3. Перевертень Грицько Кердеєвич

Юліан Опільський

Рідкі платки снігу падали тихо з олов’яно-сірого неба на вогку, холодну землю. Хвилями порив вихру закрутив ними в повітрі та туманами ніс убік, під стіни, вікна й пороги домів, засипував комини та вганяв у житла людей бовдури гризького диму. Долетівши до землі, платки топилися сейчас у глибокій грязюці, яка на дві п’яди високо укривала вузькі й брудні вулиці та переулки города Вільна. Не видко було і людей на вулицях. Тут і там брели болотом литовські мужики в лаптях, з ногами, оповиненими ремінними волоками, у смушевих шапках, широких кожухах, із берестяними сагайдаками через плече та з короткими рогатинами або довгими палицями в руках. Зрідка показувався верхом у довгій литовській киреї боярин або міщанин-патрицій у посилці, несеній чотирма слугами.

Тільки поблизу великокняжого замку видко було червоні кубраки та пестрі пера при шапках лучників короля Ягайла. Видко було і великокняжих ратників у татарських шапках та довгих киреях або прибічників князя Свидригайла у лисячих шапках, коротких шкіряних куртах, високих чоботах, з широкими шаблюками при боці. Ні на кому з них не було, одначе, ні збруї, ні нарядних німецьких одягів.

Так само пусто стреміли угору стовпи, яких кількасот вкопано здовж дороги, ведучої до замку. На них мали повиснути прапори та гербові щити під час коронації великого князя Вітовта на короля Литви й Русі. Перед замком побудовано степениці для дам, князів та достойників, але тепер місто коврів укривав їх мокрий сніг, а далі місто жовтого піску укривала землю грязюка.

Кілька жмудинів-робітників сиділо на найнижчих степенях і рівнодушно полуднувало з берестяних сумок. Біля них стояли дрібні довговолосі литовські коники, зладжені до дороги, бо коронація не мала уже відбутися. Князь Вітовт, проводячи короля Ягайла з Вільна, упав з коня так нещасливо, що ледве живим занесено його у замок. У старечих літах такий упадок – то смерть! І справді! Хотяй сейчас покликали італійського медика до князя Вітовта, хотяй приведено старого Гірвойла, ніхто не зумів вдержати утікаючого життя. Лікар Сільвіо Рокко ставляв п’явки, пускав кров, давав князеві уживати теріяк і попіл зі спаленого лилика з чмелевим медом та медвежим салом, але Гірвойло глипнув тільки з-під ока на князя, а відтак звернувся до Жигимонта Кейстутовича, який не відступав ложа умираючого брата:

– Звольте, ваша милість, віддалити всіх з кімнати!

Жигимонт дав знак, і усі дворяни, а навіть жінка Вітовта, княгиня Юліана, вийшли з лікарем, який рад був чим боржій скинути хоч би на хвилю зі своїх плечей так важку а так небезпечну відвічальність за життя великого князя.

Коли всі вийшли, князь вказав своїми маленькими, глибоко під низьким чолом осадженими очима у кут, де, звинена в клубок, лежала медведиця.

– Чи й вона також? – спитав.

Гірвойло заперечив головою, а відтак, підійшовши до князя Вітовта, нахилився над ним. Коли знову випрямився, у руці його блиснув дорогоцінний хрест, який Вітовт від тридцяти літ носив на шиї. Хрест сей одержав великий князь ще під час свойого побуту в Марієнбурзі від великого магістра, а у ньому був один зуб св. Дениса та дві нитки з нешитого Христового плаща. Сей дорогоцінний хрест кинув старий вайделот-знахар у попіл огнища, а відтак глянув непевним зором на Жигимонта. Сей усміхнувся і мовчки розіп’яв на груди довгий таперт і сорочку. На темній, волоссям покритій груди висіли тільки гарно із золота вироблений вуж та два дубові листочки. Була се пам’ятка по вайделотці Біруті, жінці Кейстута, – символ родини Кейстутовичів.

Старий Гірвойло налив тоді на мисчину молока і вкляк посередині кімнати. Відтак свиснув тричі, а вслід за сим з-під ложа Вітовта виповзла більш чим на два лікті довга гадюка. Її пасть була широко відчинена, а з кутиків витікала біла слина. Та не була се ознака голоду. Рухи гадюки були ліниві, повільні, а коли вайделот, ударивши їй тричі земний поклін, почав співати півголосом якусь старинну пісню, гадюка підняла голову, але відтак опустила безсильно. Довгою темною чергою значилася вона на долівці, наче мертва. Вайделот підсунув їй глечик із молоком, але дарма! Гадюка не хотіла пити. Старець нахилився над, видко, недужою гадюкою і встав.

– Велике горе впало на плем’я Кейстута та слуги богів Бірути. Гнів Пекола, що від п’ятдесяти літ повис над Литвою, вдаряє ось тепер стрілою Перкуна у великокняжий стіл. Велика небезпека грозить кунігасові, а чи є на неї рада, побачимо, як позволять боги, яких ви оба виреклися…

– Я… ні! – відповів півголосом по хвилі вагання Жигимонт.

Лискавка майнула в очах старого поганина, який тямив ще ідолів Перкуна над Вілією та криваві жертви з німецьких лицарів у Понарських горах.

– Коли так, то будь певний, княже, що поговориш ще з братом, заки його уста замкнуться назавжди. Тільки не трать часу і розпитай як слід про найважніше, бо час короткий! Гляди, ось на голові вужа-опікуна появляється уже зелений мох. Се тільки мох, та його зелень – се та сама зелень, яка вкриває весною гроби усіх, що померли до осени!

Те кажучи, старець видобув із гаманця якесь зілля та кинув його на невеличку сковороду, у яку наклав уперед розжарених угликів. Синій, солодкавий дим наповнив кімнату. Медведиця зірвалася і, ставши на задні лаби, заревіла зі збентеження і переляку. Але один движок князя Жигимонта успокоїв її. Вона сіла на порозі та стала кивати головою на оба боки, наче п’яний чоловік. Також гадюка бажала, видко, втічи від диму, та не стало їй до сього сили. Вона тільки двічі здригнулася та висолопила язичок, а там і відкинула голову й застигла… Гірвойло покрутив головою, пробурмотів кілька незрозумілих заклять та потер чоло рукою.

– Кунігас не доживе вже до вечора, – сказав.

Видобув хрест Вітовта з попелу і, спльовуючи вбік, підійшов до лежачого. Хрест повісив попередньому на місці, а з-за пазухи вийняв маленьку глиняну фляшечку та влив її зміст в уста Вітовта. І нагло ожило восково-бліде лице конаючого. Чорні плями, які указалися були на висках, виступили тим яркіше, коли усе лице почервоніло, мов від гарячки. Очі розплющилися, а з уст вирвалися слова:

– Жигимонте, ти тут?

– Так, брате, я тут, при тобі! – відповів князь і приступив до ложа.

Умираючий вхопив рукою його рам’я і спитав напівнепритомно:

– Де він, сей злодій, сей розбійник, той проклятий кровозмішник?

– Хто такий? Отямся, братчику, ми самі зі старим Гірвойлом та Мушкою! – успокоював Вітовта брат і незначним рухом ноги кинув у кут здохлу гадюку, щоби широко відчинені очі умираючого не бачили так страшної ворожби.

– Хто такий, питаєш? – заговорив спокійніше великий князь. – А хто ж би, як не Ягайло? Тепер чую, що остання моя хвилина уже за плечима, тому слухай! Я усе життя намагався шкодити йому та пімститися на ньому, але я не мав на кому опертися і тому мусів саме на ньому основувати свою повагу та значіння. Задовго, бач, вірив я панам і князям… Тому оставляю тобі у заповіті пімсту над убійником Кейстута, мужа матері Бірути, а нашого батька. Ти не потребуєш запобігати ласки у великих панів. Тому двадцять-тридцять літ годі було правити землею без князів. Тепер війна з орденом та татарами зробила своє! Я понищив більші князівства на Русі буцімто за порадою Ягайла, а на ділі – для своєї користі. Видвигнув я й чимало боярських дрібних родів, щоби на них опертися у боротьбі за самостійність великого князя Литви, але всі вони покинули мене. Одні бачать у рамах польської корони привілеї, якими так щедро сипле, другі надіються від Свидригайла високих урядів у самостійному Руському князівстві. А ти, брате, не забудь, що Литва без Русі – то тіло без крові! Колись платили ми київським князям данину віниками, бо другого добра не було у нас. Не будь у нас Русі, не мали б ми й тепер достатків, тільки посилали б віники у Марієнбург або Москву. Тому найкраще пімститися на Ольгердовичах, розірвавши злуку з неситою ляшвою за яку-небудь ціну та не віддавши Русі ні їй, ні Москві, ні татарам!

Умираючий говорив швидко, загикуючись та ковтаючи вирази. Ягоди його горіли вогнем, очі плавали, мов у воді. Руки раз у раз здригалися судорожно, а з чола котився піт. Жигимонт слухав уважно, а його темні очі раз у раз стрічали склистий погляд Вітовта. Коли Вітовт замовк, не відповідав нічого.

– То значить, – спитав по хвилині, – що я маю продовжати твою роботу і твоєю короною коронувати себе?

– Так! Пруські і лівонські лицарі, а навіть римський цісар, Москва й волохи піддержать великого князя Литви проти польського короля. Литовець та русин можуть бути сусідом кождому, лях – ніколи й нікому! Тям се! Я тямив се ціле життя і ступав дорогою, що вела до розриву проклятої Кревської унії. А дорога ся була не проста. Ти можеш просто йти, якщо найдеш піддержку, я не міг…

– Ах, страшною була ся твоя дорога, княже, – вмішався вайделот. – Щоби спинити лицарів, знищили ви батьківську віру у народі, і з того часу боги відвернулися від вас. Місто союзника позискав ти вічного ворога, гіршого, може, чим німецькі грабіжники. Бо сей ворог не вбиває тільки тіла, а затроює душу, опоганює усі наші святощі й першими ворогами литовського народу робить перших його синів, князів, бояр. Багато князів з роду Гедиміна хрестилося у руській вірі, і боги, певно, не злюбили їх за се. Та все-таки вони не прокляли їх. Православні сиділи в княжій раді, але не оскорбляли нас. І вони, і литовський народ жили в згоді й злагоді. Хто чував коли про спори, ворожнечу, бійку? А тепер то ми – наче сей, що застряг у трясині: видобудеш одну ногу, то другу зассе ще глибше лядське багно. Один палець даси йому, а усього втягне, оплює, опоганить твої святощі, перетягне на свій бік могучих, у рабство закує слабих; ще сто літ чи двісті, а й місця того не стане, де була колись Литва!.. Страшна то була, ся твоя дорога, княже! Не вибили нас пруські й лівонські мечі, та не вибили татарські стріли, ні московські топори, а вибиває нас лядська лесть!.. На твоїй дорозі, княже, лежить і окервавлена Жмудь, і спалений Вітебськ, і Ворскла, боги криються у нетрях Біловежі та Понар. Ти навіть корони Литві не дав, а взяв їй усе: богів, значіння, а навіть силу, сю силу, якої у неї так багато, силу, яка одна у світі має стійність… з могучого лісного звіра зробив ти… мушку!..

Старий запалився до власних слів і стояв перед князями, як суддя перед обвиненими, показуючи на величезну медведицю, яка, не чуючи уже диму у кімнаті, спокійно ссала лабу на порозі.

Лице Вітовта не змінилося. Він не чув більше половини закидів вайделота. Випитий лік тратив звільна свою силу, і лице умираючого блідло з кождою хвилиною. Все-таки тямки він не втратив.

– Пусте говориш, старий, віра Христова мусіла прийти на Литву, а чи вона відси чи відти, то все одно. Головна річ – позбутися Ольгердовичів. І до сього треба сили. Та ти сказав правду, що Литва – се мушка, яка, бувши медведем, втратила силу у неволі. Я глядів сеї сили у панів – і найшов зраду. Жигимонт поглядить її у малих, у путних бояр та у дрібних державців – і найде вірних слуг. Де мої князі ставилися зі сотнею комонників, повіт приведе йому під спільним прапором тисячку…

Тут Вітовт урвав і став щось пильно ковтати. Очі відчинилися широко, мов із переляку.

– Не у бояр, княже, а у народі… – заговорив вайделот, та не докінчив. Вітовт зірвався з постелі, підняв руки горі, а з уст бризнула струя крові… Він заколебався і впав на руки Жигимонта, який зложив його на подушках.

– Іди, старий, поклич мені, князя Семена Гольшанського! – сказав спокійно. Видко, не дуже збентежила його смерть брата та його заповіт. Прожогом кинувся старий з кімнати.

Поголоска про недугу великого князя лискавкою облетіла усі литовсько-руські землі.

Вона непокоїла одних, бентежила других, надіями наповняла серця або непокоїла їх в міру сього, чого вони надіялися чи боялися від зміни престолу. Князі раділи, бо Вітовт стремів до знесення усякої посередньої власті між народом а володарем, а заразом обавлявся злуки з Польщею. Інші, що ще у 1413 році були прийняті до польських гербів, кричали голосно, що прийшов час на виконання кревських постанов, бо бажали користуватися золотими вольностями польської шляхти та необмеженою владою над підданими, їх польські приятелі додавали їм відваги, обіцювали золоті гори і пили на вічне братерство з литовськими та подільськими магнатами.

Перші на лоб на шию їхали до Троків, щоби поперти опікуна магнатів Свидригайла, другі з’їздилися у Кам’янці, Червоногороді, Смотричі, Скалі, Летичеві, Йолтушкові, Теребовлі, Рогатині, радилися, торгувалися, посилали листи, збирали вояків. Середнє боярство, що колись збиралося на поклик при князеві та було його головною силою, тепер чомусь-то відсунулося від них. Воно вижидало рішення та вияснення, хто возьме верх у державі: чи поляки з перевертнями, чи литовські пани, чи у Вільні засяде Свидригайло, чи намісник Ягайла.

Поки що з непокоєм гляділи на рух, який почався поміж руськими селянами, замковими слугами та путними боярами, які на загал ждали від наслідника Вітовта привернення давньої свободи а знесення пережитків невільництва. Вони знали, що таке може статися тільки в Руській державі, і почували себе в силах постояти за неї життям та майном.

Боярин з Рудників та Андрійко їхали на Хабне, Житомир, Чуднів, Меджибіж та Смотрич. Уже у Хабнім стрітили чимало дрібного овруцького боярства; що збиралося по корчмах. Тут уперше почули про відбудову Руського князівства та кілька імен, як Юрша, Олександр Ніс, Федько Несвизький, Богдан Рогатинський. Попри них, говорено ще про князя Свидригайла, що з далекої Сіверщини видав приказ збирати військо до боротьби з ляхами. «Іти чи не йти?» – питали себе дрібні бояри й вагалися. Князь Свидригайло був приятелем князів, а сі стреміли до поневолення дрібного боярства та свобідних кметів. Князь Несвизький, Ніс та Юрша закликали увесь народ до боротьби за самостійність.

«Куди йти?» – питалися удруге хоробрі та убогі ратники, для яких програна війна без плати за службу та без добичі була руїною майна та будуччини. Непросвічені, простодушні голови томилися над сими двома питаннями безуспішно. Та чим дальше на полудневий захід, тим ясніше зарисовувалася у головах гадка всенародного повстання. Туди, на Поділля, прийшла була уже перша хвиля польських шляхетських поселенців, і сього було доволі, щоби наповнити усі серця православних злістю та обуренням. Від села до села їздили обурені бояри, кметі та десятки людей, про яких ніхто не знав, чи вони бояри, чи мужики. Вони збирали оружних мужів, радили по кузнях кувати списи, топори, коси, оковувати дубини, робити стріли.

Тут розказували уже всі, що Ніс, Несвизький та Юрша – се тисяцькі Свидригайла та що він сейчас прийде в поміч повстанцям, якщо тільки начнеться війна. Боярин з Рудників радів сими проявами народної волі і сили, дивувався тільки, відки вони так нагло взялися. Питав Грицька, Андрійка, а навіть Кострубу, але Андрійко не знав нічого, а Грицько тільки сміявся і затирав руки. Вкінці Коструба пояснив, що небіжчик боярин Василь Юрша не тільки говорив на зборах, але подбав і про переведення своїх замірів у діло.

У Смотричі заїхали до заїжджого дому при Кам’янецькій дорозі. Дорога ся ішла здовж ріки Смотрич до Кам’янця, який стояв над тою самою річкою, тільки по правому боці. У заїзді не було нікого знатнішого, тільки кількох передміщан, які сиділи при столі та попивали з глиняних збанків квасне пиво. В куті засів при осібному столикові якийсь молодий чоловік із ковтунястим волоссям та блідим, вимоклим лицем. На ньому була коротка яка без рукавів, нашивана шнурами та гудзиками. З-під неї добувалися широченні кармазинові рукави, постягані при суставі руки золотим галуном. На худих, попідпиханих ногах красувалися обтислі штани, яких права половина була у червоні та сині паси, а ліва – одностайної ярко-зеленої краски. Від правого плеча через груди переходив широкий шкіряний пояс, нашиваний раз коло разу балабончиками завбільшки волоського горіха. Вони раз у раз подзвонювали, як тільки їх власник рухався. Побачивши таку цяцю, Андрійко зареготався, але боярин Микола штовхнув його п’ястуком у бік і прошептав:

– Не смійся, хлопче, бо обидиш незнакомого тобі чоловіка. Се, бачиш, лицар, бо має золоті остроги та лицарський пояс. У німців ся французькі дурійка уже проминає, та у Польщі вона щойно зачинається. Ось побачиш за хвилю, що сей чудак якусь штуку викине.

І справді. Не вспіли ще бояри та Андрійко розсістися та повечеряти привезеними припасами, коли лицар повстав із кута і, видобувши з-за плечей важку лицарську рукавицю, підійшов дрібненькими крочками до стола.

– Я-м єст Станіслав зі Сєкєрна Сєкєрські гербу Єліта і гадаю, що маю діло зі шляхтичем та пасованим лицарем. Чи так?

Говорив тихим голосом, дещо через ніс, а під час своєї промови двічі пустив на землю залізну рукавицю, за якою відтак хилявся серед грімкого брязкоту балабонів. Андрійкові аж очі вилазили від давленого сміху. Пригриз губи і боярин, але, будучи ознакомлений із лицарським звичаєм, не засміявся, тільки відповів поважно:

– Шляхтичем ні польським, ні німецьким я не є, але знаю, що мої рудницькі пахолки ситіше їдять та м’якше сплять, чим ваші західні голодомори. Я боярин із діда-прадіда і привик своїм поясом обперізувати других, якщо не слухаються. А хто б мене обперезати хотів, той хай передше висповідається.

Шляхтич не зрозумів, видко, слів боярина, а може, і не чув їх, бо саме тоді упала рукавиця втретє. Андрійко зареготався, мов жеребець на леваді, а рівночасно з тріском відчинилися двері. У кімнату ввійшло двох оружних мужів, у довгих шубах та каптурах, які насунули поверх лискучих сталевих шоломів. Лицар підняв між тим свою безталанну рукавицю і грізно подивився на Андрійка.

– Коли так, то звольте признати, що панна Офка Заремб’янка, дочка серадзького каштеляна, є найгарнішою та найчеснішою дамою у світі, бо якщо сього не признаєте, то мусите ласкаво означити час і збрую, які мають вас про се переконати.

Боярин Микола холоднокровно всадив у рот здоровий кусок ковбаси, з’їв його, запив пивом і спитав:

– Чи то вже все?

– Так, усе.

– То добраніч вам, пане Станіславе!

– Значить, ви не вірите у красу і цноту пані Офки?

– Противно, вірю! Що вона гарна, то знаю, бо ж вона звела з ума ось сього боярина, що саме увійшов у кімнату. Се Грицько Кердеєвич, коли знаєте, а вашої Офки чоловік. А що вона цнотлива, вірю також, коли бачу здорового, гарного чоловіка та ваші худі, шматами попідпихані ноги. Авжеж, що від таких харлаків ніяка цнота ще не пукла! Та ще і ті балабони мертвого з гробу побудили б, не то батька або мужа.

Пан Станіслав почервонів, мов грань, і вхопив було за рукоятку меча, який носив при боці. Одначе боярин Микола відкинув рукав на правій руці і підсунув під ніс напасникові тугу, наче сталеву, здоровенну руку, яка одним ударом змогла б безпечно поторощити і п’ятьох таких панів Станіславів.

– Понюхайте-но, пане, ось се, не ковбасу, а руку, і дайте спокій і мені, і мойому своякові, бо як ні, то прийдеться або нам покинути хату, або вам. А нас тут більше!.. Ви на нас не гнівайтеся, але ми маємо доволі своїх жінок, за чужі биться не будемо, тим паче, що ні ми їх, ні вони нас і у вічі не видали!

Шляхтич оглянувся, а коли побачив, що ніхто не звертав уваги на його розмову з боярином, відповів чемно:

– Вибачайте, пане, але я не знав, що у вас на Русі ще така барбарія, яка не знає лицарського обичаю.

– Вона, може, його знає, – вмішався обурений Андрійко, – але волить ковбасу від балабонів!

Розмова могла кождої хвилі перемінитися у суперечку, бо остання замітка Андрія вколола шляхтича вельми болюче. Та ось оба мужі, які за сей час поздіймали зі себе шуби й каптури, підійшли до стола, а самої їх появи вистало, щоби спонукати пана Станіслава до повороту у самітний кут кімнати.

– Здоров був, Миколо! – заговорив з-польська один із них, високий, чорнявий сороклітній муж у кольчузі та кінчастому шоломі, з широчезною шаблюкою при боці. У його голосі звучали гордість, почуття вищості та неначе великопанська ласкавість. Другий, підстарший уже муж, у сорок третьому або й сорок п’ятому році життя. подав тільки руку бояринові та усміхом відповів на поклін Андрійка. На ньому була повна збруя та довженний меч при боці. З правої сторони при поясі стремів у піхві тригранний ніж, т. зв. мізерікордія, що служив для добивання ранених. На лиці у нього стояв вираз утоми та немовби отупіння.

– Здорові були, панове! – відповів боярин. – Єгомость пан Бучацький не відступають, як бачу, бідного Грицька.,.

Лице молодшого шляхтича нахмурилося.

– Як-то, ваша милість, розумієте? – спитав остро. – Пан Кердеєвич не потребує опікунів ні з-поміж нових, ні з-поміж старих приятелів!

– Хто його знає, чи так, чи ні? – усміхнувся боярин. – Все-таки здався б був йому інший сват…

– Не говори, Миколо, дурниць! – крикнув Бучацький. – Не знати, чи пан староста зволять їх слухати!

– Не бійся, пане Міхале, Грицько не таких теревенів слухав… ну і дослухався.

Кердеєвич покраснів і підняв змучені очі на боярина.

– Остав се, Миколо, – сказав, – що з воза впало, те пропало! У сьому штука, щоби на руїнах давнього ладу подвигнути новий…

– Лядський!..

– Ні, руський! Тільки не всупереч Божій волі! Вона бажала сього, що сталося… Не зуміли наші давні князі берегти волостей… треба нових. Король після угоди у Креві та Городлі є паном?..

Боярин Микола почервонів, мов грань, очі вийшли з оправи, здавалося, що ось-ось скочить до очей перевертня… А сей спустив очі вдолину і замовк, Наче розуміючи усю погань своїх слів. Він виглядав, наче хлопець, якого переловили на провині. Пан Бучацький слідив пильно за розмовою між обома мужами, готов у кождій хвилі стати в обороні Кердеєвича. Він крутився на стільці, оглядаючися раз у раз за службою, яка мала подавати вечерю.

Але боярин з Рудників успокоївся. Він бачив, що Грицько Кердеєвич не відповідає уже за свої вчинки. О двадцять п’ять літ молодша жінка Офка заволоділа усею його душею та виссала з неї усю внутрішню силу. Проти її словам та намовам не міг остоятися давній сподвижник Свидригайла. Боярин Микола знав, що Грицько підписав умову, після якої усі діти з його подружжя мали бути хрещені на латинство, а його майно мало після безпотомної смерті перейти на жінку. З утомленого, знеохоченого вигляду приятеля пізнав боярин Микола, що по упоєнні старшого, зрілого мужа молодою ляшкою прийшло уже протверезіння. Тепер благородність душі оказалася більшою, чим бажання супокою і щастя, і ось пропав боярин для себе та для своїх.

«Га! Виділи бісові очі, що купували!» – подумав боярин Микола і, махнувши рукою, став говорити про хлопські бунти на Поділлі та у Київщині.

Саме тоді внесла служба миску гороху з капустою, печену гуску, литовські колдуни та кілька пляшок вина. Рівночасно увійшов і господар заїзду з торбиною при боці, у каптані по коліна, розпореному по боках та обшитому тхорами. Знявши з голови шапку, що ззаду спадала аж на карк, сказав кілька слів Михайлові Бучацькому і показав у кут, де сидів обвішаний балабонами шляхтич. Пан Михайло змінився на лиці і зірвався.

– Вибачте, панове, у мене єсть діло до сього пана! – сказав і побіг у кут за паном Станіславом, який, почувши ім’я Бучацького, просив його до себе. Оба поляки заговорили зі собою швидко, живо розкладаючи руками, але навіть Андрійко, який бистро слідив за кождим рухом пана Михайла, не успів підхопити слів розмови. Між тим боярин з Рудників поклав руку на плече Кердеєвича. Сей підняв свої сумні очі на нього, і хвилю гляділи оба на себе без слова. У сих поглядах був увесь світ питань та відповідей, обвинувачень та оправдань! Вкінці опала рука боярина Миколи.

– Грицьку! Грицьку! – почав півголосом. – Що з тобою сталося?

– Що сталося? – засміявся гірко Кердеєвич. – Що сталося, питаєш? Ба, хто би теє знав, що сталося; а то, їй-богу, я сам, що усе те зробив та спричинив, стою у виду усіх тих змін, наче лях перед іконостасом.

– Правда, що ти за дівочу красу продав себе та будуччину твойого роду, бо ж твої діти будуть латинниками?..

– Слава Всевишньому, що у мене дітей дасть Біг, – перервав Кердеєвич, – видко, сам Бог не хоче… хіба що… – Тут Грицько махнув рукою, мов над чимсь пропащим.

– Ти продав себе, то правда, – кінчив річ боярин з Рудників, – а таких багацько і тут, і у Галичині, Перемищині і у Львівській землі. Але душі ти їм хіба не продав!..

– Не продав, думаєш? Ні, не продав, та вони вкрали її у мене! За кождою моєю думкою, кождим ділом чи наміром стежать уми та очі окруження Офки та її співплемінників. Я не знав, що поміж жоною а чоловіком може бути ще хтось третій. Я чую у собі снагу й силу залізним п’ястуком розперіщити усіх тих галапасів моєї свободи, та вона, Офка, плакатиме або, що гірше, кине мені у вічі слова: «Ти обіцював, що усе почитатимеш, як святощі, усе, з чим пов’язалося моє серце. Я люблю усіх сих, кого ти вбив, зранив чи прогнав. Де твоя присяга, де обітниця, де слово Кердеєвича?» Чи ти, Миколо, розумієш тепер, що моя душа не продана, а вкрадена?

Микола мовчав і не знав, що й відповісти. Перед його очима минали, наче криваві блискавки, картини народного повстання та загибелі усіх тих, що стоять поміж Офкою та душею Грицька… Якийсь голосніший оклик з кута збудив його з задуми… «Ах, і се не поможе його другові! Будь він одним із сих людей, що їх слова та діла ніколи про себе не знали, то, може, й таке помогло би. Відтятий від ляхів, Грицько пірвав та пригнув би молодечу вдачу жінки до свойого схочу. Тоді вона згубила би свою душу, як ось губить свою він… А так… Ні, проклятим хай буде сей, хто в’яжеться з ворогом хоч би й у подружній любові! Слабого духом поневолить така злука гірш татарського аркана, сильного – зломить, наче буря самітного дуба!..»

Погружений у думках, Микола не бачив, як пан Бучацький видобув із мішка пригорщу талярів та поклав перед шляхтича з балабонами, а сей сховав їх, усміхаючися, у свою шкіряну мошонку, прив’язану спереду до пояса.

– А тепер бери, ваша мость, одного з моїх коней і гони щодуху у Кам’янець. Там буде мій брат та ксьондз біскуп Павел, вони зуміють уже порадити собі з Довгірдом, а ми зробимо тут, що потреба! – говорив пан Міхал.

Однак ледве тільки прогудів тупіт виїжджаючого коня, коли від сторони міста загриміли стріли з гаківниць. Рівночасно перед заїздом зчинився гомін та метушня. Крик і сварка доносилися аж у кімнату, а по хвилі вбіг дворянин Кердеєвича.

– Якісь люди шукають за вашою милістю в імені князя Несвизького! – крикнув. – На замку ляхи!

Бучацький піднявся:

– Ладити коні і збрую! – гукнув.

Кердеєвич зірвався, мов опарений. Повставали і боярин з Рудників та Андрій, але у сю хвилю вбігло у кімнату кількох ратників у шоломах, шапках, дротяних сорочках, дехто зі щитом, а усі з мечами та шаблями.

– Де Кердеєвич? Давайте його, собачого перевертня! Впень зрадників! – ревіли, і заки боярин Микола зміг сьому перешкодити, на Кердеєвича посипалися градом удари. Та ось у заспаних очах «перевертня» затліла іскра запалу. Мов тростина, зафурчав у повітрі важкий меч, розскочилися противники, і по хвилевій боротьбі при дверях добилися Кердеєвич та Бучацький до коней. Між тим довкола корчми почалися лови на оружних слуг обох вельмож, а щойно прибувші ратники рубали їх впень. Через кілька хвиль нелюдські крики та брязк булату гриміли довкола, вкінці тільки стогін поранених, харчання, дикі оклики тріумфу побідників почувалися перед дверми.

Аж знову у дверях показалася висока стать якогось лицаря з кривавим мечем в руці. За ним несено кількох ранених. Побачивши його, боярин кинув меч, який видобув уже з піхви, і кинувся прожогом до входячого.

– Князю! Що те усе значить? – спитав.

Був се прибічник великого князя Вітовта Олександр Ніс.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 66 – 77.