8. Як у містечку Безглуздові
розвелися оселедці

Сидір Воробкевич

Нема що казати, добра і смачна страва для бідного – оселедець, а ще як його притрусити цибулькою та приправити оцтом, так, як його пани їдять!

Як вибирали посла до сойму, то у Безглуздові вибрали однодушно славного начальника Головатого. Чи місяць, чи довше вже пробував Яремко у великому місті, у столиці. Підголений, зачесаний, у новім кожусі, у білій, чистій сорочці й нових чоботах, сидів наш Яремко у соймі на раді.

Як сказали йому, було, там устати, то так скоро вставав, наче би його пружина підносила, а як треба було сидіти, то сидів, мов би приріс до крісла. У Безглуздові він був аж надто говірливий, а там, у городі, став такий мовчаливий, що, бувало, не пустить пари з уст.

Та се тут ні при чому. Досить, що оселедець – добра річ. Із ним і пізнався Яремко у місті, й так йому він засмакував, що як, було, до нього причепиться, то ні з голови, ні з хвоста і знаку не лишиться.

Одного разу подумав собі Яремко, засипляючн на нарадах:

«Тут радять і над сим, і над тим, та що мені до податків, залізниці, до банків, гуралень. У мене важний оселедець: оселедцями я піднесу своє місто, збагачу, до нечуваного щастя доведу, побільшу громадські доходи, через оселедці стане наш Безглуздів першою громадою на Вкраїні».

Ся гадка не давала Яремкові спокою. Скінчилися наради, посли роз’їхалися. Пора і Яремкові вертати додому, бо ж і дома без нього, як без рук. А ті оселедці не сходять йому із гадки! Купив Головатий здорову бочку тої славної риби і, задоволений, поїхав до своєї громади.

Питається його сей та той, над чим у городі радили, що порадили доброго, корисного, а Яремко на всі ці питання цідить із одної бочки:

– Їжте, людоньки, оселедці, вони такі добрі та смачні, що лиш їж та облизуйся.

І облизувалися від оселедців: і присяжні, і радні, і десятники, і свати, і куми, і стара баба Палажка, і слизькоязикий пияк Лисогуб, старе й молоде, велике й мале, словом, – усі і вся.

Та минулися оселедці, бо на цілім світі нема такої бочки, щоб із неї їсти, а вона щоб усе була повна. Цілому місту сняться уночі лиш оселедці. Цілий день ніхто ні про що не говорить, тільки про оселедці. На огірок та на капусту, на біб та на горох, на квасолю та борщ ніхто вже не хоче й дивитися.

Бідонько солона! Що ж тут робити, як тут зарадити, щоби людям було добре?

Скликає громадська старшина раду, а начальник Яремко, як звичайно, всюди напереді.

Радний Панько питає Яремка, чи би не можна яким способом розвести оселедці.

– Чому б ні? – відповідає Головатий. – Оселедці множаться так, як кожна риба, а навіть сто раз скоріше. Хіба ж ви не бачили, кілько то ікри у самички? Сила. Кинеш навесні бочку оселедців у став, то восени, певне, матимеш сто бочок готових оселедців, – научав Головатий.

– Коли так, то скиньмося на розплід. Громаді невеликий убиток, а користь явна, – сказали старші мудрагелі. – Лиш біда, що в нас ставу нема.

– Се пусте! Загатимо Бруднівку, і буде став, – репетував Яремко.

– Правда, правда! – обізвалася ціла громада.

Загатили річку. Яремко поїхав до міста, купив щонайбільшу бочку оселедців і привіз у село. Поставили бочку над берегом, розбили уважно-розважно дно й поспускали оселедців поволі-поволеньки, по одному у Бруднівку, примовляючи при тім раз у раз:

– Множися, як лист-трава, як пісок у морі!

Радість, надія містечку, всі на осінь ждуть, як на бога! Щодня сходяться міщани над Бруднівку, бачать, як водою пливуть молоді оселедчики, видять, як на сонці блищиться сріблом луска. Ціле літо ходили. А то гарні жнива будуть! Коби тільки осені дождатися!

Вкінці надійшла й осінь. Пастушки на сопілках грають, дівчата в барвінках ходять, цигани тнуть веселої. Ціла громада обступила Бруднівку. Одно з ночвами, друге з дійницею, третє із кошем у руках, щоби, бачте, було” в що забрати свою пайку. Спустили гать, стали заходитися коло спуску. Нелегка то робота! Нараз щось як не гримне! Вода скажено заграла і почала стікати… от, от і в річці вже мало води. А з оселедців і одного хвостика не видно! Пощезали, як туман, як мрія. Що се таке! Та ось там щось дригнуло! Ловіть його! З гіркою бідою зловили ситого, великого пічкура.

– Отсе ворог, що всіх оселедців, усю ікру поїв, – крикнув гнівно начальник Яремко. – Розкладайте ватру, у вогонь його!

– Ні! Ні! Заступи господи! – кричать другі. – То замала мука-кара для огидного злочинця!

– У воду його! На вогонь є вода, а на воду нема рятунку! Нехай потопає-пропадає! – сказав мудрий дяк Кирило.

– У воду, у воду! Гірше потопати, як горіти! – роздавалися довкола грізні крики, що заглушили шум розгуканої води.

Задуманий стояв Яремко над берегом. У правій руці тримав злодія-пічкура. Постоявши хвилину, так до нього промовив:

– Постривай, ненаїде, дістанеш за те, що на сім світі так багато оселедців позжирав!

І зі сими словами зі всієї сили кинув бідну застрашену рибу у воду, аж заплюскотіло за нею.

А пічкур пірнув, лиш хвостом сперхнув, наче прощав безглуздівців навіки…

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 371 – 373.