту, – і дві тисячі мужиків розлетяться, наче воробці перед шулікою…

– Не розлетяться! Ми не опришки, ані пахолки…

– Ах! – зітхнув боярин. – Знаю я, хто ви та які ви. Знаю, що у ваших серцях лежить щире золото любові до рідної землі, віри, звичаїв, мови. Так що ж? Ви тільки піхотинці з косами, топорами, сулицями, палками.. Хто з вас опреться напорові лицарства?

– Як-то? – оживився Коструба. – Прецінь сеї шляхти й челяді було удесятеро більше…

– Та, та, та! І що ж із сього? Не знаєш ти, Кострубо, воєнного діла. Тут не раз хоробрість ні при чому. Отут ми вдерлися до замку й порубали лицарів у тісноті. Але будь вони у чистому полі на лицарських жеребцях, так вони на копитах рознесли би були наш загін. Їх копії двічі довші від сулиць, мечі тяжчі від кіс, а щити і збруя – се відповідь на наші стріли. Куди нам до них дібратися й як боронитися? У горах, ярах, лісах – то ще півбіди, але у полі? Я учив вас ставати у круг та наїжувати списи, так як се роблять швейцарські наємники. Научив вас рубати топорами на довгих топорищах, але сього ще мало. Нам треба проти лицарського війська короля п’ять разів стільки мужви, як маємо. Бач, не досить ставити опір, треба й нападати самому, а хто нападе на лицарство, коли усі стоятимемо у крузі? Будь у нас кінні бояри, ми післали б їх проти ворога, а самі обійшли його й налягли на нього громадою. Тоді доволі було би й наших двох тисяч, але так…

Коструба задумався і мовчав.

– Коли так, то треба наскликати більще народу! – сказав вкінці.

Боярин потряс на се головою.

– А хто йому проводити буде? Наші люди, слухають нас, але чи послухають чужинці? Послух – се перша річ у війську та війні! Краще хай буде дурний провід, чим має не бути ніякого. А потім, відки візьмеш, Кострубо, ще з вісім тисяч мужа? А якщо назбираєш їх, то чим прогодуєш їх?

– Ба, кождий возьме харчі з собою…

– На тиждень або два, але що далі? Вони порозбігаються по селах, і, заки зберуться, ворог розіб’є нас або знищить їх, заки ми наспіємо з поміччю. Дарма, Кострубо! У нас село від села на кілька миль, і ми не зможемо на тривогу зібратися докупи, де потреба… Заки прийдуть люди зі Старої Солі, Сушниці, Коросна, Губич, Мостища, мине два і три дні; заки наспіють із Бірчі, Нижанкович, Гійська, Конюшні, мине днина або й дві, а тут із Перемишля може надійти рать за дві години. Чи ти зрозумів мене, Кострубо?

– Так, але ти сам, боярине, розказував за тих якихось швейцарців. Як же ж то вони скликалися на рать?

– Вони у горах скликають трембітами, яких голос пливе на крилах вітру з верха на верх…

– Ну, ми могли би скликатися огневими знаками…

– Правда, але все-таки не зберемося на час, бо простори завеликі. У Швейцарії могло кількасот мужиків спинити на півднини хоч би й ціле військо, заки не прийшла поміч. Але де станемо боронитися ми?

– Настягаємо возів, обсиплемо землею… – піддавав Коструба, якому аж горіли очі від охоти та бажання до боротьби зі заклятим ворогом його народу.

З подивом глянув на нього боярин, і лице його прояснилося.

– Справді, – крикнув, – у тебе, хлопе, зовсім не хлопський дух! Лицарем тобі бути, боярином! Мені, старому, годі найти виходу зі скрути, а у тебе все-таки находиться лік. Правда, прецінь чехи-гусити таке робили… Але й їх було більше! – додав по хвилині. – І у них була шляхта-лицарі. Мужик бачив, що і шляхтич за те саме бореться, що й він, і радо йшов на смерть. А у нас скажуть господарі: «То ми маємо гинути на те, щоби місто ляцьких панів дістати своїх, місто ляцького нагая – руський? Невже ж він плетений із котячих хвостів?» Так скажуть усі тямучі люди і розійдуться!.. Твої способи добрі, Кострубо, але у першій мірі треба нам грамоти великого князя…

– Простіть, боярине! – вмішався Грицько. – Але мені прийшло до голови дві гадки. Перша – що вам нічого сидіти у Корманичах, якщо тут небезпечно. У лісах біля Конюші, за Нижанковичами, або хоч би й тут, у багнах на захід сонця, скриток доволі. Можна також піти між бойків у Сяніччину…

Гадка була добра, але Коструба покивав головою на знак заперечення.

– Ми закликали людей проганяти ляшву з нашої землі, а не тікати перед нею у гори, а жінки і діти оставляти їй на поталу.

– Се правда! – сказав боярин по хвилі надуми. – Гадка добра, та не для нас. Що ж дальше?

– Дальше? Чому нам не роздобути потрібної грамоти? Боярин напише письмо до великого князя, а сей видасть грамоту. Я поїду до Вільна чи до Троків, а ви за сей час не згинете. Бач, у ляхів нема ще більших сил наготові, а меншу силу можна підстеречи за мурованим стовпом, у корчах під осокорами.

– Так, се добра гадка! – згодився боярин. – їдь, Грицьку, а я напишу тобі письмо сам. Не знать тільки, де тут сидить дяк. У нього, певно, є чорнило та тростинки.

– Є, боярине, – відповів Грицько. – Наш Пахомій – се одинокий письменний на весь округ. Колись було їх більше, та повтікали на схід. Тепер, бач, скрізь латина…

Боярин встав і пішов до дяка, який сидів недалеко двора, Грицько за ним, а Коструба остався, щоби припильнувати розпочатих робіт.

Ватага боярина Миколи складалася майже виключно з парубків та молодих господарів. Старших людей у ній не було, а так само не було й бездомної голоти, з якої набирала собі ратників польська, а віднедавна і литовська шляхта. Тим-то й пояснювалася й карність відділу, бо вправді з голоти буває найліпший жовнір, та тільки так довго, доки є вигляди на поживу-добичу. Воювати за справу віри чи народу вміють тільки сі, що виросли н вигодувалися на рідній землі, а з нею тратять і основу свойого буття.

Рідна земля – се скарбниця, у яку кождий її син складає працю своїх рук, се жертівник, на якому жертвують себе люди тілом і душею, се святиня, під якої склепінням родиться безгранична посвята міліонів. У кого нема сеї святині, сей продає себе за гріш, славу, жіночу ласку; а у нетяги-чужинця поза сими добрами нема уже місця на спомини про рідну землю, яка, може, колись у нього була. Боярин знав се і тому не приймав у ватагу незнакомих, яких не в’язало з війною нічого, кромі бажання легкого зарібку.

Ось і тепер, пишучи лист, знав боярин добре, що його ратники не знехтують раз почутих приказів; усі, бач, розуміли, що прикази мають на оці добро усіх, а не є випливом волі одного. Парубки поділилися на три гурти. Один носив небіжчиків до спільної могили, а над православними служив піп парастас за двором, де були викопані ями. Другий варив їжу, зносив і паював добичу, яка не згоріла. Третій, найбільший, під руководством Коструби направляв окопи, поглиблював рови, набивав свіжі палі у частокіл та вставляв нові помости у вигорілу всередині вежу.

У зборищі панував поважний настрій людей, свідомих цілі, які знають, що побіда – се тільки початок великого діла віднови народу. Не чуть було ні п’яних криків, ні вибухів дикої радості; здавалося радше, що сі молоді зібралися на толоку і працюють щосили, бо ось із заходу наступне туча…

У свойому письмі прохав боярин великого князя о піддержку для селянського руху, який мав на цілі прогнати ляхів із руських земель та відбудувати велике князівство. Заразом посилав вірнопідданчий поклін князеві, якого ім’я було по сю, хвилю прапором усього народу. А прохав він не війська, ні гроша, тільки грамоти признання його ватаги княжим відділом, щоби боярство та міщанство західних земель сповнило свої повинності супроти свойого володаря Свидригайла, ідучи з ватагою боярина.

Бояринові здавалося, що великий князь радітиме сим об’явом прив’язання й любові у мужиків і на них опре свою владу, і тоді не побідять його і «врата адова». Усміхаючись, зображував собі одушевлення й захват товпи народу при тріумфальному поході володаря, який ніс йому визволення від столітньої проклятої неволі, і нагадував собі широке усміхнене лице великого князя та лискучу збрую дружини.

Від сих гадок та картин відірвав його Грицько, який з поклоном явився на порозі хати дяка.

– Ваша милість… – начав.

– Ось тут письмо! Сідай на коня й махай щосили у Троки. Якщо князь стане допитуватися про нашу боротьбу, розкажи, що бачив, пожалуйся, що боярство вважає нас тільки бунтівниками і не хоче дати помочі.

Грицько узяв письмо.

– Ваша милість, – сказав, ховаючи звиток пергаміну за пазуху, – мені видиться, що я ось за плотом хати бачив.

– Кого?

– Скобенка!

Боярин засміявся.

– Скобенка? Тю на тебе! Відки ж йому було тут узятися? Він прецінь при Андрійкові в Луцьку.

– Та воно так! – відповів Грицько, чухаючись у потилицю. – Але, бачите, боярине, я йому завсіди чомусь не вірив…

– Вірити йому можеш, і не довіряти йому теж тобі ніхто не заборонить. Та ось щоби він туди добився…

Голосний крик за дверима перервав розмову. У кімнату вбіг почервонілий і задиханий парубок.

– Ти чого? – спитав боярин.

– Боярине! З Угорської брами Перемишля вийшла рать і прямує сюди!

– Багато їх?

Буде до п’ятсот коней!

Бояринові заблистіли очі хижо, мов у вовка.

– Склич хлопців, але не труби, бо міг би почути ворог! А ти, Грицьку, їдь з Богом!..

– Оставайте з Богом, боярине! – сказав Грицько зворушено.

– Дай Боже, щоб ще побачив вас у здоровлю та гаразді!

– Дай Боже!

Примітки

я у Вітебську в 1398 році убив твойого намісника – це сталось, мабуть, в 1393 році.

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 107 – 119.