9. Війна в Безглуздові

Сидір Воробкевич

Безглуздівці проживали дуже сумирно і спокійно. Про сварню і розбишацтво в них не було й чутки, а слова «війна» ніхто навіть не розумів. Щоправда, як Яремко був у великім місті на нарадах, то попри його вухо пролітало таке слово, але він його гаразд не розумів.

Було то якось у жнива. На широкій ниві пана начальника звивалося всяке, велике й мале, – ціле місто зібралося на толоку. Аж тут надніс не знать який вітер вражого урльопника. На грудях була в нього блискуча медаля, а на голові комісарська шапка.

Обступили його люди й ну ж випитувати про той золотий гудзик, що у нього на грудях.

– Я був на війні, боровся з ворогами, й за те визначили мене сею воєнною медаллю, – каже урльопник.

– Що се таке війна? – питають його стома голосами.

– Війна, – розкладає їм пан вояка, – війна – велике лихо…

– Що мені за таке лихо, коли за нього дають ще золоту відзнаку? – закинув начальник Яремко.

– Кажу вам, нема гіршого лиха і більшої біди, як війна, – казав урльопник далі. – На війні в одно гудять бубни-барабани: бум-бум, бум-бум, бум, – аж чоловіка глушать. А як почнуть стріляти із гармат і пушок, то думаєш, що то пан біг зігнав усі громи з неба на землю. А люди на війні так гинуть, як мухи в окропі, кров тече ріками.

– Заступи, боже, нас та й усіх хрещених від тої гаспидської війни, – стали молитися перелякані люди.

З чуда та з дива довго стояли, наче закостеніли, і не рушалися з місць. Але по добрій годині, аж пан вояк попрощався з ними, якось спам’яталися і знов почали жати, в’язати снопи і складати полукіпки.

Щоб робота йшла жвавіше, пан-начальник вивіз у поле показну бочку пива, бо горівки міщани не п’ють. Хто відрікся б при тяжкій праці й серед спеки від склянки пивця? І женці стали кріпитися.

Та кріпилися доти, доки у бочці не стало вже і крапельки пива. Тоді вони перевернули бочку догори дном, і, як на нещастя, забаг здоровенний джміль засолодити свою душу пивом. Залетіла погань дірою в порожню бочку і загуділа несамовито на все поле: бум-бум, бум-бум, бум!

– Чути голос бубнів, – каже Яремко. – Здається, війна наближається!

– І я чую!

– І я!

– І я! – роздалися з усіх боків голоси.

– Утікаймо, люди добрі, а то зараз прийдеться нам понакладати головами! – крикнув відважний начальник.

Усіх зібрав нечуваний страх. Пустилися навтікача. Кождий біг, куди міг, куди очі вели, куди ноги несли. Двоє відважніших вхопили бочку – і гайда з нею навздогін за передніми, а джміль гуде все своє: бум-бум, бум-бум, бум! І додає всім ще гіршого страху.

Ті, що з бочкою, бігли, наче б їх гнала якась мара. Вони й не добачили, що перед ними роззявилася глибока яруга – пропасть, то так і полетіли оба стрімголов і носами позаорювали в землю. А тоді як не вдариться об якусь каменюку, як не лусне, як не гримне, що клепки порозліталися в один бік, а обручі й дна – у другий!

– Чуєте?! Чуєте?! То стріляють із гармат, кладуть людей покотом, проливають кров, розливають рікою, – кричить без пам’яті Головатий.

– Ого! Двох уже вбито! – крикнув один, оглянувшись.

– Рятуйте, хто в бога вірить, – кричать несамовито безглуздівські зухи-лицарі й біжать, летять, що одна нога на одних, а друга на третіх гонах.

Далі кинулися всі врозтіч, наче сліпі комахи.

По ногах ходили їм дрижки, а груди віддихалися тяжко. Такої втечі, такого дмухача ще світ не видав. Хто знемігся, ховався по корчах, по лісі, сидів по вертепах, десь по норах між мочарами-шуварами. Були й такі, що під мостом тулилися перед страшною марою – війною.

Як бочка розбилася, то з тюрми визволився неповинний джміль-музика. Ще раз загудів своє: бум-бум, бум-бум, бум! – і полетів до свого гнізда, сміючись з відважних безглуздівських юнаків.

Аж третьої днини повернули славні безглуздівські смільчаки назад у містечко. Але ще довго-довго не могли прийти до себе від страху. А коли хто згадав лиш про війну, то так тряслися, як той кленовий або трепетовий лист, коли буря світами пуститься на гулянку.

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 373 – 375.