25. Сердечний біль Скобенка
Юліан Опільський
Проч! Коротке, маленьке слівце кинув йому великий князь, наче копнув ногою собаку, який лизався та скавулів біля його колін. Проч!.. Страшна сила у сьому слові! Вона прогнала його з близості володаря, вона нагородила його за вірну службу народові, вона й розтяла усі вузли, які в’язали народ, князя і його. Наче хто продер занавісу, яка закривала собою святу ікону, і показалося, що се тільки олійною краскою помазана дошка…
Наче привиди, мелькали по боках дороги велетенські дерева. Ошалілий від болю кінь, поклавши по собі уха, рвав щосили вперід, витягнувшись, як струна. Давно злетіла шапка з голови Андрійка і повисла на мотузку, а вітер звівав ясні кучері з розпаленого чола. Зуби молодця стискалися, наче від болю, а в його голові шаліла буря.
«Злодій, злодій! – кричало щось у глибині. – Зрадник, поганець! Хай кров та сльози замучених тисяч упадуть прокльоном на тебе, на твій рід до десятого коліна! Хай поб’є свята земля твою прокляту голову, щоб ти до суду-віку не найшов миру ні на сьому, ні на тому світі… Хай твої кості на вічні віки валяються по землі, як кості Каїна!.. Згинув батько, згинув у страшних муках боярин Микола, тільки крові, святої, рідної крові оросило сірі стіни Луцька та сю, вже тільки разів перепоєну ріками крові Галицьку землю, і навіщо? На се, щоби проміняти сю освячену землю, сей многострадальний народ за згоду і злагоду з найтяжчим ворогом саме тої землі й саме сього народу! Горе! Мова не найде слова на се, грудь не найде віддиху се слово висказати. Темніє в очах від дикої злості, люті, скаженості…»
– Стій! Чому я його не вбив? – крикнув голосно Андрійко і спинив коня. – Побивав я ляхів, перевертнів, чужинців, заливав кров’ю опришків-наїзників на волинські та подільські села, не боявся ні смерті, ні ран, ні жорстокостей… Чому я його не вбив?
Темніло. Криваве зарево заливало овид горою, а сподом стелилися синяві тіні. Мрячні опари підіймалися з вогкого лісу й обсновували його великанів, наче серпанком. Праліс укладався до сну. Кінь Андрійка важко стогнав від дикої їзди по вибоях та піщаних або болотистих стежках. Він оглядався раз у раз на їздця, який між тим несвідомо найшов рукою шапку та наложив її на голову, але сам сидів недвижно в сідлі і глядів на кривавим заревом залитий шлях та на сірі тіні.
«Чому я його не вбив? – питав себе Андрійко. – Гей, пімстив би я одним ударом усе лихо, всю погань, зраду, смерть тисяч, сльози міліонів, а все те одним ударом, одною Маленькою струєю густої, чорної крові пияка… Так! Не треба було розпинатися за ним, коли отруя Заремби мала усунути сього шкідника із світу. Не треба було обвинувачувати ляхів! Вони краще б послужили були справі руського народу одною чаркою смертельника, чим він усім життям. Його життя! Змарноване, нещасне життя! Навіщо вирікався він усього, що надило його товаришів, навіщо тинявся по світу, збирав синці та рани, мордував людей? Для слави й наживи пияка, а ще до сього й ворога, ворога народу, за яким побивався він, якому віддав усю будуччину, усі цвіти молодості. Він не старий ще, молодець, мало не дитина, та душа його затроєна зневірою, злістю, жадобою месті, мов отровницею. Цвіт його молодості – се цвіт, який росте на гробі, на багні, на стервищі. Він виріс із гнилі-погані, а його овочі – трійло».
«Гей, чи добре се для тебе, сину, що так глибоко увійшов ти в суть великодержавних затій нашого часу?» – сумнівався дядько, і сумнів сей оправданий. Лож, самолюбство, злоба вбили його душу, подерли, розірвали на ганчірки його довір’я до Бога, світу, людей та віру у власні сили, вчинили неподатливим на чар любовних мрій та почувань, бо навчили і поза красою та любим усміхом глядіти вирахування, злоби та ложі. Ах!»
Андрійко збудився. Се кінь, утомлений, знесилений та знуджений довгим стоянням, щипнув його зубами в коліно.
– Ах, правда, ти втомився, друже! – сказав Андрійко вголос і зіскочив з коня. Аж тепер побачив, що з подертих острогами боків звірини стікає кров. Жаль до невинної тварини пройняв його серце. Він пестив рукою теплі храпи та маленьку головку коня, пригорнув її до свого лиця і нагло заплакав… Йому було прецінь усього дев’ятнадцять років…
Довго не міг заспокоїтися, аж вкінці запанував над зворушенням. Розсідлав коня, напоїв його в поблизькому струмочку, яких безліч пропливало через праліс, і прив’язав коневі до голови торбу з вівсом. Сам швидко назбирав сухих гілляк, яких цілі стоси валялися під деревами, і вкоротці веселий огонь палахкотів при дорозі. Кінь з’їв овес, Андрійко спутав його та пустив пастися над струмочок, а сам поклався біля огню у понурій задумі. Але перерва у гадках та сльози перемінили її. Він ще раз переживав душею ті самі зриви й почування, та вони були вже інакші. Холодна, хоча й гірка, розвага піддавала їх йому і розчленовувала всі думки, наміри, підозріння, бажання.
«Я твій князь!» – сказав Свидригайло, і се була правда. Свидригайло був його князем, власником землі, яку орали батьки Юрші і мав орати він сам. Не хочеш слухати, то йди собі геть! Не будеш ти, буде другий! Невже ж князь має слухати боярина? Хто ж сьому винен, що се боярин глядить святощів у князеві? Якщо за церковною занавісою є тільки помальована дошка, то чого можна надіятись по великокняжій багряниці на пиякові? Ха-ха! Він думає своєю головою, почуває своїм серцем, а робить тільки те, до чого виріс змалку, чим насякла його душа, чого бажає серце.
Ні замисли, ні почування, ні бажання молодого Юрші йому не закон. За віщо ж ненависть? За віщо ж месть? Князь збурив усю будівлю, так жмудно ставляну самостійниками, то правда! Але чи були вони йому тим самим, чим був Чарторийський, Монивидович, Гольшанський? У нього інша душа, серце, замисли, цілі, бажання, він не самостійник, а князь. Його ціль – піднесення княжої влади, а не воля і велич народу. Одно і друге – се ж вороги! Гей! Чому не вірив він дядькові, коли сей остерігав його при виході з Луцька?
…Але ба, якби був повірив, то намість у Степань поїхав би був на Дніпро, до своїх попалених сіл, будувати, орати, сіяти, здалека від ляхів, литовців, молдаван, німців.
«Пропало все! – сказав собі вкінці та тупо, вперто вдивлявся в полум’я. – Усе, що було, – то сон, страшний, важкий сон-змора! Усі самостійницькі змагання – се дим, се ся сива мряка, що укриває ліс. Гадав-бись, що під нею церква, палата, город, а вранці засвітить сонце – й покажеться, що се тільки дерева, покриті жовтіючим листям. Хто в’яже справу народу з князем чи паном, той пропав, як пропав сей, що йде молитися з грабіжником. Він бачить у святій іконі святця, Богородицю, Спасителя, а грабіжник – тільки золоту ризу… У Свидригайла власть, керма світу, усі нитки державності в його руках і в руках других князів та боярства. І вони не віддадуть їх народові, бо нарід для них – се тільки робуча, мужицька сила та песя кров… Гей! Не привикли ми жити без володарів, та прийдеться привикнути і до сього! А поки що пітьма обдає будуччину непробитою стіною. Іде ніч…»
Тихе іржання коня розбудило знову Андрійка зі задуми. Він сів і став вслухатись у темряву.
«Туп, туп, туп!» – доходив десь з полудня тупіт коня.
«Хтось їде!» – погадав молодець і витягнув руку за мечем. Наче сонний привид, промайнули перед очима його духа картини нічлігів серед пралісу, коли треба було наглим, не сподіваним нападом Заскочити та розгромити ляцьку ватагу в якомусь селі на пограниччі. І тоді спочивали його ратники серед пітьми, а він з рукою на мечі дрімав при огні, сторожкий, уважний та готов кождої хвилі зірватися до походу та будити товаришів. Як різним був тоді його настрій, як відмінно тоді стелився перед ним цілях життя.
«Туп, туп, туп!» – почувався чимраз ближче гомін копит, аж на обрію освіченого круга зачорнів їздець.
– Слава Богу! – сказав, здіймаючи шапку перед лежачим молодцем. – Приймете огріться при вашій ватрі?
– Навіки слава! – відповів Андрійко. – Про мене, сідайте!
Та в сю мить прийшло йому на гадку, що се лице йому не чуже. Він десь уже його бачив. Вправді, воно було тоді…
– Скобенко! Се ти? – спитав, коли гість, добувши поживу, сів вечеряти при огні.
Гість стрепенувся й аж тепер приглянувся краще Андрійкові.
– Ах, се ти, достойний боярине! – закликав, і нагло почервоніло його гарне лице, дрогнули уста, а в очах засклилися сльози. – Гей, де то сі часи, коли ми в Луцьку…
Андрійко усміхнувся.
– Так, добрі були часи, але й тепер не гірші, як бачу. І бекеша на тобі боярська, і ковпак, бачу, гідний, і шабля при боці. Ти в бояри ускочив, чи що?
– У бояри. Я Скобенко, дворянин князя Жигимонта Кейстутовича. Чував я і про вас, достойний лицарю, про ваші заслуги та подвиги, але я гадав, що ви ще в Луцьку.
– Я був у Луцьку, та тепер їздив з листами до великого князя.
– Ах! То Луцьк упав?
– Борони Боже! Оборонився.
Замовкли оба. Скобенко докинув до огню сухого ріща, і він розгорівся наново. Опісля став прохати Андрійка повечеряти разом із ним, і молодець послухав. Природа впімнулася про свої права. Одначе розмова не клеїлася.
– Бачу, – сказав вкінці Скобенко, – що ви, лицарю, вельми згорділи за сей рік. Нізвідки до вас приступу нема. Гадав я було в дечому вас порадитись, про дещо поспитати, а тут – як з каменя! Скажеш два-три слова, та вже гов! А найшлося б не одно…
– Не згордів я, Скобенку, – відповів м’яко молодець, – не гордість замкнула моє серце й уста, а горе і злоба людей…
Скобенко засміявся сухо, поривисто.
– Гей! Що ви ще, лицарю, бачили з людської злоби? – зітхнув. – Вас, певно, ніхто не скривдив так, як мене, бо не жити б йому на білому світі. Я ж знаю, яку славу мають Юрші. А я…
Знову очі Скобенка зайшли сльозами.
– Мене ні, то правда! – сказав Андрійко з натиском. – Але се, чому віддав я тіло, душу, будуччину, а віддав би й спасіння: мою землю, нарід, державу святого Володимира…
– Ах!
– Так, усі великі сього світу знехтували мої святощі, підтяли мене, наче дубчака сокирою. Прийдеться гнити серед торішнього листя на вогкій землі. Вона породить усіляке зілля весною, та не воскресить погибшого дуба…
– Князі, кажете, лицарю, князі! – крикнув Скобенко. – А чого ж ви, лицарю, надіялися по них? Вони дбають тільки про себе, про свої роди, свої втіхи та потреби, а все проче топчуть безпощадно ногами. Володар не володар, боярин не боярин, раб не раб – усе те саме! Для них немає усього того, чим живі прочі люди. Є тільки вони… Ха-ха! Свидригайло зробив вас лицарем, а вашого дядька воєводою, бо ви йому потрібні й хосенні. А на мужиків, які обожали свойого князя і гинули за нього, напустив татар, волохів, поляків. Одні за ним, другі проти нього, а всі – проти мужика, усі пасуться його кров’ю та добром. Та проте вони хами та й годі! Ось і мене зробили боярином. Не дуже-то й мудре те боярство, але все-таки боярський каптан та шапка, шабля й кінь, земельне надання тощо. А за що се? Може, я хоробрістю визначився, спас князя від смерті, вистежив ворога у засідці? Куди-бо! Я просто вженився…
– Вженився? Ти прецінь любив Марину…
– Іменно з Мариною я й вінчався не дальше як позавчора.
– А! Як же то?
– Звісно, як! У овруцького попа є дочка. Чудо, не дівчина. А тут між тим Марину привіз Жигимонт аж із Антоколлі, бо вона йому заважала.
– Нічого не понимаю! – зацікавився дещо Андрійко.
Тут Скобенко сказав усе про Марину, Офку, Грицька та князя Жигимонта. Дещо з сього знав уже Андрійко, дечого догадувався, та зовсім новими були для нього дальші події.
– Я присяг месть князеві, – говорив Скобенко, а його гарне лице вкривалося наче маскою скаженої злості, – і хай проклятими будуть кості мої та моїх батьків, хай поб’є зараза діти мої та діти дітей моїх, якщо не випорю отсими руками тенес із його плюгавого черева…
Голос Скобенка сичав, мов гадюка, круглі очі запливали кров’ю, а уста кривилися, наче передсмертними судорогами.
–…Та все те говорення нінащо, бо вся сила і власть – у руках князів. Боярство служить їм, якщо йому за се є нагорода, а якщо нема, то викручується від служби, так що ні князь їх, ні вони князя не в силі повалити. Нарід по селах мовчить, борониться проти слабих, кориться могучим, а про повстання на бояр та князів навіть і не думає. Не ті ще часи, не ті люди!.. Поки що князі лишень мають владу і силу, тому я рішився послужити їм. Проти князя стане тільки князь, а я завсіди буду з сим, хто буде проти Жигимонта. Я стану братом і рабом ворога Кейстутовича, стану його мечем, а навіть і катом…
– Брр! – здригнувся Андрійко. – Се не гідне боярського стану!
– Ха-ха-ха-ха! – зареготався Скобенко. – Не гідне, не гідне! Який там боярин! Я боярин, куплений за… Тьфу на таке боярство! Не гідне, кажете? А ніби се гідне князя, що він вчинив із Мариною та мною? Пождіть, розкажу!
Замовк на хвилю, потер чоло рукою і розказував далі:
– Князь Олександр Ніс упхав мене між службу Жигимонта, одначе не вдалося мені ні разу бачити Марини. Її відіслали сейчас у Вільно на Антоколлю, а й ми поїхали туди слідком, сейчас після луцької гостини. Нароком крутився я біля великокняжої квартири. Раз у раз зустрічав я товаришів із челяді, що підходили до Жигимонтових вислужених наложниць. Чиста Содом і Гоморра діялася в городі на Антоколлі. Ходив і я, і не одна бажала мене зловити. Але я не дався, бо ні раз не міг призабути Марини.
Аж ось прийшла вістка, що великий князь збирає друге військо на ляхів. Жигимонт, якби вжалений злою мухою, кількома днями майнув у Овруч. Тікав, чи що! Тут стали до нього під’їздити всілякі післанці з листами, був двічі князь Семен Гольшанський та всілякі литовські вайделоти, що то їх ніби нема, а на ділі є ще доволі скрізь.
Я знав, що князь привіз зі собою Марину і держав її при собі у двірці, і туга не давала мені просвітку ні вдень ні вночі. Ніхто у дворі не знав про мою любку, ні про замисли, зате я вмить вислідив, де скривається дівчина, і одної ночі, коли Жигимонт поїхав на вечерю до якогось там боярина, виломив я вікно й уліз у терем. Вона страшно злякалася й бажала було підняти тривогу, та я сказав їй, хто я, й вона прийняла мене. Ах, лицарю, за сей прийом, за сю ніч віддав би я себе на віки вічні в рабство-неволю, в татарський ясир, у пруську тюрму, усе віддав би, усе… крім месті. Марина мліла в моїх раменах, оплітала мене, мов хмелина дуба, усім своїм тілом, мов на цвіті роса, повисала з моїх уст…
А ранком, коли засіріло на сході, вона вирвалася від мене і як не вдарить у плач, у ридання! Здавалося мені, що серце пукне їй і мені… «Не плач, Марино, – кажу їй, – я знаю, що проклята тварюка знасилувала тебе, знаю се. Мене се болить і дратує, але ти не побивайся! Я за се візьму його життя у слушний час, а ось тепер ти не горюй! Я не віночка твойого бажаю, тільки кохання, обіймів, розкоші та щастя».
Одначе Марина плакала дальше, аж коли вже був крайній час відходити, сказала мені: «Я… така!» Я вибіг, як божевільний, геть у ліс та ледве надвечір заспокоївся дещо. Бо що ж вона винна сьому? Вона ж не мусіла казати мені сього, а дитина прийшла б і так на мій рахунок. Тут був винен тільки князь. Вечором був я в неї, і ми порадилися, що робити.
– Що ж ви рішили? – спитав Андрійко. – Невже ж ти взяв жінку з дитинкою Жигимонта?
– Узяв, лицарю, як бере мужик поле з перстенцем-сплітачкою. Поле задержить, заховає, справить, засіє, а з вилином звісно що робиться.
– Як-то? Ти зважився б на таке погане діло? Що ж винна дитинка?
– А що винні Марина або я? – відрізав Скобенко, якого очі знову заблистіли злим огнем. – Ми ж не волосінки, щоб годувати зозуленя… Так-то, так, лицарю! Я другої днини пішов до попа. Піп був з білорусинів, але хитра-прехитра штука, яких на Білорусі нема.
Як я сказав йому, що його дочка впала в око князеві, він як не скочить до мене! «Ти, сякий-такий, гадаєш, що моя дочка повія? Хай тебе з твоїм князем проказа сточить, а я дочки не дам!»
На се я: «Ба, тебе ніяка чортяка й не питається, чи даси дочку, чи ні, бо князь возьме її й так. Ти, попе, май розум, то розбагатієш і сам, і дочку видаш, хотяй і з другої руки!»
Піп – у плач, я – у регіт, вкінці піп виніс меду, а вечором при роздяганні кажу я князеві: «Так і так, є в попа дочка та вельми припала мені до вподоби, женитись, мовляв; збираюся. Прохав би тільки від нього якої нетяжкої «служби», то й при князеві остав би, і взяв би жінку».
А він, старий грішник, почервонів, мов рак, сіпав бороду, бігав по кімнаті, пихтів, як пшоняна каша, а далі і каже: «Я тобі, Скобенку, боярську службу дам, дам, якщо возьмеш собі жінку, але не попівну, а другу, ще кращу за неї і з приданим, тільки що…» – «Не порожню!» – підхопив я. – «Так! – каже князь… – Але вона вагітна зі мною, Кейстутовичем. Ти розумієш мене?»
Тут потріпав мене сучий син своєю товстою рукою по хребті, а я бух йому до колін. «Я завсіди слухаю вашої княжої милості!» – кажу.
Покликали Марину, вона буцімто не хотіла, але князь уговорив її та погладив по головці… чорти б його шкреблом по кишках гладили!.. Вона розплакалася, а далі каже: «Про мене, піду!» На другий день піп звінчав мене з Мариною, а чорт князя з попівною, і ось кінець усеї погані…
Андрійко задумався й розбирав поволі, точку за точкою, оповідання Скобенка. Чи ж не те саме вчинили князі з ним? Потоптав Свидригайло усі його святощі, а дав йому за се мішок гроша і лицарство… Ха-ха-ха! За згоду і злагоду з ляшкою, за волості, признання своєї влади продав добро краю, віри, народу, як продавали її Ягайло та Вітовт, а продаватимуть, певно, ще не раз, не два його наслідники… Рівночасно намагався Андрійко зрозуміти Скобенка, як він міг погодитись зі сим, що було з Мариною. Невже ж і любов буває різна: одна – що боготворить, а друга – що бажає тільки вдоволення пристрасті за всяку ціну?
– Чи ти гадаєш, – спитав Скобенка, – що зумієш забути минувшину Марини?
Скобенко усміхнувся якимсь дивним, неземним усміхом, і Андрійко погадав собі, що саме таке лице, як у Скобенка, повинні мати ангели в небі.
– Ах! Лицарю, ви не знаєте, що се любов жінки, не знаєте, як вона упоює й підносить. Бо заразом дає тобі силу велетня а блаженство Бога. Гей, коби ви не були ставали навшпинячки там… у Луцьку, знали б ви се…
– У Луцьку? Що таке було у Луцьку? – спитав живо Андрійко, а мимохіть рум’янець зацвів на його лиці.
– Звісно, що! Панія моє! Марини, Офка! Вона аж пищала до вас, Марина розказувала мені, як вона надила вас словом, поглядом, ніжкою, пахощами, а ви пустили її з Олександром. Ха-ха-ха! Щось-то ми насміялися зі сього. Таке, бач, розказує піп про Йосифа з Єгипту та про Пентефрію…
Андрійко не відповів нічого.
Справді! Отут був сумнів. Може бути, що й він не гинув би тепер, наче розбитий човен при березі, будь у нього щось друге, не тільки боротьба, небостежні полети на зворотну висоту неба. Хто високо літає, той може тільки впасти, бо в небо не попадеш розмахом земних крил… А горе сьому, хто, впавши на землю, не найде на ній нічого, у що заглядівся б його з висоти скинений дух…
– Що ж теперечки з Офкою діється? – спитав Скобенка, а його ягоди почервоніли ще більше.
Легкий усміх промайнув по чертах Скобенка.
– І не догадалися б самі, що вона таки на Русі… У Кердеєвича є на Поліссі, біля Мозиря, серед багон та недоступних нетрів, посілля Незвище. Отам осадив він її, бо не бажав, щоби вона їхала в Польщу, а на пограниччі – війна. Він сам мав уже вернути із-під Луцька…
– Як-то? – заперечив живо Андрійко. – Прецінь я сам бачив його на польському боці.
Скобенко засміявся.
– Молоді ви ще, лицарю, та не бачите видючими очима. Що ж із сього, що він по тому боці? У нього знакомі скрізь. Князь Гольшанський, якого надання звідусіль окружають Незвище, певно, знає про се. Кердеєвич тільки чомусь не любить молодих Носів, але сих тут нема. Марина знає се найкраще, бо, до неї не раз посилає післанців Заремба.
– Заремба! – скрикнув Андрійко, та вмить погамувався і замовк.
Яке діло міг мати він зі Зарембою по сьому, що сталося? Ось перед очима його духа зарисовувався новий план прехитрого орудника польських вельмож, але се було йому байдуже! Тут ходило про владу, волості, надання, а не про нарід, віру, волю. А чи сей продасть ворогові усі ті святощі, чи той, чи ж се не одно?
Розмова покінчилася, бо, погружений у міркуваннях, Андрійко не відповідав на всілякі питання цікавого Скобенка. Сказав йому тільки, що полишив у Степані свої коні та прохав його забрати їх зі собою до Овруча, коли вертатиме від великого князя. Опісля оба принагідні товариші поклалися спати під склепінням пралісу.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 298 – 306.