17. Заремба послом до Свидригайла

Юліан Опільський

З шумом та гамором в’їхав до Луцька великий князь Свидригайло. З ним були Жигимонт Кейстутович, Семен Гольшанський, Івашко Монивидович, оба Чорторийські і князь Олександр Ніс. Наслідком сього тихий Луцький замок зароївся від людей, возів, коней, псів, і хвилями здавалося, що се не замок, а ярмарочна буда.

Великого князя привітав Юрша на мості і передав йому на оксамитній подушці ключі від замку. Рівночасно зложив у його руки меч, як знак своєї власті, і прохав відпустки, бо надіявся з боку володаря закиду, що підбурює нарід, а навіть обавлявся, що великий князь забажає його усунути з воєводства. Тому рішився випередити приказ проханням звільнити його, а провід над залогою Луцька дати кому другому.

Одначе, проти всякого сподівання, Свидригайло привітав свойого воєводу дуже сердечно й велів сейчас подавати мід, щоби випити за здоровля свойого найвірнішого воєводи. Чуючи се, князі Чорторийські стали стиха щось нашіптувати патрові Анзельмові. Патер підтакнув живо і побіг швиденько до князя Жигимонта, до якого звернувся зі своїми замітками. Сей, одначе, не відповів на них ні словом, тільки заговорив з князем Гольшанським, і патер відійшов, збентежений. Найбільше чудувався, одначе Олександр Ніс, який у виразі лиця воєводи не вичитав ні гніву, ні погорди до себе. Противно, і воєвода, й Андрійко усміхалися приязно на його вид, хотяй він із ними не розійшовся був у мирі.

Годі було, одначе, вдатися з ними в розмову, доки великий князь не удався на супочинок після довгої подорожі. Аж тоді рішився молодий князь підійти до воєводи.

– Вибачте мені, достойний воєводо, мій нерозум та моє відступство. Ось і вертаю, повний скрухи та жалю, з постановою поправи на будуче. За те і при сповіді дають розгрішення, невже ж ви відмовите мені його тут?

– Коли ти, милостивий князю, – усміхнувся Юрша, – сам називаєш свої поступки по імені, то ти пізнав як слід свою вину, а хто пізнав гріх, сей уже поправився. Не я кину на тебе каменем, бо хто з нас без гріха? Противно, радію, що ти не уступив намові, ні насилі, а само життя навчило тебе про безвартність твойого скарбу… Не для себе, ні для кого другого болів я втратою твоєї помочі у великому ділі, а для самого ж діла. Ти поняв мене, правда?

– Авжеж! Тому й прийміть ще раз запевнення, що другим разом не відтягне мене від справи ніхто, кромі смерті…

Усміхнене лице воєводи споважніло.

– Гей, не дивуйся, ваша милість, що з моїх уст падуть не раз гіркі слова. Чи не гірко людині, коли бачить, що діло усього життя є для других тільки іграшкою або що найбільші її святощі кидають другі в болото й зовуть боротьбу за справу народу зрадою, а смерть у ній – карою за злочин та кажуть, що вона жертвувала собою надармо, напропаще? Гей!

Князь остовпів.

– Що ви таке, достойний воєводо, говорите? – спитав. – Дещо з того розумію, та не усе. Здається мені, що ви зневірилися, і се мені дивно.

– Не я зневірився, не я! Я знаю, що ні одна крапля крові, пролита за рідний край і народ, не пропаде даром. Але другі? Другі не знають про се і не повірять у се, чого не побачать. А де нема віри, там зневіра близько.

– Хто ж не вірить в успіх нашої справи?

– Хто? Сей, хто глядить помочі звідусіль місто узяти її з неперебраної, вічної, невичерпної скарбниці, яку відчинити бажаємо ми, тобто Несвизький, Рогатинський, ти, я…

– Ах! Таке? – догадався князь Олександр.

Розмова урвалася, бо саме вернули Горностай і князь Танас із города і прийшли вітатися. До них долучився Андрійко. Він похилив голову перед князем у належному поклоні і проговорив слова повітання.

– А, отсе наш витязь! – сказав на те весело князь Олександр. – Вітай, брате, і не ховай у серці до мене обиди!

Се сказавши, обійняв і поцілував молодця по звичаю, як рівний рівного.

– Ми побраталися шаблями, то братами і останемо, – пояснив здивованим свідкам.

Між тим на майдані не втихали гамір та метушня. З возів здіймали пахолки коври, припаси поживи, збрую, одежу та носили одно у кухню, друге у квартири гостей. Псярі годували псів та прив’язували кожду свору окремо, щоби не жерлися між собою, конюхи опровожали коней, витирали їх соломою та насипували вівса у торби. Ратники успіли вже видобути бочку пива з юршівських пивниць та підспівували весело біля начальної вежі, а ціле товариство скоморохів робило свої вправи та штуки. Одні кидали у повітря багато кульок та вважали, щоби ні одна з них не впала на землю. Наче живі птиці, літали кулі довкола голови штукаря під час, коли другі гралися ножами або списами. Деякі строїли гуслі та скрипки або передували Сопілки та трубки. Один зі скоморохів ходив по доволі грубій линві, а інший спинався по драбині, яка стояла на плечах товариша. Біля скоморохів постоювала старша княжа служба, мечники, дворецькі, підчаші, скарбники і гуторили між собою, сміючися зі штук мандрівних фаринників.

Серед усього того помітив Андрійко патра Анзельма, який сів на коня і поїхав у город. У сю мить догадався, що він відшукує, певно, в Луцьку Зарембу. Звернув, отже, на се увагу князя Олександра, а сей побіг до Юрші.

Пізно вніч застукав хтось до дверей Андрійка над східною фіртою замку. Був се Грицько, якого візвав воєвода на свідка проти можливого обвинувачення Заремби.

Упродовж багряним оксамитом обвішаних стін великої залі замку стояло у двох рядах литовсько-руське боярство або його відпоручники з Литви, Підляшшя, Полісся, Волині, Поділля, а навіть Київщини та Сіверщини. У глибині під велетенською іконою Богоматері пишався величавий, багром та золотом блискучий престіл на коврами вистеленому підвищенні.

На сьому престолі засідав ще недавно римський цісар Жигимонт. По правій руці сідав тоді Ягайло, по лівій – Вітовт. Тепер праворуч престолу сидів Жигимонт Кейстутович, ліворуч – князь Семен Гольшанський, шурин небіжчика Вітовта та стрий Ягайлової жінки Соньки, на престолі розсівся Свидригайло. За ним – невідступний патер, а при ньому – Юрша й Олександр Ніс. Від престолу аж до дверей, над яким був на стовпах хор, середня полоса залі була вільна, її вистелено коврами. По боках стояло боярство та княжі дружини, а за ними – княжа та боярська служба. При дверях та біля престолу з довгими, золотом січеними списами держали варту рослі ратники у півпанцирах поверх зелених, золотом шитих каптанів, у жовто-червоних, пасмистих, обтислих ногавках і з широкими турецькими сцімітарами при боці.

Увесь збір аж за очі хапав грайливими красками одягу та збруї. Дивна се була мішанина. Князі та служба чванилися західними збруями, струсиними перами, довгими та короткими тапертами з ковнірами або без, із зубцями, балабонами. Ногавки на них пасмисті або в шахівницю, в п’ятна; цвіти, узори мали щонайменше три або чотири краски. Штудерно позшивані яки мали звичайно по кілька красок на рукавах та чимало позументом обшитих розпорів, зубців, стяжок.

Ярко відбивали від сих західних пестрих одягів довгі шуби бояр та панів. Вправді, волинські і галицькі вельможі радо одягалися по-західному, але на загал важкий оксамит або тафта, золотоглав та парча переважали усюди. Місто шоломів видніли всюди шапки з чаплиними перами, а місто довгоносих або безносих сап’янців – високі, з тонкої шкіри чоботи.

Найпростіше одягнувся у сей день сам великий князь, найвеличавіше – польський посол Заремба, який саме стояв перед ним. Посеред гробової тишини передавав посол свою посольську грамоту, а великий князь дав її прочитати патрові.

– Ми, з ласки Божої король Польщі, великий князь литовський… – читав голосно, а дійшовши до сих слів, спинився, доторкнув пальцем рамени великого князя і повторив: –…великий князь литовський, дідичний пан на Волині…

– Стій! – гукнув Свидригайло, який у сю мить зрозумів, про що ходило патрові.

У зборі зашуміло, патер замовк.

– Як-то? – спитав великий князь. – Відколи-то у Литві є двох великих князів? Чи той там соб… то єсть наш достойний брат забув уже свій перстінь?

– Не моя се річ – осуджувати й пояснювати слова та вчинки нашого наймилостивішого пана, – відповів посол, – хіба що він сам мені се поручить.

– А чи сим разом польський король нічого такого тобі не повірив?

– Ні!

– Так возьми собі свою грамоту назад! – гукнув великий князь, червоніючи від досади. – Вона не від Ягайла і не до мене. Ні він не є великим князем литовським, ні я королем польським. Такої людини нема на світі. Її писав якийсь божевільник або брехун.

Свидригайло підносив голос чимраз більше, вкінці, вхопивши грамоту, кинув її під ноги посла.

– Проч із ним, геть відсіля! – гукали бояри.

Великий князь сопів із обурення, князі посміхалися злобно, а Андрійко пильно приглядався послові, бажаючи затямити собі кожду найменшу черту його лиця. Тільки Заремба один заховав спокій, одначе поблід увесь, як віск. Тільки біля правого уха на вилиці остало червоне п’ятенце. Андрійко приглянувся і замітив, що се мала згоїна по стрілі.

Коли успокоївся гамір, підняв Заремба гордо голову і, глядячи просто в очі великому князеві, заявив:

– Усіх тут присутніх беру за свідків, що, відколи прибув я сюди як посол, стрічають мойого володаря у моїй особі на кождому кроці обиди й нехтування. Обвинувачую, отже, у першій мірі воєводу сього замку, який не почтив у мені володаря сеї землі і не впустив у замок, а велів пробувати у городі між купчиками й ремісниками, а дальше обвинувачую його милість князя Литви й Русі, який у нечуваний спосіб зобиджує маєстат короля і топче ногами ним підписану, а біскупом канцлером писану грамоту, називаючи спорудника брехуном чи божевільником. Мій…

Тут спинився посол, бо наперед виступив Юрша і з поклоном попрохав Свидригайла:

– Позволь, милостивий великий князю, сказати слово!

– Навіщо? Невже ж ти оправдувати бажаєш свої поступки, на які я сам даю згоду, а навіть похвалу?

– Ні, милостивий князю, я тільки про дещо запитаюся.

– Як так, то питай! – зацікавився великий князь.

– Достойний каштеляне! – начав Юрша. – Чи ти приходиш як посол, чи тільки як післанець?

Князь Гольшанський нахилився до великого князя, а сей серед мовчанки, яка настала після питання воєводи, зареготався нагло на все горло.

Лице посла дрогнуло, наче вжалила його оса. Лайки, обиди, прокльони спливали по ньому, мов вода по склі, зате глуму не міг стерпіти і відповів, намагаючись опанувати гнів:

– Післанцем може бути хто-будь, навіть мужик. Ваша достойність, видко, не були ніколи послом і не знаєте, чим така персона різниться від післанця. Післанець несе лист, а часом забирає відповідь, – посол заступає володаря і є його устами перед лицем сього, до кого висилається.

– Ага, значить, ваша достойність є послом?..

– Авжеж!

– Ну, яка різниця між послом і післанцем, я знаю і тільки впевнитися бажав, чи ви, достойний каштеляне, її розумієте. Якщо так є, то знаєте також, що володар до підданих послів не посилає, а якщо їх посилає, то се не піддані, а рівна висилаючому сторона. Може посилати посла польський король до великого князя литовського як до сусіда, але ніколи як до підданого. У такому разі грамота бреше і свідомо зобиджує його великокняжу милість, або писав її крайній дурак, який не розуміє ні минувшого, ні теперішнього.

Посол почервонів, як грань. Виводи воєводи були ясні, як день, і каштелян проклинав на дно пекла безглузду зарозумілість біскупа та сенату, що зобиджали князя, якого бажали заманити. Проклинав і свою неувагу, яка ось наразила його на сміх «варварів» і схизматиків.

– Його королівська величність король Владислав Ягайло не гадав, що, посилаючи до рідного брата посла, мусить бачити на кожде слівце своєї грамоти… – заговорив по хвилі.

Сим разом перервав йому, одначе, Свидригайло, який визнався вкінці у положенні.

– Брат до брата послів не посилає! – сказав. – Тому, якщо ти посол, то забирайся ід чортові, відкіля прийшов! Якщо ти післанець від брата, то перекажи, що не моя вина, якщо увесь світ, – тут указав Свидригайло рукою на окруження, – буде свідком братерської розмови.

У словах великого князя звучав глум, і Заремба завагався. Погляд безмежної ненависті і злості упав на червоне лице Свидригайла, та сим разом була се особиста ненависть. Сей поганий, тупоумний ковбан був паном положення, а він, славний на всю Польщу та Литву каштелян серадзький, стратив свою посольську гідність. Мимо сього, мав він висказати усе, що веліли йому переказати польські пани, а як тут було се висказати, не будучи святою особою посла? Знав, одначе, Заремба, що смерть йому не грозить. «З кого сміються, сього не вбивають», – подумав, і властива йому безличність вернула йому певність себе.

– Милостивий князю! – заговорив. – У приязнь та братню зажилість, у якій пробувають двори його королівської величності та вашої великокняжої милості, вкрадається останніми часами тінь нещирості, а навіть ворожнечі. Зла воля підданих вашої милості псує згоду та злагоду братніх володарів. Деякі з них, не сміючи або не хотячи стати видимими спричинниками роздору, підбурюють простий народ, безправних хлопів, які підносять руку на своїх природжених панів, шляхту й серед страшних, нечуваних звірств мордують їх безпощадно. Усе галицько-холмське пограниччя в огні повстання, Ярославщина, Сандомирщина та Люблінщина повні бездольних, зі всього обнажених утікачів, а кождий із них розказує річи, про які не снилося нікому від часу переслідувань Христової віри в поганському Римі…

Великий князь кивнув головою й усміхнувся весело.

– Справді, чував я про повстання у Галицькій та Холмській землі. З нього бачити можуть панове сенатори, що вітер сіє той, хто забирає чуже. Руське плем’я не терпить чужого наїзника і проганяє його при першій стрічній нагоді. На злодію завсіди шапка горить. З чужого коня й серед баюри злази!

Заля затряслася від реготу, а великий князь говорив далі.

– Згоду і злагоду псують подільські пани – Бучацькі, Кердеєвичі і другі, і так думаю, що, віддавши руські землі руському самодержцеві, – тут Свидригайло ударив себе п’ястуком у груди, аж загуло, – і покаравши захланних подільських троюдників, легко діждеться польське правління й сенат братнього пожиття обох держав, як бувало колись.

– Слава, слава самодержцеві! – гукнув з-між бояр Андрійко, а всі одним голосом повторили оклик, який громом відбився від склепіння залі.

Свидригайло встав і випрямився, а його лице засяло неземною радістю. Патер зложив набожно долоні та глядів у небо, всі князі гукали також, тільки Жигимонт приблід, а його маленькі чорні очі бистро гляділи на посла. Сей усміхнувся під вусом і підняв погляд на Свидригайла.

– Невже ж сей бунт піднявся за згодою й відомом вашої милості? – спитав. – Ось із сим питанням присилає мене король Владислав.

Се сказавши, поклонився і похилив голову в ожиданні відповіді. Свидригайло зморщив брови.

– За відомом – так, але не за згодою. Не я стану розбуджувати хлопство і травити псю крев на боярство і панів. Право до збруї признано тільки за нами, а не за товпою гречкосіїв та свинопасів. Як князь, велів я їм кинути збрую, і ні один із бояр, панів або князів не йде з ними. Жалоба короля невмісна. Невже ж Польща боїться хлопського ціпа? Інша річ – польські троюдники на Поділлі. Їх покарайте, віддайте вкрадені волості природженим власникам, а бунт погасне, як солом’яний огонь. Се наші хлопи, не ваші. Вони на нас не бунтуються, бо ми не лякаємося хлопського руху.

– Мої припоручники назвали мені кілька високопоставлених осіб, які утворили заговір, щоби підняти хлопство на польських панів. Чи ваша милість знають про се так само, як і про бунт?

Питання було безличне. Хитрий посол загнав Свидригайла у куток і притис його не жартом. Виглядало се, неначе би великий князь оправдувався перед Зарембою, і се розбісило його. Очі набігли кров’ю, рука стиснула буздиган.

– Ні слова! – відповів і глянув по зборі. – Але якщо найдеться такий між моїми, горе йому! А ти, – тут звернувся до посла, – кажи, хто проводить хлопськими ватагами? Надумайся гаразд, бо якщо обвинуватиш невинного, горе тобі! Подай свідків злочину, дай поруку, а кара смерті постигне непослушних, – тут призупинився великий князь на хвилю, а відтак додав; – О, скільки впаде на краківському ринку голов подільських троюдників!

Питання поставлено ясно. Заремба не міг подати ніяких доказів на се, що заговір справді існує. Називаючи імена і так загальнозвісних заговірників, стягав на себе кару, може, навіть смерть, бо часто з усього найтяжче є доказати очевидну правду. Хотяй би, одначе, і він сам вийшов ціло, то переговори мусіли зірватися, а тоді пропало значіння каштеляна навіки, пропала можливість каверзами піддержати злу справу польських державних кругів. Тому Заремба поклонився знову і сказав:

– Якби я був послом, подав би я імена, які почув у Кракові, бо тоді за мої слова відповідали би мої припоручники. Але я тільки післанець, як каже достойний луцький воєвода. Ось чому назву тільки одно: боярин Микола з Рудників спалив та знищив у Перемиському повіті усі польські двори, вирізав усіх, хто не втік від загибелі, а навіть напав на Перемишль.

Великий князь відітхнув.

– Дурний ти, каштеляне! – засміявся. – Шкода, що не жалієшся на Дмитра Дедька, який сто літ тому побив вас у Галицькій землі. Боярин Микола, як послушний підданий, просив у мене дозволу на свої підбої, а я у марті сього року заборонив йому вести війну і велів вертати у Рудники. Невже ж він не послухав приказу?

Заремба випрямився на весь ріст.

– Ні! Доперва я мусів зібрати оружні сили повіту і зловити небезпечного бунтівника. Зловленого покарав я примірно і радію, що у сьому не поступив я проти волі вашої милості.

Великий князь замовк, не знаючи, що відповісти. Він сам осудив учинки боярина і не міг тепер заперечити справедливості вчинку каштеляна. Побитий Заремба відніс остаточно побіду.

Нагло з-помежи бояр виступив наперед молодець з паленіючим лицем, блискучими очима та дрожачими устами. Був се Андрійко.

– Ваша великокняжа величність! – начав непевним голосом. – Сей чоловік бреше!

Мов батогом ударений, повернувся Заремба і станув око в око з молодцем.

– Бачите, достойні, як вкололи його мої слова! Він бреше, ба, ще більше, він знає про те й оббріхує нас свідомо.

Свидригайло вмить відзискав певність себе. Такий молодий лицарчук не закидав би брехні послові-лицареві у прияві володаря. Він мусів мати докази, і щодо брехні посла не могло бути ніякого сумніву.

– Се гарно, хлопче! – сказав великий князь. – Се гарно, що ти даєш свідоцтво правді, але, бачиш, усе, що скажеш, мусиш і доказати, бо ти лицарської поруки дати не можеш.

З-за плечей великого князя виступив князь Олександр Ніс.

– Милостивий володарю! – заявив. – Андрій Юрша сказав правду. Небіжчик боярин, Царство йому Небесне, не одержав ще заборони, яку віз післанець із Чорторийська, коли напав на нього каштелян. Ось сей чоловік зловив боярина і замучив у Перемиському замку огнем та залізом. Викапавши йому очі та пообривавши тіло від костей, велів його четвертувати.

Андрійко кинувся до стіп Свидригайла.

– Милостивий володарю! – лебедів. – Небіжчик був мені другим батьком, бо рідного у мене вже нема. Покарай сього нелюда своїм справедливим судом, а ні, то прикажи йому станути зі мною на оружну розправу!

– Відки ж ти знаєш, хлопче, про смерть боярина? – допитував князь.

– Від того самого післанця, який віз небіжчикові твій приказ, та не застав його вже живим.

– Ах, сей мужик, що був у Чорторийську?

– Так!

– Чуєш, пане Зарембо? Хлопець визиває тебе на двобій. Станеш чи ні?

– Особу короля заступаю!.. – була горда відповідь.

– Лисого чорта заступаєш! – гукнув князь. – Не посол ти, а післанець, і якщо хочеш станути, я ні тобі, ні Юрші не забороню.

– Не слід мені, лицареві, боротися з лицарчуком, – заявив гордо каштелян, який знав, що з побіди над молодиком не добуде слави, а побитий – осоромить себе на весь вік.

– Ба, мусиш станути, якщо в тебе дорожча честь від життя, – вмішався князь Олександр. – Сей молодяк мірився вже не з такими харлаками, як ти, але і з першими борцями в краю!

– Ти чув, каштеляне! – рішив великий князь. – Боярин Андрій Юрша закинув тобі брехню й опирає закид на доказах.

– Які се докази? – відповів згорда каштелян. – Може, свідоцтво якогось там мужика? Я вам двісті мужиків привезу, які під присягою зізнають, що Юрша бреше. А впрочім, якщо є правдою слово сього мужика, то правдою є і се, що боярин Микола вирізав упень кількасот лицарства та ратників, яким проводив я сам.

– Каштеляне, – спротивився князь Олександр, – за правду слів Андрія Юрші і мужика Грицька ось моя порука.

І кинув рукавицю до ніг Заремби.

Одначе Заремба не підняв її. Блідий жах огортав його на вид лицарської постати князя, і він рішився за всяку ціну уйти двобою. Тому поклонився великому князеві.

– Ваша великокняжа милість зволять ласкаво оборонити висланця свойого брата від нахабних бояр. Меч, що боронить мойого життя, стоїть біля великокняжого престолу.

Вираз несказанної погорди появився на лиці лицарського князя.

– Підійми рукавицю, Носе! – приказав. – Ти, хлопче, відчепися, а ти, Зарембо, відповідай! Боярин вирізав тобі увесь полк, правда?

– На хрест, на муки Христа присягаю, що так! Ні живої душі не остало з нього.

– А як же ж спасся ти?

– Мене боярин ув’язнив…

– Ув’язнив?.. Пощадив?.. – питав Свидригайло, а його лице чомусь-то аж посиніло. – Пощадив тебе… а ти? А ти його?..

І нагло з усієї сили затопив, п’ястуком у лице королівського посла.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 208 – 217.