57. Дора відчула грунт

Ольга Кобилянська

Про гарні дружні зносини, як вони іноді між шляхотнішим жіноцтвом бувають, директор Альбінський мало що знав. При своїм бистрім умі та оці знав, що вони існують, але не сприяв їм, був їм навіть неприхильний. Він лиш одну з «Цезаревичів» признавав, – і ставився до неї з відповідною пошаною – саме паню Софію Рибко з дому Цезаревич, вдову по надучителю Рибко. Коли наспіла відомість до панни Альбінської про смерть Максима Цезаревича, брата пані Рибко, він переслав їй вислови спочування, але решту родини завзято оминав. Коли Оксану, яку знав добре як учительку цієї місцевості, та її маму запросила з якоїсь нагоди до себе панна Альбінська, і він там припадково знаходився, відійшов з їх товариства зручно, насуплюючи брови. Панна Альбінська спитала його тоді із свавільним усміхом:

– Я собі запросила моїх добре знайомих на маленькі сплітки, а ви нас бойкотуєте, вуйку, чому?

– Бо я не хочу вашу єдність своєю присутністю нарушувати, – відповів.

Станувши раз проти Цезаревичів на становищі ображеного колишнього високого урядовця за «безпідставне» підозріння у справі самовбийства капітана Цезаревича та з принципу тримаючись осторонь зносин з українцями, він не уступав із цього свого становища. Українців Цезаревичів заступав тут тільки жіночий пол, бо єдиний їх нащадок мужчина перебував далеко. Тета Оля, сирота по його браті, із вступом у дім вуйка заявила отверто, колі цей забажав, щоб вона в його хаті говорила тільки його матірною мовою, що вона по мамі, хоч і знімченій, – українка і нехай він не порушує цієї справи. І хоч ніколи не виявляла своїх симпатій якоїсь одної народності, говорила свобідно обома мовами і німецькою. Тета Оля, заступаючи маму сиротам, згідно з бажанням покійної, плекала в них любов до матірної української мови і до свого народу, вчила не вирікатися його і не приносити йому сорому безхарактерністю. Від хвилини, як переорала вона обов’язок заступати дітям у вихованні маму, вона перестала існувати для себе. Її вуйко в усіх напрямках мудрий та освічений, ішов їй на руку у вихованні дітей, лиш у вихованні синів у національному дусі забороняв їй брати участь, щоб вона і не починала. З того виходили іноді серед молодого покоління диссонанси між синами і сестрами.

Більш як два роки минуло від часу, як повдовіла Дора Вальде прийшла до здорсвля, стала зрівноважена, набрала охоти до життя і праці і мов не оглядалася за минулим.

– Чого? – сказала раз до тети Олі, – порпатися в минувшині, шукати того, чого ніколи найти не можна? Я мала його, я чула його серце, вибрану душу, і я почувала себе ліпшою і ціннішою, ось і тому вже більше не нарікаю. Видно, Егонова смерть була необхідна, як і моє життя необхідне.

Її очі дивились тоді з-під білого чола з незбагненою тугою і вона так тонула в думках, наче шукала утраченого щастя. Молоді уста, сумно зарисовані надавали її обличчю у таких хвилинах поривного виразу. Вона вже не збігала, як давніше, з Мельниківки мов газеля. Втаємничена панею Альбінською у світ бджільництва, вона потонула в ньому з такою повагою, що починала зрівнюватись у славі «доброї» пасічниці з тетою Олею.

З міста вислав її тесть прегарний інструмент фортепіан, замовлений на нову посаду померлого лікаря Егона. Дора в горах заприязнилася з ним і віддавалася виключно класичній музиці. Займалася нею поважно, мов розв’язувала проблеми, а від співу, що виривався в неї іноді сам на уста, стримувалася, майже полохалася свого власного голосу. Та коли співала, то так, що дехто з слухачів плакав від її чарівного голосу. Коли кінчала, а в хаті панувала тиша, вона сама переривата мовчанку, щоб лиш не допустити слухачів до висказання їй підхлібних слів, яких не любила слухати.

Хоч тета Оля часто відвідувала своїх приятельок в їх оселі, у старім шкільнім будинку на узгір’ї, то Дора ніколи не виявляла бажання прилучатися до неї. Вона знала їх усіх, але дідо заборонив підтримувати знайомість із ними. Коли тета Оля раз кликала її зайти з нею, що Оксана «розумніша», що була б для неї «відповідним товариством», дідо стримав Дору, кажучи:

– Лишись тут, я старий, не покидай мене. Я тебе впевняю, що там ти не найдеш того, чого сподіваєшся, нічого крім пересічності, а на чолі «розумниці» трохи гордості.

Дора мовчала, але хто знав її добре, знав, що вона не була згідна з дідовим бажанням. По якійсь хвилин і сказала:

– Тета Оля любить Цезаревичів.

Альбінський здвигнув плечима.

– Я знаю, що вона тобі ту родину як симпатичну представляє, але хоч як я шаную звичайно слова моєї братаниці, то можу тебе запевнити, що не все, що всіна хвалить, є золотом.

– Не знаю, – відповіла Дора спокійно. – Одно, що мені в тих жінок подобається це те, що вони ведуть себе солідно і нікому не накидаються, хоч убогі.

Дідуньо скривив уста:

– Бо виноград зависоко висить, – відповів і більше не було про те бесіди.

Одного разу по обіді, коли директор сидів із внучкою на кам’яній лавці під хатою, саме проти входової фіртки, фіртка заскрипіла і несподівано ввійшла Оксана Цезаревич. Із книжками під пахою, з капелюхом, повішеним на руці, вела мале сільське дівчатко.

Побачивши на кам’яній лавці Дору, вклонилася здалека і сказала:

– Вибачте, панство, коли може перешкоджаю. Вертаючись із школи, я подибала на вулиці оцю дитину, що йшла і плакала. Вона голодна, мати лежить хора, батько пішов до тартаку, і дитина не знає як дістатися назад до дому. Я відпровадила дитину до її мами, але і в мене лежить мати хора і я спішуся. Чи не дозволили б ви слузі відпровадити малу на Мельниківку, бодай через старий міст…

Дора придивлялася уважно Оксані, – її гарні, сталевої барви очі притягали до себе.

– Я сама відпроваджу дитину, пані. Маю час. Не журіться більше нею, – відповіла Дора. – Ходи до мене, дитинко, ми підемо аж до твоєї мами. Добре?

В тій хвилині підніс директор знад часопису голову і не глянувши на Оксану обізвався сухо:

– Чого тобі самій відпроваджувати дитину? Заклич слугу, дай їй кусник хліба і справа скінчена.

Молода вчителька, наче не дочувши слів Альбінського, склонилася перед молоденькою вдовою і спитала:

– Отже можу віддати малу вашій опіці, пані, – і мов завагалася назвати її по імені.

– Дора Вальде, – докінчила Дора, усміхнувшись мимоволі. – З виду я вас знаю. Чи мусите справді вже йти?

– Так, – відповіла Оксана, і кланяючись подалася до фіртки. Кладучи руку на клямку, нараз застановилася й оглянулася. Дора підняла дитину на руки і не вважаючи на замітку діда, вийшла без слова за Оксаною на вулицю.

Ішли якийсь час поруч і знайомилися. Дора спитала Оксану, чи не могла б вона коли до неї зайти і про дещо поважніше поговорити, наприклад, про убогі та осиротілі українські діти. «Тета Оля» робила їй уже кілька разів пропозицію зайти до неї, але вона сама не знала, чому не пішла, чи була така несамостійна, чи стояла під впливом чужої сили. Але тепер, наче відчула відразу грунт, де може сміло станути. Оксана була мило вражена пропозицією нової симпатичної знайомої, яку знала тільки з оповідань тети Олі.

За підвечірком Дора сіла близько тети та обнявши її одною рукою сказала:

– Оксана Цезаревич сподобалася мені, тіточко, її чудові сталеві очі дивляться з таким виразом, наче б видобували все, що криється в людській душі. Вона непересічна дівчина, правда? Ви її знаєте?

Тета Оля притакнула головою.

– З вигляду вони всі вдалися у свого діда, саме тими очима, орлиними носиками і темним волоссям.

Дора підсунула з зачудовання брови.

– Ви його знали? – притулюючися до панни Альбінської, вижидала відповіді.

Тета Оля оповіла короткими словами, що дідо був військовий, чесний, талановитий, щирий патріот і що помер несподіваною смертю, не осягнувши сорока літ.

– Під час мого перебування в домі твого діда, – говорила, – він найрадше пересиджував серед дітей. Твою маму, що була наймолодша, він уподобав собі найбільше. Вона була тихенька і все співавала йому пісеньки.

– Оксана Цезаревич цінніша від мене, – сказала Дора.

Альбінська поглянула на неї здивована. Дора пояснила свої слова:

– Що я досі сповнила? Оксана вчителює, помагає своїй мамі і в хатній господарці, вона безперечно добра патріотка, а я що?

– Коли тобі було ще робити? – відповіла тета. – Досі ти жила життям гарно плеканих дітей, що не знають звідки і куди йдуть, ведені лише самими традиційними звичками, як багато інших людей.

– Чи не могли б ми обі разом відвідати Цезаревичів?

– Осінь зближається, дитинко, робота з усіх кутків заповідається, піди сама до них, еони тебе радо приймуть. Це люди з культурою в крові.

– Ви знаєте, тіточко, що. я тепер лиш або з вами або з дідунем виходжу між «люди».

– Боягуз, – зажартувала тета Оля.

– Дідуньо тому винен.

– А з Гафійкою таки вийшла. Видко, тобі треба частіше сходитися з Гафійками. Зрештою з Оксаною ви не повинні бути чужими, бо твоя кузинка Єва Захарій заручена з братом Оксани, Цезаревичем. Знаємо, що дідо не симпатизує з Цезаревичами. Коли ти зайдеш туди сама, він буде менше противний, а коли зі мною, то буде відказувати. Тому ти піди сама, а я за тобою зайду.

Вони знали, чому директор Альбінський ставився ворожо до всяких знайомостей Дори. Вона врятувалася, так сказати б, чудом із страшної катастрофи, дбайливість лікарів ледви відвернула її від божевілля. Вона була йому за дорога, як єдина його перлина. Після смерті Егона, як єдиний її опікун, дістав від дирекції залізниць відповідне повне відшкодування для молодої вдовиці і за високу готівку закупив гарний шмат ліса, з якого мала вона колись жити. Спокійні давні часи минули, світ почав переіначуватися і він постановив, що, як довго живе, буде підготовляти Дору до теперішньої дійсності, вчити її життєвого реалізму. Крім цього в усіх його поступках гамував його той колишній божевільний «проклін». Ні, ні, він з такими людьми як Цезаревичі не хоче мати нічого до діла!

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 93 – 100.