6. Як безглуздівці напували горіх
Сидір Воробкевич
Недалеко містечка Безглуздова плила річка Бруднівка, не така велика, як Черемош або Прут, але зате глибока, сягала жабі до ока. Над берегом Бруднівки росло старе дерево, високий горіх. З того горіха, мабуть, безглуздівці наїлися такої рідкої мудрості, бо як, було, тільки настане осінь, то всі довкола нього днюють і ночують та товчуть горіхи.
Якось одного літа була велика посуха. Сидіть собі безглуздівці під горіхом та збувають час. От і заступник начальника, Панько, людина дуже м’якого серця, каже:
– Людоньки добрі, гляньте, як наш горіх засмутився. Занедужав, чи що?
– Говоріть, здорові! – відтяв йому Яремко, наче бричем, – не бачите, що його мучить спрага, ось уже навіть одна галуза похилилася у воду.
– Жаждущого напоїти, учить святе письмо! – відізвався на те дяк Кирило. – Але яким би то способом нам і тут учинити се милосердне діло? – питав далі, насипавши з ріжка на долоню чимало табаки і набивши нею ніздрі свого набряклого носа.
– І на се є рада. Обіснуємо вужищем усі гілляки горіха, перекинемо кінці мотуза на другий берег, ви перебредіть на другий бік і тягніть за вужище щосили. Так і напоємо спрагнений горіх, – каже Головатий.
Принесли мотузи, й зі сто міщан кинулося до роботи. Обвели горіх вужищем, пустилися убрід і почали згинати дерево додолу. Всі почервоніли, як буряки, але горіха не напоїли, хоч посхилювали чимало гілляк.
– Ну ж бо, Лесю, видряпайся на вершок, – каже Головатий до одного безглуздівського теслі, – і згинай вершки У воду.
– Добре, – сказав Лесь, скочив, як вивірка, на горіх і став згинати гілляки, аж йому руки ув’яли.
– Тягніть, братчики! – кричить він із дерева, – а то не моя сила сього великана нагнути до води!
А вони як попруть із усієї сили, а вужище як не трісне, а горіх як не свисне вгору, як не шпурне Лесем, наче галушкою, геть далеко на берег!..
Повалився Лесь трупом та ще й без голови. Вража гілляка відтяла йому голову, наче шаблею, а безглуздівці й не помітили, як вона полетіла у воду і пропала там без сліду. Прибігли всі до трупа, а Яремко каже:
– Не пригадую собі, чи була у Леся голова, як ліз на горіх, чи не було?
– А смуток його знає, – відізвався Панько, – мені здається, що не було.
– Ні, не було, – зашуміла вся громада.
А мудрий дяк ударив руками об поли і, здивований, процідив крізь зуби:
– Се чортова робота! Відколи світ світом, ніхто не видав такого дива, щоб чоловік та не мав голови.
– Треба спитати жінки, – радить Головатий. – Скоч, Грицю, до Лесихи та спитай її, чи була сьогодні вранці в Леся голова, чи ні.
Побіг Гриць, повернув незабаром та й каже:
– Чи мав сьогодні Лесь голову на в’язах, чи ні – Лесиха собі не пригадує. Знає тільки те, що в суботу, безперечно, була, бо сама мила її лугом. Я заглядав і в кучму, і в капелюх, що висять на кілку, але там і чуба з Лесиної голови не було.
Поховали безглуздівці бідного Леся без голови. І довго ще розбивали собі мізки над тим безголов’ям.
Примітки
Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 367 – 369.