12. Як безглуздівці сіль засівали

Сидір Воробкевич

Відколи серед містечка стала преславна ратуша із великою вежею, ніхто б не пізнав Безглуздова; хоч дзвона уже не було, але вежу видно було здалеку. І хто знав Безглуздів колись, то тепер взяв би його, певно, за Бердичів або й за рахманську Садагуру. Хати, що видніли вперше на горбі, стоять тепер на самім ринку, а доми з ринку покотилися на горб. Чудно воно, але правда. Ось якось напала міщан химерна охота помінятися хатами, і як забагли, так і зробили. Попереносили хати з долини в гору і з гори в діл. Тому ж то й містечко стало інакше, як колись було.

Одно тільки не змінилося. Начальником міста не став таки Панько. На виборах провалився цілком. Як би не те, що сам дав на себе голос, не був би дістав ні одного. За те, що смів кандидувати, радні обрушилися і навіть заступником не хотіли його вибрати. Тільки як хтось оповів, що жінка Панька за те поб’є, то безглуздівцям стало його шкода, і вони вибрали його таки заступником. Начальником лишився і надалі розумний Яремко, що як день, так ніч дбав про долю міщан.

Одного разу заповів Яремко своїм сином на другий день на осьму годину раду.

Як радні зійшлися, Яремко зачав зараз таке говорити:

– Браття-міщани! У моїй голові блиска нова золота думка!

– Славно! – загорлала громада, і всі до одного почали оддавати чолом перед світлою особою Головатого. Вони домагалися нетерпеливо почути ту золоту гадку.

– Кожний край багатий, де є сіль, – зачав Яремко. – І наше містечко може забагатіти сіллю. Бо де є доволі солі, там і кохаються вівці, а з овець стократна користь: і скором, і баранина, і ягнятина, і кожух.

– Славно, розумний голово наш! – закричали радні. – Тільки треба знати, як тої солі роздобути достатком?

– Дурниця! Купимо у Косові або в Качиці солі, позасіваємо нею наші лани і поля, а восени назбираємо її, як збіжжя.

Засіяли безглуздівці всі поля сіллю й тішаться, що сіль-трава так гарно зеленіє, так буйно росте. Само собою, будуть багаті жнива. По всіх усюдах поставили польових, щоби горобці не робили шкоди. Та мимо того раз якось закралася з другого села вперта корова і так напаслася на тій молодій солі-траві, що аж боки їй вилискували.

Стали безглуздівці радити, яким би то способом позбутися тої влізливої корови, щоб не потоптати солі-трави.

– Найліпше було б, щоби сам Яремко вигнав корову, він найменше потопче поле.

– Але все-таки шкода буде. Я радив би, – сказав Панько, – щоби його двоє-троє міщан взяли на плечі, бо тільки так він не потопче нашої золотої надії своїми начальницькими ногами!

Безглуздівці все те зараз роблять, що врадять. Так і тепер: двоє силачів-радних піднесло Яремка на плечі, а інші дали йому в руку здорову ломаку, щоб виганяв худобу. Зачалася біганина. Радні набігалися таки чимало, заки вдалося їм вигнати тварину зі шкоди.

От уже й літо боже! Густий бур’ян, кропива, блекіт, полин, лобода й будяки буяють на полі, засіянім сіллю.

Міщани дивляться на хопту, дякують богові за врожай, що сіль-трава так буйно росте, та й тішаться-радуються, мало зі шкури не повилазять.

Раз було навіть і справили гучний бенкет. Позасідали собі за столи і стали частуватися. Частування протяглося до ранку. А як уже в головах від похмілля добре шуміло, треба було вже додому вертати. Але як хотіли рушитися, ніхто не міг відшукати своїх власних ніг.

Кожний боявся, щоби не забрав чужої ноги зі собою додому. В тій біді почали всі тяжко зітхати й бідкатися. Не було кому дати ради. На щастя, проходив якийсь подорожній, і як почув про їх біду й нужду, то змилувався над ними. Так здорово став періщити палицею кожного по плечах, що всі підскакували, як обпарені, кожний відразу віднайшов свої ноги, а за доброго прочуханця сказав сердечне «спасибі».

По всіх мочарах і багницях довкола Безглуздова пасуться вже й череди овець. Міщани поспродували останній рубець, а понакуповували овечок, аж у Карпатські гори ходили, до Кут та Вижниці.

Настала осінь, пора сіль-збіжжя збирати. Всі ладяться в поле з серпами, з косами. Беруться жати, та стебло так коле, що не дай боже його доторкнутися.

– Біда, каже Панько, – не зібрати нам сеї солі-пашниці!

– А рукавиці нащо? – скрикнув Яремко.

І вмить женці стали звиватися у рукавицях із серпами. Іде дорогою вірменин, дивиться на ту пильну роботу та й питає:

– Що за пашницю жнете, добрі людоньки?

– Сіль-збіжжя, – відповідають.

– Спам’ятайтеся, люди добрі, та ж то пусте, нездатне бадилля, суха кропива і будяки.

Міщанам враз очі поотворялися. Спалили зі злості всі лани і так знищили увесь слід свого сорому. Пішла з димом засіяна сіль, а з нею і змарнований гріш.

Настала люта зима, дасть біг чим вівці прозимувати. Всі бідкаються, ніхто не може собі ради дати.

– Не журіться, я й собі, й вам поможу, – потішає Яремко засмучених міщан. – Прикличемо із другого міста зо тридцять столярів, доставимо їм дощок, лавок, столів, щоб поробили нам із них гиблівки.

– Та ж овець гиблівками не перезимуємо, – замітив зажурений Панько.

– Ви всі зі своїм розумом! – кинув йому і докором Яремко й далі так розводив свою річ: – Для кожної вівці купимо зелені окуляри, через них гиблівки будуть вівцям здаватися зеленою травою, й так хитромудро перезимуємо свої овечки.

Покупували безглуздівці вівцям зелені окуляри, понакидували перед них ялинових, ясенових і яворових гиблівок, а дурні вівці думали, що то справді отава, й їли, їли, кілько влізалося. Та бо нарешті й гиблівок не стало, бо все, а все, що було тільки у славутнім місті з дерева, переробляли столярі на сіно.

Почали вівці здихати, а з весною не лишилося ні одної і шолудивої на розплід.

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 380 – 383.