6. Служити королю?

Юліан Опільський

Боярин сів при огні. Андрійко поставив перед ним збанок меду, який приніс йому був Скобенко до вечері а якого він не пив. Довго сидів боярин мовчки і глядів у багаття, зморщивши брови. Врешті поставив кубок на припічку і звернувся до хлопця:

– Андрійку! Тобі вісімнадцять літ минуло, ти вже й не дитина і знаєш, за чим я їздив у Олесько, правда?

Хлопець кивнув головою.

– Бачиш, у нас не було ніяких заздалегідь приготованих сил, не було провідників, збруї, припасу. Уся погранична війна, яка уже ведеться, – се діло самих простих людей. Князь Несвизький і Богдан Рогатинський подбали про найближчі околиці своїх замків, і кождий з них має уже чималу силу оружних мужиків. Наш воєвода також вчинив те нині для Волині, Опілля, Холмщини і Перемищини. Але Перемишль – се далеко на захід, і туди треба вислати якогось мужика більше тямучого, чим звичайні мужики. Туди ось поїду я, а Коструба й Грицько пішли уже туди нині рано. Усе те гаразд, а прецінь ляхи знають про нашу готовість, і шляхта тікає в оборонні замки. Зі заходу починають напливати польські ратники, всілякі дурисвіти, дармоїди, жебраки, а усе дике, обдерте й голодне. Відки ляшня знає про наші наміри не віддати ні клаптика споконвічної руської землі без бою? Я досліджував дорогу, якою відомості йшли зі сходу на захід, і пересвідчився, що вони йдуть з Луцька. Тут, під боком воєводи, живе зрадник…

– Того зрадника догадується воєвода в пані Офці! – докинув Андрійко.

– Так! Тільки вона сама хіба не перевозить вісток із палати. У неї є або був помічник-післанець. Сього-то післанця треба нам вислідити за усяку ціну. Ти поняв мене?

Андрійко потвердив рухом голови.

– А тепер послухай, боярине, що помітив я! – сказав і вкоротці оповів свою розмову з пажем та Скобенком.

Боярин слухав уважно, вкінці встав і начав ходити по кімнатці.

– Так, правда! – сказав. – Тут напевно криється відповідь на питання, хто саме носить чи, радше, носитиме вісті у город.

– Думаєте, Скобенко?

– Еге ж!

– Ну, я його припильную, а якщо помічу що-небудь, донесу сейчас воєводі, а Скобенка покараю тюрмою.

Забавно звучали такі рішучі слова в устах Андрійка, і боярин Микола усміхнувся собі в уси.

– Саме тому я прийшов до тебе, бо воєвода не буде хіба бігати за залюбленим парубком, а переловити його треба конечно. Я мушу виїхати, останеш хіба ти сам, бо князь Олександр… щось не теє, а його брат Танас сидить у Троках. Ти один можеш се зробити. Тільки тут треба братися до діла хитрощами. Якщо накинешся на Скобенка мокрим рядном, з буком та тюрмою, то він затнеться й нічого не скаже. У вісімнадцятому чи двадцятому році життя стає героєм навіть трус, де йде річ про ласку дівчини.

– О, так! – вирвалося у молодця. – Я сам волів би згинути, чим осоромити себе перед дівчиною.

– Невже ж? – усміхнувся боярин, а його лице дрогнуло неспокійно. – То й ти вже також скуштував сього овочу? Ти любиш?

Але ясний, отвертий погляд Андрійка успокоїв боярина.

– Ні, боярине, – була відповідь, – але я не раз думаю про се…

– Гей, не думай, сину, про се! Воно само прийде і найде тебе у свій час, а тоді горе тобі, якщо не зумієш здавити невчасних поривів.

– Саме тому, щоби не піддатися їм не в пору, не раз думаю про них!

Боярин махнув рукою, як сей, що відганяє від себе якусь прикру гадку або обаву.

– Отже, ти вистежиш післанця пані Офки і зловиш його? – спитав.

– Якщо не втече заздалегідь, то зловлю його напевно! – запевняв хлопець.

– То добре! Уважай тільки, щоби не сполошив противника передчасом. Гляди добре, і аж виглядиш. – тоді лови, кого запопадеш. Чотирьох татарів Юрші й моїх двох пахолків будуть готові на кождий твій поклик!.. Добраніч!..

Боярин пішов спочивати у третю кімнатку р галереї, поруч житла Андрійка і Скобенка. По якомусь часі послідував і молодець за його прикладом, бо подумав, що зрадник перший не занедбає ніяких мір обережності і не дасть себе зловити так легко.

Вкоротці заснув глибоко.

Між тим у кімнатах старостихи горіло на великому круглому столі кілька свічок; на узористій скатерті стояло у глиняному збаночку чорнило, а біля нього кілька заструганих тростинок-пер. Одно з них держав у руці паж і водив ним спроквола по невеликій карті пергаміну. Довгі русяві кучері молодця опадали аж на папір, а на чоло, мимо холоду, виступили густі краплі поту. Паж писав за диктатом пані Офки, яка сиділа напроти нього у куцому кожушку, оперши маленькі ніжки на стільчику. Біла рука старостихи гралася деревляною мисчиною, у якій був пісок до засипування письма. Ся рука дрожала зі зворушення чи подразнення, а уста викидали зі себе цілі потоки слів.

– Напиши, Ясю, що се моя послідня вістка. У мене є чоловік, який має величезні маєтки а мене у всьому послухає. На один мій кивок викине з хати усіх, кого я не схочу у ній бачити. Він поганий собою, русин, і я не люблю його, але він любить мене і є дуже, ах, як дуже добрий! Краще мені жити з ним, чим переносити на собі грубості такого Юрші! Ох, коби я його мала в руках… Я б йому веліла очі вибрати!.. Тому напиши, що я при першій нагоді виїду відси. Батько надіявся, що князь Жигимонт Кейстутович кине оком на мене, і через мене надіялися вельможі запанувати над Литвою. А тут – князем Свидригайло, а Кейстутович по його стороні. Кердеєвича не вбили, хотяй обіцяли, тож тепер хай дадуть йому спокій, але і мені доволі уже чужих забаганок. Я хочу жити для себе! Розумієш мене?

– Розумію, ваша милість. Я написав уже, що Богдан Рогатинський збирає сили в Олеську, а Юрша в Луцьку та що у сих гніздах головна небезпека. Князь Свидригайло не бажає собі війни й не має потрібних сил. Мужики й дрібне боярство – се найтяжча перепона для кревсько-городельської умови. Тому наші війська повинні перш усього вдарити на сі два замки. Русини ладять також бунт на заході, але про се батько каштелян буде, певно, знати. Врешті додав я, що бажаєте свободи, а як вам її не дадуть, то самі подбаєте про способи й дороги добути Її силою або підступом. Чи добре так?

– Дуже добре! Справний з тебе помічник, Ясю! А ось пісок. Засип письмо, звини й заверни у шовкову хустину. Відтак поклич Марину.

Ясьо слухав приказів, тільки раз у раз підіймав зір на прегарне личко своєї пані – і ласо, і підданчо. У очах світилися якісь дивні огники, а уста затискалися раз у раз. Нагло почувся у сусідній кімнаті крик наляканої жінки. Прожогом метнулася старостиха зі свічником у руках за Ясьом у кімнату Марини. А тут очам її представився доволі цікавий вид.

На низькій лежанці, вистеленій вовняними ліжниками, напівлежала, напівсиділа дуже гарна, кругленька та повненька собі чорнявка, літ, може, вісімнадцяти, а побіч неї – Скобенко. Личко дівчини аж горіло від рум’янців, а й лице хлопця пашіло від внутрішнього захвату, а може… може, й від чого другого, бо у очах дівчини світилися іскри гніву, а рука була піднесена. Розхристана одіж Марини свідчила про палке залицяння Скобенка, а він сам був майже непритомний. Побачивши Яся, дівчина розкричалася, а хлопець зірвався і стояв ні в сих, ні в тих, немов зловлений учителем школяр.

На вид пані Марина закрила лице руками і вибухнула плачем, а відтак кинулася їй до ніг.

– Ох, пані! – лебеділа. – Прости мені, що прийняла сього злодюгу у хату, але я гадала зразу, що се парубок з доброї хати, який, може, пошанує мене та вам од мене поклониться, а він зачав від другого кінця і…

– І що? – спитала старостиха остро, коли дівчина запинилася.

– Іще нічо, але якби не ви й пан Ясьо, то не знаю…

– То ти не могла швидше крикнути?

– Та бо, прошу вашої милости, зразу то він поводився чемно, а відтак мені було стидно кричати…

– А сидіти на одній лежанці з чужим парубком не стид? Хто ти? – спитала, звертаючись до Скобенка.

– Я – Скобенко, київський міщанин, тепер у боярина Юрші на послузі.

Пані Офка аж подалася взад із обурення. Поставила свічник на стільчику і заговорила до збентеженого молодця.

– То ти у Юрші, сього гнобителя жінок і дітей, приходиш до сих, яких він держить узаперті, мов в’язнів?

Скобенко уперше підняв свої спущені очі на пані Офку.

– Я не у старого воєводи, а у його молодого братанича… – відповів.

– У сього, про якого я розказував вашій милості нині під вечір, – вмішався Ясьо.

– Ну так, то що іншого! – усміхнулася пані Офка. – Коли так, то будемо ще говорити.

Се сказавши, приказала Марині встати й позапинати розхристану сорочку й плахту, а сама сіла на дзиглику. Довший час приглядалася гарному хлопцеві, вкінці сказала кілька слів Ясьові. Паж вийшов, а по хвилі вернув зі шовковою хустиною, у якій завинено було письмо пані Офки.

Тоді старостиха звернулася до Марини і Скобенка.

– Жаль мені тебе, Марино, – сказала, – що так безпросвітно погибає твоя краса у сих мурах. Та ще й не досить того! Якісь поганці настають на тебе, а я не в силі оборонити тебе, бо й мені самій кождої ночі може лучитися така сама пригода, як тобі нині. А при тім і ми самі – тільки слабі жінки, які не завсіди зможуть вгамувати серце, що рветься до любові.

Марина, яка була дещо успокоїлася, стала знову рюмсати; пані Офка поважно кивала своєю чудною головкою, а Ясьо усміхався злобно. Він, бач, здогадувався, до чого воно йде.

Тільки Скобенко не знав хитрощів пані старостихи і вчепився останніх її слів, як останньої дошки спасення, щоби вийти зі скрути. Він боявся, що пані Офка зараз завтра пожалується воєводі, а тоді горе йому.

– Ваша милість кривдять мене! – відповів. – Я не поганин, ні злодій, а що я не боярин, то ще не біда. У нас на Русі можна і міщанинові ускочити між бояр, якщо буде Божа воля й княжа ласка. А у мене найдуться високоуроджені опікуни, і задля сеї опіки пішов я саме у службу Юршам, бо вони і Носи – се перші роди у нас… Що я женихаюся до панни Марини, то не на те, щоб її дурити, а щоби по закону з нею звінчатися. Вона мені по серцю, і я повінчаюся з нею!

Настала мовчанка, тільки Марина аж заходилася від плачу.

– Тихо, Марино, не рипи, бо годі гадок зібрати! – сказала вкінці старостиха, а опісля спитала Скобенка:

– Чи се правда, що говориш?

– Бігме, правда! – божився парубок. – Присягну на хрест святий, землю з’їм, що правда.

– В такому разі жаль мені вас обоїх! Бо щоби дістати надання, на се треба волі князя, а хто є ним нині? Заки уложиться усе як слід, мине рік, два, може, й десять, а ні серце, ні літа не ждуть! Скобенкові треба надання сейчас, а щоби його дістати, він мусить прислужитися не Юршам або Носам, але сим, що стоять близько одинокої законної власті у краю – короля!

– О пані, скажіть, кому віддати себе в услугу? – просив парубок. – Я готов хоч би завтра, хоть би сейчас їхати чи йти, куди забажає сей, кого вкажете!

– Юрші, Рогатинські, Носи, Несвизькі, Звягельські, Воловичі та сотки других – се вчорашні люди. Нині є Кердеєвичі, Бучацькі. Вони тобі роздобудуть у короля надання, якщо підеш їм на руку…

– Я готов хоч би й нині! – заявив Скобенко рішуче.

Через хвилю гляділа пані Офка у очі Скобенкові, врешті підняла горі вказуючий палець і заговорила спроквола, тихо, але виразно:

– Ти рішаєшся, отже, покинути своїх панів і послужити королеві! Се розумно робиш, бо навіть у сні не снилося тобі, як великою буде заплата короля й благородних польських панів русинові за вірну службу. Не тільки усі бажання твої сповняться, але навіть забаганки стануть законом для тих, що тобі будуть обов’язані. Тому не жалуй услуг… і не зрадь довір’я, яке у тобі кладу я… Бо горе, тричі горе тобі, якщо захотів би ти спроневіритися нам. У нас сила… тисячні способи покарати й князя, не тільки міщанина… А наші в’язниці й муки – се не світлиці у руських замках, ані нагаї тивуна… вони страшні! Вір мені! Я бачила раз, як мучили зрадника… – тут пані Офка витягнула руки наперед себе, неначе відпихаючи лячне марево, – я бачила, і через тиждень страва не перейшла мені через горло. Тям се!

Скобенко зблід і з острахом вдивлявся у гру черт на лиці гарної жінки, по якому хвилями пробігав немовби блиск якоїсь диявольської жорстокості. По хвилі, немов ударений її зором, схилив голову і нахмурився.

– Не грозіть, пані! Я не клявся служити своїм панам і гріха на душу не беру, кидаючи їх. Я поклявся вам і буду служити і без погрози, хіба що ви зрадите мене… А тоді, – тут ясні очі Скобенка прибрали якийсь страшний вираз очей скаженого тигра, – тоді не ослонить зрадника ні дружина, ні замки, ні просьби, чи се буде раб, чи князь, чи навіть король. Горе вам, якщо обманете перевертня… Бо ти не думай, старостихо, буцімто я не знаю, що я стаю перевертнем… Горе вам тоді, кажу, бо моя месть упаде на зрадника, мов грім із ясного, неба, мов ядовита змія ужалить його у сні…

Хвилю гляділи на себе обоє, наче два борці перед двобоєм, наче два баришівники при обманюванні третього, недосвідного. Перша заговорила пані Офка.

– Досить сього! – сказала тоном приказу. – Я вірю у твої запевнення й випробую твою вірність. Ось тобі хустина. Я її ось зашию, а ти віддаси її каштелянові Зарембі у Перемишлі, а опісля відшукаєш на Поділлі князя Олександра Носа і перекажеш йому від мене, що я радо поїхала б у Вільно, бо там є на Антоколлі двірок у зеленому садку. Він уже знатиме, що се значить. Ти поняв мене?

– Авжеж!

– Там одержиш із моїх рук обіцяну заплату: королівське і княже надання, ну і ось її.

І пані Офка указала рукою на покраснілу, мов мак, дівчину.

У невеличкій нарізній кімнатці замку, який здіймався серед Троцького озера, сиділо вечором короткої падолистової днини двох мужів. Один із них, у довгій, фалдистій одежі високого достойника римської церкви, зі золотим ланцюгом на шиї, стояв при вікні й поглядав на широко розлите озеро та на чорну раму пралісу, яка обіймала звідусіль розлогий краєвид. Сильно розвинені кості черепа та виразисті черти блідого лиця вказували, що се людина, віддана умовій праці. Одначе не слідно було у неї утоми, так звичайної в учених або аскетів, зате подвижні лицеві м’язи свідчили про змогу й умілість укладати черти після вподоби у бажаний вираз. І справді! Був се арцибіскуп Збігнев з Олесниці, канцлер польської корони, якого хитрощі та образування виповнювали усі недостачі у великодержавних затіях короля або сенату.

Другий, старець з рідким сивим волоссям, цупко обгорнувся в кожух і втиснувся у куток біля комина, на якому з тріском та палахкотінням горіли смільні, але вогкі соснові колоди. Глибоко осаджені зеленаво-сірі очі плавали у сльозах, які від часу до часу спливали здовж носа по пергаміново-жовтих, впалих ягодах. Беззубі уста раз у раз жували та висовувалися вперед, а під ними щезав гладко виголений слабо розвинений підбородок. Хвилями губи подавалися взад, а тоді здавалося, що у старця нема зовсім долішньої часті лиця.

Словом, на лиці поклала уже смерть свою печать темними п’ятнами на висках, восковою краскою чола та глибокими брижками попід очі та по боках уст. А таки й у сій масці, кромі старечої безсильності, малювалося ще почування, а то почування ляку, сеї тривоги, яка обіймає людину у виду смерті або яку викликує забобон. Ся тривога викривлювала хвилями черти лиця старця, а тоді з горла добувався стогін – важкий стогін погибаючої людини. За кождим таким звуком оглядався муж при вікні на старця, а на його устах появлявся глумливий усміх.

Аж ось одна зі соснових колод пукла у огні з ломотом, а сніп іскор обсипав долівку перед комином. З окликом тривоги піднявся старець із подушок, на яких сидів. З-під кожуха висунулася жовта кістлява рука і тричі раз у раз начеркнула у повітрі знак хреста.

– Apage, apage, satanas! – шепотіли беззубі уста, а вузькі губи дрожали. Олесницький відвернувся від вікна.

– Що прикажете, ваша королівська високосте? Відмовте «Credo», а усі страхіття щезнуть за брамою пекла, відки вийшли.

– Ах! – крикнув хрипло Ягайло. – Сей дух не боїться ваших молитов; се дух Кейстута, якого ви… топір вам у тім’я… порадили мені убити…

Та в сій хвилі з’ясував собі король, що усі поганські духи без розбору мусять горіти у пеклі, хіба що стануть опирями і ходять по смерті… Невже ж Кейстут став опиром?.. Але ні!.. Коли б так було, перший він, Ягайло, згинув би, виссаний неумолимим ворогом… А все-таки…

Король заспокоївся дещо, та не зовсім, і дрож тривоги раз у раз прошибала його обезсилене тіло.

– Відки ж вашій королівській високості прийшов на гадку Кейстут? – спитав, не скриваючи невдоволення, канцлер. – Правда, що його задушили в Троках, але, певно, не його першого й не останнього…

– Ах, ти не знаєш, що крізь отвір сього комина, при якому сиджу, чути кождий стон, кожде слово, сказане у кімнаті, в якій умирав стрийко. І саме тут, при тому самому комині, сидів я, коли його душили… Я чув усі стони, слова, просьби й погрози і кілька разів бажав було гукнути посіпакам, щоби дали спокій. Але ось Кейстут почав харчати та гикати… і я не сказав ні слова. А тепер…

Долішня щока опала королеві на бороду, з рота плила слина, а руки тряслися, мов у пропасниці.

– Тепер, – підхопив Збігнев, який бажав за всяку ціну вирвати короля з отупіння та зайняти чим іншим, – католицький король боїться духу поганина, убитого перед п’ятдесяти літами, і забуває, що еклезія – церков…

На воскові ягоди короля завітав нагло рум’янець, впалі очі витріщилися й почервоніли, кулаки затиснулися.

– Ах, еклезія! – закричав. – Яка там еклезія? Ваші польські затії, наміри…

– Ваша величність є якраз польським королем завдяки тим затіям ї завдяки католицькій церкві…

Гнів короля утишився вмить.

– Гей, до чого довели вони мене, – жалувався, – до чого довели! Не раз нагадую собі давніх князів, від Гедиміна й Вітеня почавши. І.за їх приказом плила кров… Та вони проливали її якось інакше, не так, як я. Вони брали життя силою, а я так ніби краду його!.. На них не може бути кари поза гробом, а за мої вчинки… Бог…

– Шафарем нагороди і кари поза гробом не є Бог, тільки папа і свята римська церков. А вона розгрішила тебе від усіх peccat-ів. За твоє спасення, Владиславе, відповідаю я, твій сповідник…

Настала мовчанка. Зацитьканий старець не успокоївся. Він чув, що слова арцибіскупа – се тільки слова, що ніхто не може відповідати за другого, бо честь мужа… Ах, хто би думав про честь, змінивши двічі віру?.. За що ж віддав себе він, Ягайло, у вавилонську неволю? За скарби, за жіночу красу?.. Ні! Польща була жебраком у порівнянні з Литво-Руссю, навіть мимо татар, а до карооких, круглих, сильних та чудово-гарних русинок куди було облізлим, слабосильним, брехливим і розпусним, ах, як дуже розпусним ляшкам!

Не се, не се непокоїло совість Ягайла. Інший чорт вивів його на високу гору і показав йому царство. Се честолюбивість! Блиск, корона, скиптр, товпи у металеву збрую закованих витязів, що поклоняються маєстатові… західні міста з вежами, брамами, аркадами – се не литовський праліс, се не жмудське багно, не степ… За сі багна, ліси, степи продав себе Ягайло православному Яковові, за той блиск корони, за лелітки западної величі продав Якова католицькому Володиславові…

І нагло свіжа, наче не у його тілі зроджена, струя крові заграла у жилах старця. Скорим рухом скинув з плечей кожух та піднявся з подушок. Також на лиці канцлера появився вираз вдоволення, бо здавалося йому, що він-то саме увільнив короля від душевної боротьби та муки. Не знав, то людині нема приступу до душі, пережертої пристрастями, бо вона повинується тільки дияволу.

– Свидригайло не без причини замкнув нас у сій кімнаті, – говорив король, ходячи там і назад дрібними кроками самолюбної, скупої людини. – Він знає, що се за кімната, від Жигимонта, а сей – від Бірути. Він бажає сказати мені, що й мене може постигнути судьба Кейстута. Але пожди, братчику! Ти не знаєш ще Ягайла!

– Не грозіть, ваша королівська високосте! – сказав півголосом Збігнев. – Ану ж там, у кімнаті небіжчика, чути також кожде слово звідси?

Ягайло обнизив голос, але говорив дальше:

– Я бажав перевести угоду в Креві й Городлі, та уся Литва й Русь станули окунем, хай їх Бог поб’є, і я мусів уступити, так як по Грюнвальді мусів Вітовтові віддати Поділля та признати самостійність. Але тепер Грюнвальда не було, а після Віленської угоди усі землі Вітовта мають вернути до Польщі. Я признав Свидригайла князем…

– Бо мусів! – вмішався арцибіскуп.

–…але Поділля й Волинь, або хоч би тільки Поділля, належиться нам!

– Без сумніву, – замітив Олесницький, – але як тільки подільська шляхта зайняла замки, Свидригайло замкнув нас у сій кімнаті, і ми мусимо його заспокоїти, щоби видобутися зі скрути.

Ягайло здержався у свойому проході.

– Бачите, ваша превелебність, я добре радив, коли бажав зараз після вибору Свидригайла вертати у Польщу. Тепер був би я дома, а Свидригайло…

– Швидше зібрав би військо, чим ми, і війна вибухла би уже нині, – докінчив канцлер.

– Нібито її уже на ділі нема?

– На ділі буває багато, чого не бачиться, ось хоч би постійний спір з німецькими лицарями, спори з Волощиною, незгода з татарвою, а перед усім світом у нас вічний мир. На ділі й я канцлер, який неправдою живе, а Ягайло – король, який холоднокровно шле на смерть найближчих свояків, та, проте, я держу ключі раю і втвираю їх саме тому королеві.

Король почервонів, мов грань.

– Не розумію тебе, канцлере! – сказав різко. – Або я король, або ні; або приказую, або скидаю з голови корону, щоби не здирали її мені щоднини другі. Будучи литовським князем, мав я власть, а тепер маю тільки клопоти. Давніше казав я: «Так має бути!» – і так було, а тепер вічне лукавство, брехня, викрути. Може бути, що ви впустите мене у Небесне Царство, але я увійду у нього з почуттям власної негідності. О, добре казав небіжчик Вітовт, коли бажав королівської корони з рук римського цісаря: «Хто з вами, поляками, пов’яжеться, той пропав, погубив душу, втратив совість, а добув тільки вічну неславу!..» Ви забуваєте, панове сенатори, що король – теж людина…

– Salus ecclesiae suprema lex esto! – відповів архієпископ поважно. – Усі ми терпимо для її добра, усі лукавимо, брешемо, вбиваємо і самі гинемо. – Бо вона, і тільки вона дає нам власть над світом. Власть!.. Чи ваша королівська величність не розуміють ваги сього слова?..

– Ба, слова, слова… коли-бо се пусті слова!

– А чи є де яке слово, що не було би пустим звуком? Власть, Ягайле, – се пилок на крилі метелика, се хмарка з віддиху на холодній криці, се дим… Власть – се не сила, якої скріплення чи ослаблення можна легко замітити. Один хибний крок, один кивок руки – а зітреться краска з крил метелика, згине хмарка на лискучому вістрі ножа, розвіється дим. З усіх дібр усього світу найціннішим, а заразом найнетривкішим є власть. Тому не вагайся, Ягайле, кривити для неї душею, бо, доки ти її маєш, властивим паном Литви й Русі є свята римська церков, воплощена у польському народі.

– Так, але все-таки се тільки, як кажеш, дим… се позір, а не правда.

– Сказав поганин Пілат: «Що єсть правда?» Невже ж ти бажаєш бути дурнішим від проклятого поганина або мудрішим від Спасителя світу?

Король перехрестився.

– О так, хрестися, Ягайле, щоби відігнати від себе грішні гадки, від яких не розгрішить тебе церков, якщо її не слухатимеш. Ось я розкажу тобі подію, яка недавно лучилася в Римі. Секретар святого отця Поджджо Браччоліні, якого я пізнав був свойого часу у Падуї, описав мені її. Один монах забажав жінки якогось там кравця чи шкірника і звів її, але чоловік так цупко беріг своєї власності, що бідний францісканець ніяк не міг добитися сповнення своїх бажань. Але ось жінка занедужала й забажала сповіді. Монах прийшов і… вислухав її, а другої днини прийшов знову. Та сповідь тривала задовго, і неспокійний чоловік увійшов у кімнату. Брацішок на скору руку розгрішив жінку й побіг, а його штани лишилися в руках скаженіючого заздрісника. Не винуватив він своєї жінки, бо гадав, що вона справді недужа, але був певний, що проклятущий жебрак бажав її знасилувати. Притьмом побіг чоловік у монастир і розповів усю пригоду ігуменові. І що ж вчинив ігумен?

– Покарав монаха! – здогадувався зацікавлений король.

– Борони Боже! А хто би опісля впустив у хату монаха по такій карі? Опат успокоїв заздрісного чоловіка, кажучи, що се штани святого Франціска, які не раз вже уздоровили умираючого. Се сказавши, пішов ігумен з процесією по святі штани, забуті монахом на ліжку чужої жінки. По дорозі треба було часто ставати й давати святу одежу цілувати побожним християнам. І справді! Хора подужала, чоловік заспокоївся, а монах став у його хаті щоденним гостем. Се було конечне для заховання поваги до церкви і для збудовання вірних, а коштувало тільки одну малу брехню. Може, не оплатилося?

Король засміявся злобно.

– Ну, коли про се йде, то вистане згадати моє подружжя з Ядвігою. Ви знаєте, що вона була повінчана з Вільгельмом, але ви не знаєте, що вона й на ділі, розумієш мене, на ділі була його жінкою. Я не був першим, що її увів у повинності заміжньої жінки.

– А чи ти певний сього, що Вільгельм був першим? – спитав холодно канцлер. – Гадаєш, що жінка, яка тільки одного любила й любить, посвятить сю любов для чого-небудь у світі? Але досить того! Я довів вашій королівській високості, що усе, що діється, діється на користь або шкоду церкви; усі блага сього і того світу пливуть тільки через неї. Тому для її добра обіцяєш Свидригайлові усе, чого захоче, а раз ми станемо у Кракові, тоді шукай вітру в полі! Казимир тричі оббрехав папу і тричі зломив присягу, але добув Галич для польської корони і для католицької віри. І бачиш, його зовуть Великим…

У сій хвилі почулися перед кімнатою важкі кроки кількох мужів, і король та його канцлер замовкли.

Примітки

його задушили в Троках – насправді у Крево. Фактична помилка Ю. Опільського.

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 2, с. 96 – 107.