32. Заповіт самогубця

Ольга Кобилянська

Я помину моменти поведінки управителя Альбінського, того до всього здібного мужчину, коли він, вернувшись із палати, застав уже свого гостя і партнера мертвого.

У першій хвилині ламав руки, жаліючи нещасливого самовбивника, відтак оминав причин катастрофи, кидаючи тут і там осуд, що, мовляв, краще, щоб таких офіцерів не було.

Але ніхто не звертав чомусь на нього особливої уваги. Несподівана трагічна подія, смерть такого гарного, загально улюбленого офіцера, як мій батько, що залишив незабезпечених дітей, відсунула особу управителя в тінь.

Ще більше піднесла ту трагедію вістка, що тої самої ночі програв у карти Йоахім фон Ганингайм своє ще єдине село на Б.

Неначе чорна хмара зависло над білою палатою та над гірським населенням питання: що буде далі з рудокопами? Чи вдержиться Йоахім? Візьме наново верх над прикрою ситуацією, як це йому досі вдавалося по великих втратах?

Ще тої самої днини по похороні відбувся обрахунок, як цього бажала собі бабуня. Бабуня у кімнаті між вибраними людьми, що становили свого роду «суд честі» (бо заздалегідь порішили не звертатися до суду), звернулася до штабового лікаря Н. Винявши кілька грубих банкнотів, приступила до нього, і кладучи їх перед ним, сказала: «Я віддаю вам, пане докторе, в імені моїх осиротілих, неповнолітних унуків, довг затягнений у вас моїм померлим зятем, капітаном Цезаревичем, з ваших на його руки зложених вами грошей і прошу їх поквитувати».

Штабовий лікар устав.

Це був елегантний, поважний мужчина, середнього віку, поляк.

– Я це приймаю, добродійко, – сказав кланяючись, – але мушу додати, хоч і як мені не прикро, що я, виїжджаючи на днину до Д., передав йому сховати втроє більшу суму. Вернувшися я не застав ні шеляга, а його самого мертвого. Його валізка, де знаходилася моя готівка, була розбита. У листі до мене він згадує лише про випозичену суму. Хто мені зверне решту готівки? Чей же признаєте, добродійко, що поважна чесна людина, як він, а це посвідчить не лише його полковник, але й цілий полк, де він служив, ідучи на вечір до Ганингаймів, знав добре, що там не обійдеться без гри в карти. Кілько він мав при собі свого, готівкою, що втратив, чи виграв, це мене не обходить. Про його позичку з тих моїх, на його руки зложених грошей, я нічого не кажу. Ви їх віддасте, та я лиш іду по військовому рівною лінією і заявляю: він залишив легкодушно мої гроші дома, не запевнившись нічим, що буде, коли вони пропадуть. Я питаюсь, хто мені зверне втрачене?

Бабуня встала.

Її погляд промайнув по ньому.

– Скажіть просто, пане докторе, – сказала, – ви твердите, що покійний присвоїв собі всю вашу готівку? Говорім отверто! І поступайте, як хочете. Нащо передавали йому свій заробіток? Я тут чужа. Наше, себто моє і сиріт становище тепер таке, мов під голим небом. Я тут чужа і не відповідаю далі за ніщо. – Після цього виняла письмо і поклала його на стіл.

– Ось вам, останні олова мого зятя до мене, – сказала.

«Дорогі сироти мої і мамо!

Перед трьома днями, тобто 25 квітня передав мені мій товариш, штабовий лікар нашого полку Н. Н., виїжджаючи на 48 годин до літнища Д., більшу суму на перехов.

Вечором того дня мене запросили на карти до Йоахіма фон Ганингайма, де мала відбутися гучна забава. Мені не треба було туди йти; але сталося, і я пішов, піддавшися слабосильно намові д. Альфонса Альбінського, який мене і штабового лікаря Н. на той час запросив до себе до дому. Пізніше, коли я побачив, що не маю відповідної готівки при собі як на забаву у Ганингаймів, я позичив собі решту із згаданих грошей штабового лікаря Н. Н…. Решту вложив я назад до своєї залізної валізки, де знаходились і службові акти, зачинивши її старанно і забираючи ключ від неї з собою. Заперши двері від нашої кімнати, я поїхав із завідателем та учителем Рибкою до палати.

Мені велось цього вечора так як ніколи. Я гнав грішми, мов у безодню; хотів відбити лише те, що утратив із випозичених, що мені не вдалося, – аж не догонився до краю.

Я не був у силі опанувати себе, програв усе, що лиш мав при собі, руйнуючи тим вас і себе – і мій жереб упав.

Я мушу відійти. Я офіцер. Залишаю вам по собі лише своє ім’я. Воно обтяжене випозиченою готівкою, довгом у штабового лікаря Н. Н. Очистіть його, мої сироти, бо що вам по мені лишиться?

Мамо! Максима мого, що вдачею більше в мене вдався, мого одинацятьлітнього єдиного наслідника Цезаревича, – хороніть його!

Не від голоду і холоду, а від моральних недуг. Виточіть з нього граніт, бо нам треба сильних.

Видеріть з нього серце, нехай не знає сліз. Хочби теслею був, ковалем, чи офіцером, нехай буде джентельменом.

Мамо! бо і наслідники його не будуть інші.

Лише на самім споді душі там, де темна ніч, де лиш рідко для сиріт бідних доходить сонце, там залишіть йому іскорку золота.

То для нашого народу, а решту… згадайте, через що я відходжу.»

«Доню моя! Ти в мене квіткою була, білою хмаркою моєю.

Не дивися, які в мужчин очі. Знай працю, знай і не забувай народ свій, обов’язки чесної жінки, але не дивися які в мужчини очі… а ключ твого серця повісь високо, високо…, щоб не міг кожний пройдисвіт його досягти. Батько.»

«Максиме!

Будь кращим батьком, як я. А та любов, що ти зазнав її досі від мене, нехай вистарчить тобі на ціле життя, бо я іду. Далі зажевріє сонце, кожному може щось нового відкриє, а з мене нехай воно вип’є останню краплю крові, щоб я лише жив у ваших споминах. Батько.»

«Клонюся перед Вами, мамо За Ваші великі почування і відвагу. За Вашу майбутню опіку над дітьми. Ваш зять, Юліан Цезаревич.»

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 163 – 168.