15. Кінцеве слово під розвагу

Сидір Воробкевич

Потомки безглуздівців порозлазилися по цілім світі, і здається, у сій книжечці на кінці – і вони-то сіють нещастя між нашим народом. А народ ще темний, «не має глуздів», не знає, як позбутися тих потомків з-поміж себе, не знає, як собі порадити, щоб вибитися з недолі…

Дехто із вас, любі діти, як читатиме отсі оповідання, буде реготатися з безглуздівців – і нічого собі не подумає. Багато знов здвигне плечима і скаже: «Не може бути сьому правди, щоб були на світі такі дурні люди». Але не одно із вас не призадумується над тими дурними міщанами із Безглуздова, і, певне, жаль йому стане, що вони такі нерозумні. Шкода йому стане і Головатого, і Панька, і Леся, і всіх; подумає собі; «Богу дякувати, що вже таких людей тепер нема».

Воно нібито так, але бо й не так. Правда: отсе, що розповідається про безглуздівців, у дечому дуже вже переборщене. А переборщене воно тому, щоб люди мали забаву, читаючи. Але роздумайте самі, діти, роздумайте та скажіть іншим щиру правду.

Нема у вашім селі чи містечку таких безглуздівців, як не цілком таких, то дуже-дуже подібних до Яремків, і до Паньків, і до Лесів, що б’ють своєю головою, як би їм жити, і не можуть нічого путнього винайти, бо темні? І чи не сміються із таких людей, як от ви сміялися із безглуздівців? І чи не збирає жаль за тих дуже темних, нещасних людей? А чи ще й нині паничеві з великого міста, що не знає наших сіл та містечок, не видадуться діла темних сільських людей попросту байкою? Не так? Скажіть!

Так воно і з тими безглуздівцями. Та й не втім річ. Річ у тім, щоб ви, діточки, читали, бавилися, читаючи, сміялися і, сміючись, набирали любові до книжки, щоб дістали потому охоту читати й інші, вже несмішні речі. Ось чому даємо у руки і таку книжечку зі сміховинками. Та й так, зі всього можна багато навчитися, навіть із того, як із другого сміються.

Се треба мати перед очима, читаючи таку книжечку.

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 386 – 387.