4. Як безглуздівці будували ратушу

Сидір Воробкевич

Серед містечка Безглуздова стояв старий крислатий дуб. Під ним сходилися з діда-прадіда міщани на раду. І сьогодні там рада, неначе море шумить.

– Панове радні! – каже Головатий. – Недаром я ходив світами. Не одну мудру річ там бачив, що і нам придалася б! Годі вже вам сходитися під сим дубом на раду. Тут літом сонце пражить, а зимою мороз кості ломить. Збудуймо собі на сьому місці ратушу!

Всі стали хитати головами.

– Ратуша? Ратуша? А що се таке – ратуша?

– То такий громадський дім, – вияснив Яремко.

– Гарна, їй-богу, гарна думка, – загорланили міщани. – Будуймо, будуймо!

І, жалібно поскрипуючи, повалився під ударами сокир старий дуб, свідок давньої міщанської слави.

Почалася у Безглуздові гаряча робота.

За містечком був високий горб, а на нім стелився густий ліс. Усе, що жило, велике й мале, весь гальман рухнув до лісу, на бутин. Наче трава під серпом, покотилися додолу під сокирами безглуздівців дерева у лісі. Одні тягнуть тяжкі бервена-ковбки із горба у долину, аж спина тріщить. Другі пріють, що вже й сухого рубця на них нема: спускають обережно воловодами із горба у долину той тягар. Аж одно великанське дерево пірвало все мотуззя, як павутину, та й само скотилося в діл, аж земля під ним задудніла.

– Такої ти? – каже на се Яремко. – Пожди! І грімким голосом відізвався до громади:

– Панове браття! Витягнімо знов усі бервена вгору, а відтак уже їх без усякого заходу та труду скотимо на долину.

На таку розумну раду само собою усі пристали. Витяглії бервена на горб і знов скотили в діл.

А яка радість із того приводу! Від розуму відходять безглуздівці, витинають гопки, що така штука вдалася!

А вечером, усі раді та веселі, зайшли до корчми, цілу ніч гуляли та під саме небо славили-величали свого начальника за мудрість.

От незабаром стояла уже готова ратуша, від підвалин аж до самого верху. Здалека видно було великі двері, щоби панове радні не потребували через крівлю сходитися на раду, та іще напис над дверима, що се ратуша. Новий дух запанував у громаді. Де ж таки? Такий будинок, що високий, а що гарний? Біда лиш у тому, що в ратуші чогось середодня якось так темно, наче у темну ніч.

– Що сьому за причина? – питає Яремко.

– Звідки мені се знати? – підповідає йому заступник Панько.

– Вийдеш надвір – білісінький день, увійдеш до ратуші – темна ніч. Я сього не розберу, – говорив Головатий, хитаючи головою.

Ціла світла безглуздівська громада остовпіла і цілком ізбилася з пантелику.

Скликає зажурений Головатий раду та й каже до людей:

– Біда у нас учинилася; у нашій ратуші хоть око виколи. Що нам почати?

Заступник голови, Панько, перший дає раду:

– Зірвімо будинок аж до основи і будуймо наново!

– Бо нам не треба було ніякої новини, – примітив старий Кирило, хрипливий дяк долішньої церкви. – Хіба дуплавий дуб не міг і далі ратушею бути, як бувало за наших батьків та дідів?

Зі старої ради вийшов рідкий борщ.

– У нашу громаду не заведеш ладу, – додав укінці швець Кузьма Шило.

– Пуста ваша говірка, – каже Яремко. – Я думаю, що коли можна коновками носити воду, то чому ж не можна би наловити сонячного світла у міхи та бочки і понасипати у ратушу, щоб у ній стало ясно?

На таку розумну мову всі радні аж підскочили і на весь голос загорлали:

– Що голова, то голова!

У саме полуднє, коли сонечко найяркіше розсипало своє світло, звивалися міщани, як ті мурашки: одні з бочками та казанами, другі з діжками та міхами, жінки з дійницями та горшками, дітвора з горщиками та гладунчикамн. Всі ловили світло, пильно, бігцем заносили до ратуші, ще й батіжками заганяли.

А були й такі дотепні, що вилами й лопатами накидали світла на тачки, наче глину; були й такі, що тенетами, волоками й решетами ловили його, бігцем таскали до ратуші й там засипали в купу, наче збіжжя. Та марна була їх мозоляна праця! В ратуші й на волосок не прояснилося.

– Ой, бідонька наша гірка та солона, – голосили безглуздівці.

Саме тоді переходив дорогою дротар; як відомо, світовий чоловік, то й від жартів був майстер.

– Не турбуйтеся, людоньки, – каже. – Я вже не одному в пригоді став, то й вас вибавлю із клопоту.

Міщани так зраділи, наче б хто їх посадив на ангельські золоті крила.

Всі частують дротаря, ставлять перед нього тілько книшів, печень та напитків, що дротар мусив у своїм чересі всі пряжки попустити. Коли ж почув, що тих харчів стане йому на три доби, встав та й каже:

– Ходімо до ратуші!

Незабаром назбиралося в ратуші тілько міщан, що стали цокатися у темряві носами, немов дітвора на Великдень крашанками. Почувся голос дротаря:

– Нехай полізе хто із вас на кришу і нехай зірве кілька гонт.

Наче вивірки, вискочили кілька міщан на дах і за мить зірвали мало що не цілу крівлю.

– От вам і день у вашій ратуші, – сказав дротар, попрощався з безглуздівцями та й пошкандибав далі, викрикуючи своє:

– Опинки дротувать!

Але прийшла осінь. У славутній безглуздівській ратуші тече дощ, як із відра. Узимі в ній сніг по коліна.

– Треба знов нашу ратушу покрити, – каже Панько. – От нероба, бурлака, дурисвіт! Поглузував собі з нас і пішов.

А дяк Кирило затягнув голосом, наче з крилоса:

– От сяка-така знахурка-шептуха була б дала нам ліпшу раду…

І безглуздівці знов покрили свою славутну ратушу, та й знов у ній стало так темно, що панам радним не раз аж душа в п’яти ховалася. Зійдуться, було, на раду, та й кождий держить у руці свічку.

Довго вони радили, довго міркували, та виходу не було ніякого. Аж раз якось на засіданні в темній ратуші – той раз, бачите, радні так довго засиділися, що свічки до крихти позгоряли – заздрів Головатий, що крізь скалубину в стіні щось світиться. Яремко підскочив, як опарений, і закричав на всю силу:

– Гей, гей! Бодай би мені останнє волосся повисмикували із моєї лисини! Як же в нашій ратуші може бути ясно, коли в ній нема вікон?

На таке слово радні поспускали носи. Вони стали лютитися самі на себе, що жодному із них першому не прийшла така думка в голову. А радний Петро Череватий, що рад був скинути Яремка із начальництва і сам стати бурмистром, аж плюнув спересердя, що він перше не добачив сеї хиби. Але що ж? Пропала добра нагода!

Поставили безглуздівці вікна, і стало ясно в ратуші. Та чи стало ясно в головах шановної ради?

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 363 – 366.