2. Перша рада начальника
Яремка Головатого

Сидір Воробкевич

Недалеко Безглуздова пишався колись великий і гордий замок. Там проживали раніш вельможі-лицарі. Гордий замок давно розпався в розвалини. Стояла ще тільки висока вежа, гейби свідок славної бувальщини. Та й ще останки мурів лишилися, а ті мури обороняли замок.

Не знали славутні міщани, не знав і їхній головатий начальник, що почати з тим стародавнім муром, бо не було в нього хісна ні за комарову сльозу. Одні радили, щоби мур розвалити і з каміння поставити нову корчму. Другі знов горлали, щоби каміння продати і за готові гроші збудувати гуральню, як ось зробили їхні сусіди темносвітки.

Та Яремко Головатий думав не тої. Розум свій мав, під чужу кормигу, чужий ярем своїх в’язів не хилив, ціпка була його воля. Скорше можна було його зломити, ніж зігнути.

Якось у неділю скликав Головатий цілу славутну громаду на раду, пішов із нею до тих високих окопів, став на румовище. сперся на начальницьку палицю та й почав говорити.

– Панове громадо, – роздалося майданом і гуділо сильніше, ніж із порожньої бочки, – погляньте, подивіться на ті стародавні мури! Бачите там буйну траву?

– Бачимо! – гукнула ціла громада.

– Щороку росте вона вище пояса, – продовжував він із повагою, та що нам за хосен із неї? Марно в’яне вона та сохне. Чи ж се не гріх, не шкода?

– Велика шкода, непростимий гріх! – загуділа громада.

– Добре було б, щоб ми тою травою покористувалися, щоб ми її щороку косили і сіно продавали, – радив старший присяжний Клим Кривов’язий.

– Незла рада, – каже другий. – Але, але ж бо… бо… хто ж зможе вилізти на такий високий мур?

– Зіб’ємо драбинку, – каже сміливий Герасим.

– Говоріть здорові! – відізвався на те сердитим уже голосом начальник Головатий. – Кажуть люди, що нога ногу підпирає, але мені годі діждатися від вас підпори-підмоги! Якби не моя голова, то хоч западайся, славний Безглуздове! Мені блисла золота гадка! На нашій толоці від спеки вся трава вигоріла. Подивишся на неї, то лиш зжалься, милий боже: гола, як долоня. Зробімо із сих окопів громадське пасовисько.

– Мудра думка! – гукнула громада, у пояс кланяючись перед Яремком Головатим.

– Але як худобину вигнати на той високий мур? – каже старий Кость Лопух. – Пане начальнику, ви – голова міста, виженіть ви перші свою корову на те пасовисько.

Пригнали Яремкову корову. Та як же, небогу, висадити на той мур?

– Ну! Ви і повмираєте нерозумними, – каже Яремко.

Обкрутив вужище коло шиї корови, перекинув його через мур і приказав, щоб парубки з другого боку тягли щосили. Бо ж він знав, що де сила і охота, там і скора робота.

Молода, ціпка сила в парубоцький руках! Тягнуть вони, силуються, почервоніли, як розлючені індики. Бідна корова висить на вужищу, ногами дригає… Вкінці роззявила рота і висолопила язика. Так туго вужище зашморгнуло шию, що хоч до неба кричи, дихнути годі, а як годі дихнути, то треба гинути…

– Почув язик смачну травичку, тому так висунувся! – кричали втішно мудрі міщани.

А корова вже наверху… Всі в руки плещуть, витинають гопки.

Таких мук зазнала кожна корова із Безглуздова, по оборах не лишилося ні одної коровини. А безглуздівцям байдуже, що на замчище злітає галич та об’їдає м’ясо худоби, їм і не в голові, що працею їхніх господинь годуються ворони; їм і невтямки, що на розвалинах біліють кості їх товару…

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 360 – 361.