7. Як безглуздівці ставили млин
Сидір Воробкевич
– Людоньки добрі! – каже одного дня безглуздівський начальник, Яремко Головатий, до громади. – Чи не сором нам, що в нашім містечку нема млина? Та ж млинок – божий дарок.
– Як не сором? Стид та ганьба! – відізвалися в один голос панове радні.
– Коли і ви гадаєте так, як я, то ставмо млин! – каже Головатий далі.
– Ставмо! – притакнули всі радні.
Позакочували рукави, поплювали в долоні та й узялися до мозольної праці. Насамперед загатили Бруднівку і висипали гарну греблю. В ярі такої води набралося, сказати – озеро. Вже й видніється гарний млин коло греблі, реве вода лотоками, декому вже й причувається, що млин меле.
Один тільки клопіт забив усім панам радним баки: нізвідки взяти того клятого млинського каменя…
Але, як то буває, де великий клопіт, там зараз близька поміч. Саме над млином стояла висока гора, а на самім її верху стирчала величезна брила. Лупай із неї, коли воля, і сто маленьких каменів!
Із долотами та клевцями звиваються наші міщани, що аж страх! Так довго ловили із нудьги гав, а тепер працюють пильно, такі швидкі, як віл у ярмі! За дві неділі вже й млинський камінь готовий. Величезний, грубий, округлий, із дірою на самій середині.
– А то-то смачні книшики їстимемо незабаром, – потішалися потомлені міщани.
– Готовий камінь, та з ним новий клопіт.
– Як притаскати сей камінь до млина? – питає Панько, шкрябаючись в потилицю.
– Чудний чоловік! – відповів йому Яремко. – Спустимо камінь, як колись спускали бервена до нашої ратуші! З горба він злетить без ніякого заходу і труду аж до млина.
І поставили млинський камінь насторч, і вже мали його спускати в діл, коли нараз надбіг нещасний дяк і крикнув затривоженим голосом:
– Як же ж нам опісля знати, куди камінь залетить? Та ж він не вміє говорити і до нас не відізветься?
– Не журіться, і на се є рада, – каже мудрий Яремко. – Треба тільки, щоби один із нас упхнув голову в діру каменюки, от як перепуджений віл у ярмо, та покотився разом із каменем у діл. Він і опісля дасть знати, де камінь опинився.
– Розумна рада! – загорлали безглуздівці, й усі вже аж під боки беруться, такі втішні.
– Але хто упхає шию в камінь?
У сього шия загруба, у того затонка. Сей здатний до тої важкої громадської справи, той ні. Нарешті згодилися всі на Микиту Дудика. Се був чолов’яга хитрий, сміливий, що не раз та не два ставав уже міщанам у пригоді. Він готов був для братів-міщан пожертвувати не то своєю шиєю, а й не знати чим. Зі щирим серцем вложив свою голову в діру камениська. Яремко крикнув: «Пускайте!», – і безглуздівці пустили камінь, та ще із розмахом.
Полетів каменисько із Микитою в долину, як стріла, а за ним, як вихор пустилися безглуздівці, мало голов не поскручували.
Позбігали, шукають каменя. Але де там! І сліду нема! Наче в землю запався. Пропав, як поза хмару звалився.
Стали безглуздівці щосили кричати-гукати:
– Микито! Микито! Де ти подівся з каменем?
Але відповіді дасть біг. Соломонські голови, а не помітили, що каменисько разом із Микитою пірнув на саме дно загаченої Бруднівки і пропав без сліду.
– Знаю я, де дівся камінь, – каже мудрий Панько. – Микита – гірш цигана. Ласий був на чуже добро. Я присягнув би, що він украв камінь і з ним потікся у світи, а нас усіх змудрував.
– І мені так здається, – каже Головатий знехотя, злий, що не йому впала така розумна гадка до голови.
Засіли безглуздівці до ради. Радили, радили, а на кінець уложили такий стежний лист і пустили його світами: «Коли хто надибає чоловіка із тяжким млинським каменем на шиї, нехай із ласки своєї відставить того громадського злодія, що то руками дивиться, а очима лапає, що то майстер до чужих тайстер – тюпцем до містечка Безглуздова, а певне не мине його тяжка кара – цюпа».
Кажуть, що правнуки славних безглуздівців спокійно й донині чекають, щоб до них привели зрадника Микиту Дудика із млинським каменем.
Примітки
Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 369 – 371.