3. Друга рада начальника Головатого

Сидір Воробкевич

З того часу мирно та любо проживали собі міщани у Безглуздові. І чисто було у містечку, як у дзеркалі. Ніде ні сліду: ні бруду, ні сміття. Що таке кириння, вони не знали. І не знати вже, чи то від надто великої парності, чи від іншого, а таки чогось у кожній безглуздівській хаті загніздилася така сила блощиць, що хоч громадь граблями. Всі стіни, ліжка, припічки, а навіть челюсті аж кишіли від тої погані. Де було не поглянь, всюди від них аж чорніє.

Заворушилося у містечку. Безглуздівці не можуть спати. Горе та біда! І що його робити із тою поганню! Нещастя та й тільки!

От про ті клопоти прочув якийсь мудрагель-пройдисвіт та й подумав собі: «На тих овечках довга вовна, піду та підстрижу».

Набрав із дороги повний міх пилу-пороху, позавивав його у папірчики і гайда навправці до Безглуздова. Перед корчмою розклав свій крам і кричить на все горло:

– Купуйте, людоньки, тиріяку!

Надбіг розцікавлений Головатий, зараз питає його, що то таке, той тиріяк.

– Тиріяк, – каже крамар, – то порошок із дуже далекого краю, із Африки чи із Паприки, він творить чуда-дива, від нього кожна блощиця заразісіньки гине.

– Тебе до нас сам пан біг наслав, – сказав урадуваний Яремко і розіслав усіх десятників містом, аби люди сходилися і купували тиріяку, бо тиріяк поробить амінь усім блощицям.

Збіглося ціле містечко. Обступили люди крамаря, наче мурашки мід. За мить і знаку не було із тиріяку.

Крамар-хитрун набив мошонку грішми, поклонився громаді й потікся, куди очі понесли.

За добру хвилину прибігає до начальника Яремка один, другий, третій, десятий і ну ж його випитувати, що з тим порошком робити, щоби позбутися блощиць.

– Або ж я знаю? – каже він, задумавшись. – Пожену за крамаром і поспитаю.

Осідлали коня, і начальник дмухнув, як вихор, наздогін. Аж на третьому селі наздогнав крамаря.

– Паноньку, любий, скажіть, будь ласка, що робити з порошком, щоби блощиць позбутися?

– І треба ж було за такою дурницею так мучити коня! Як кого вкусить блощиця, то нехай схопить її зараз пушками, нехай їй вітворить пащеку та нехай накладе їй на черенні зуби того порошку. Тоді вже певно кусати не буде.

– Спасибі вам, добродію, – крикнув Яремко й чимдуж почвалав додому, щоб подати громаді рецепту на блощиці.

Що за радість рознеслася по цілім місті! Всі довідалися від Яремка, як треба вживати того порошку. Та чи помогло, про те я вже не знаю.

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 362 – 363.