5. Вісім чи дев’ять?

Сидір Воробкевич

Трохи оддалік від містечка Безглуздова стелився ліс, та такий густий, як щітка. Та що там щітка! Там така була гущавина, що дерево стояло від дерева доброго чверть морга. І було в тім лісі, – а ще й як не світив місяць, – так темно, так темно було, що хоч очі повиколюй, ніхто нічого не бачив.

Каже раз безглуздівський начальник Яремко Головатий:

– Браття та громадяни чесні! Чи не добре було б прорідити трохи ту гущавину? Ліс загустий, адже всі бачите, що нікому не продертися крізь нього. А зрубаємо дерево, складемо в латри-сажні, то й продаватимемо. Однак у нашій громадській касі грошей – як кіт наплакав.

– Славно! Славно! Розумна рада, – крикнули старі, досвідні радні.

Яремко вибрав собі вісьмох хитрих та дотепних міщан: Панька, присяжного Клима Кривов’язого, Костя Лопуха, дяка Кирила, шевця Кузьму Шила, радного Петра Череватого, відважного Семена та поміркованого кравця Голубана, і всі вони пішли разом простісінько в ліс. Ходять вони та бродять ушир та впоперек, шукають місця на зруб, аж тут, – господи! – як не загримить, як не заблискає, як не затрясеться земля…

Наші рубачі-зухи як не дадуть із лісу драла, мало духу в них не позапирало! З гіркою бідою добігли до краю. Тремтять, як осинове листя. Гейби пропасниця їх напала.

– Не довелося мені на віку зазнати такої тривоги. Я вже думав, що нам усім буде кінець, – каже Головатий, задихавшися. – Треба, добрі людоньки, полічити, чи не пропав котрий із нас у лісі, чи, може, котрого грім не забив.

І почала мудра голова рахувати всіх відважних товаришів:

– Раз, два, три, чотири, п’ять, шість, сім… вісім… Одного нема, пропав. Рахуйте ви, Паньку!

Лічить і Панько: один, другий… осьмий… одного дасть біг! Пропав, загиб!

І не було би кінця сій турбації, коли б не надійшов старий, сліпий каліка, старець-лірвак, що шкандибав собі із проводарем на ярмарок.

– Чого ви так сумуєте, добрі людоньки? – питає сліпець наших відважних витязів.

– Знахаре, пророче сивовусий, дев’ятьох нас було, сильних здорових, як той дуб є у дуброві, й один із нас, падоньку нас нещасливий, пропав без сліду і знаку по собі не залишив, – промовив ніяково і плаксиво Головатий і почав наново рахувати.

Пізнав старий лірник хибу. Бо треба знати, що Головатий себе не вчислив до рахуби. Лірвак і каже безглуздівцям:

– Люди добрі, я вас вирятую із клопоту. От тут, при дорозі, густе болото, нехай кожний уткне в те болото ніс, а тоді побачите, що лихо промине!

Як лірвак порадив, так вони й зробили. Кожний із них тикнув своїм носом у болото.

– Порахуйте тепер ямки в болоті, – сказав сліпець. Скоро полічили і зараз докопалися по числі ямок, що ні одного з них не бракувало, що ні одного грім не вбив і що ні один з них не заблукав у темному, густому лісі. Господи! Як не закричать із радості всі дев’ять одним голосом:

– Спасибі вам, добродію!

Усі стали кланятися в пояс, а голос їх лунав широко та далеко.

З великої втіхи взяли вони подорожнього сліпця із собою в гостину. Цілий день частували його в себе. Наввипередки, один поперед другого просили його до себе.

А лірвак уже й забув про ярмарок. Нащо було йому йти заробляти, коли добрі люди пригощають.

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 366 – 367.