10. Як безглуздівці з раком воювали

Сидір Воробкевич

Ще не отямилися безглуздівці від великого страху після пригоди з бочкою та джмелем, як нараз, ні з сього ні з того, рознеслася по цілім містечку страшна вістка, що в сусідній країні вибухла війна і що клятий ворог огнем та мечем нищить усе та руйнує.

Страх сповнив груди мудрих міщан. Із переполоху клацали зубами та бігали сям та там, немов навіжені.

Вже здавна висадили безглуздівці на свою ратушу великий дзвін. Його звали вічевим дзвоном, а дзвонили у нього дуже-дуже зрідка, хіба як було щось дуже важливого в містечку. Так ось і тепер задзвонив дзвін, скликаючи на раду, бо велика небезпека насунула на мирних мешканців. За мить у ратуші аж закишіло від людей. Вона наповнилася людьми, як вулик бджолами.

Перший відозвався світлий голова, начальник Яремко Головатий.

– Браття, міщани, – казав він, – у сусідній країні лютує, – нехай нас бог боронить та заступить, – кривава війна. Не бендерська чума, а гаспидський ворог виліз, неначе нечистий з-під греблі, і проливає, Іродів син, ріками людську кров. І нам треба взятися за зброю! Ви, люди добрі, беріть до рук коси та вила, батоги й колики, а ви, жінки, макогони, кужілки та лопати! Покажімо ворогові, що наше серце не в п’ятах, що ми лицарі-козаки! Всім поскручуємо кирпи, всіх постираємо на дрібний порох. Такого дамо їм чосу, що до нових віників нас пам’ятатимуть! Закусив ворог на нас зуби добре, але бо й ми не страшка діти!

– Ні, ні, кожний із нас лицар на цілу губу, – сказав Панько, оглядаючися боязко на всі боки і вимахуючи позад себе здоровенною ліщиною.

Враз ні з того ні з сього лізе собі поважною ходою, не знати звідти й по що, серединою ринку опасистий рачисько. Занюхав, бідачисько, мабуть, запашну воду славутної Бруднівки.

Такого чуда безглуздівці ще не бачили. Волосся у них дибом наїжилося, стало щіткою. Одні позабирали ноги на плечі і, як несамовиті, стали втікати, другі знов почали верещати не своїм голосом.

– Гвалт, ворог уже перед нами!

Та на славу Безглуздова найшлися й такі відважні, що не рушилися з місця. Підступили хоробро до завзятого ворога і так заговорили:

– Ми готові, пане вороже, коли воля, з тобою боротися!

Та рак їм на се ні слова, він свого пильнує, лізе далі.

– Що се за біда? Дивіться, кілько у нього ніг! Суне і вперед, і назад, хто там його розбере, де у нього хвіст, а де голова, – говорить тремтячи в голосі, Панько, а сам посувається й собі, мов рак, назад.

– Такого чудовища, безперечно, наші діди й прадіди ще не видали! Се ж іще страшніше від турків і татарів! – каже Кирило.

– Гей! Що ви? Спам’ятайтесь! Пощо балакати на вітер?! І що, вас не болить губа раз у раз пусте торочити? Старі голови, а розум дитячий! – крикнув Яремко, вже сердитий. – В усіх вас куряча сліпота, роззуйте очі! Чи не бачите, що у ворога двоє ножиць. Я присяг би, що то хитрий кравець із самих Черновець.

– Е, хто його знає? Ти нам докажи, що він кравець, на здогад не повіримо! – заревіли міщани, недобрі на Яремка за лайку.

– Побіжи, Андрійку, до мене додому, лиш скоренько, на одній нозі! Там у хаті на жердині висить гарний звій сукна, принеси його сюди! – сказав Яремко.

Приніс Андрійко звій сукна. Зараз розстелили сукно серед ринку і мітлами, лопатами загнали клятого рака на нього.

– Кравче Голубане, візьми лиш свої ножиці та й розтинай сукно там, куди лазитиме славний кравець. Після його закрою зшию собі каптур навдивовижу. Адже всі ми сурдутовці, не мужики!

Так мовив Головатий, а рак-кравець по цілому сукні вшир і впоперек не марширує, ні! Думає, сердега, що то очерет у ставі.

А Голубан усе услід за ним ножицями крає та крає, поки вкінці із цілого звою сукна не лишилися лиш нездатні шматки, що їх не стало б і дитині на поясок.

– Се не кравець, а простий ошуканець! – крикнув Клим Кривов’язий. – Закличте мого сина Хомика! Він бував світами і, певно, знатиме, що то за плюгава віра лазить по сукні!

Прикликали Климового сина. Стоїть Хома, міркує, а далі каже:

– Не одно чудо світами видав я, але такої погані ще ніколи не доводилося бачити. Коби, бодай, знати, де голова, а де хвіст?

– Може, се бузько?

– Ні, у бузька довгий дзьоб і червоні ноги, а зад чорний.

– А може, се молодий заєць?

– І то ні! У зайця довгі вуха, а ся погань має вуса, бачите, як ними моргає? Ага, вже знаю! Се олень, бо ось рот. Що буде, то буде! Раз мати родила, раз умирати! – сказав він; зближився відважно до звірюки-оленя і вхопив його за величезні роги.

Але рак, бачите, жартів не знає. Як вам учепиться, як циган, Хомі кліщами за палець! Наш зух зачав тільки несамовито вертітися і придушеним голосом кричати:

– Гину, вмираю, рятуйте, хто в бога вірує!

Всі міщани із превеликої тривоги заторопіли. Лиш хрестилися в одно і заводили:

– Дух святий при нас! Бодай сю біду вороги наші знали, а не ми!

Вкінці рак відчепився якось і почав наново свою мандрівку.

– Сей розбійник може з’їсти чоловіка живцем, – промовив Яремко. – Гей же, панове радні, сідаймо до ради.

Вдарили в крису вічевого дзвона, і враз усі безглуздівці подалися на раду. Одні радили завісити ворога на посторонку, але другі про те не хотіли й чути. Рада в раду, і ухвалили таке:

«Тому, що та лобата погань не кравець, а гидкий людоїд-розбійник, то ми по закону засуджуємо ту вусату паскудь на наглу смерть: утопимо її, як колись утопили пічкура, що там поїв оселедців, у нашій глибокій і бистрій Бруднівці.

Відважний Семен, швець, обснував злочинця-рака ниттям, поволік засудженого бідолаху до Бруднівки і шпурнув ним у саму глибінь. Рак рад, що почувся у воді, лиш замахав хвостиком, наче б говорив міщанам:

«Спасибі вам, мудрі голови, вельми славного містечка Безглуздова! От видумали кару! Коли мене зловили і не зварили, то я вам колись такого страху ще завдам, що всі під припічок поховаєтеся та й повмираєте з переляку!».

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 375 – 378.