33. Суд честі

Ольга Кобилянська

Майор читав виразно із притиском, а я оглядав усіх присутніх по черзі.

Пані Альбінська сиділа, як мені здавалося, з приплющеними очима. Панна Ольга стояла за її плечима, мов янгол з мечем. Учитель Рибка горів очима, яких не зводив з моєї сестри, а сестра оперта на бабунене рам’я, хлипала потихо.

Лиш управитель, на високостіннім кріслі коло своєї жінки, глядів похмуро.

– Хто скаже щось до останніх слів покійника? – спитав, закінчивши читання майор і звернувся з допитливим поглядом до доктора, що гриз уста.

– Пане управителю, – сказав майор, – як господар дому, що мусить такий сумний випадок переносити у своїй хаті, – ви маєте слово. Я ж сам дозволю собі заявити ось що:

– Полагодім цю фатальну справу з огляду на шановну родину покійника і на вашу чесну і знану особу, без суду тут у хаті між собою. Якої ви думки? що могло, наприклад, статися з рештою грошей шановного мого товариша, доктора? Заявіть їй отверто, – вибачте, пані добродійко, – сказав звертаючись до бабуні, яка також мовчала, – коли поговоримо отверто (вона притакнула головою), чи вважаєте, що покійник винен у тому, що передана йому сума пропала? Чи не вважаєте, що гроші могли пропасти з чужої грабіжницької руки?

– Але чиєї… чиєї? – крикнула нараз лані Орелецька. – Тут народ спокійний і робітники ходять лише коло шахт.

Управитель кинув на неї холодним поглядом.

– Звідки ти їх так добре знаєш, сестро? Чи знаєш їх матеріальне положення? Бо я іншої гадки. Треба числитися з людською психологією… і… – тут він замовк і потер рукою чоло, ніби зсуваючи з нього якусь заслону.

– Ви скажіть просто, ми тут між собою, – сказав знову майор.

– Скажіть і закінчім це прикре засідання, – вмішався інженер, один із кращих людей гірничого урядництва.

Альбінський встав і випрямився. Складаючи руку на груди сказав:

– Хоч моя думка неміродатна, бо я вернувся пізніше з палати від покійника, але судячи по його розсіяності під час гри у Ганингаймів, мені здається, що він мусив уже по першій програній рішити присвоїти собі гроші доктора, щоб відбитися. Я мав його безнастанно на увазі. Він грав нервово, без тямки, неначе навмисне рискуючи, доки не втратив усього.

На це вмішався вчитель Рибка:

– Правда, він грав шалено, викликуючи долю на поєдинок, бо не хотів нічого іншого, як лише відбити те, що втратив у вас, пане управитель, і в румунського бояра.

Око Альбінського зупинилося на мить на лиці вчителя і він усміхнувся знаним своїм усміхом, ніжним, але вбійчим.

– Чи так? То може ви поясните нам загадку, де решта суми доктора? Ви були перші, що зайшли до нього по нещастю, що зняли з його руки дорогоцінний перстень, що… – і він протягнув тут голосом, – що передали листи від нього, ви, ви…

– Так воно і було, – відповів Рибка спокійно, не зважаючи зовсім на глум. – Але я не бачив жодних грошей, і посвідчити можу, що не він присвоїв їх собі.

– Не він? А це як, пане вчителю?

Учитель поглянув на нього із супокоєм і сказав:

– Він іще жив, як я увійшов у його кімнату вікном, яке застав відчинене, бо двері були зсередини замкнені, і коли нахилився над ним, то при моїм першім руху коло нього, він розплющив очі – мов лиш на те ждав і сказав: «Я не тикав грошей лікаря, з яких залишив більшу половину. Вернувшись з вами я не застав їх уже. Валіза була розбита та ограблена.»

– Розбита! – кликнув Альбінський, і засміявся так, що це вразило немило присутніх, а найбільше лікаря.

– І це було все, що оказав? – спитав, приступаючи ближче до вчителя, що стояв поблідши проти нього.

Бабуня і всі вижидали напружено його відповіді. Тимчасом він відвернувся і відійшовши від управителя на два кроки, відповів виразно:

– І це було все.

Його лице було бліде, неначе відбив у цій хвилині найтяжчого ворога від себе.

– Бачите? – крикнув з тріумфом Альбінський, відгортаючи своє гарне волосся взад. – Само собою, розуміється, що українець на свого земляка не скаже нічого злого. Одначе я вас не уважаю за міродайного свідка, а до того ще й додам: хто нам докаже, що він не перервав гру, не вернувся потайки до дому тої нещасної ночі і не «визичив» собі решту суми? Гм?

Альбінський стояв перед учителем і грався перед ним своїм поглядом. Учитель не рухався із місця, лише лице його міняло барву.

– Стережіться, пане управитель, – процідив, спалахнувши очима, – інакше ви могли б цього пожалувати. Я українець, це правда, і він був ним, але щодо підозріння, щоб він міг під час три віддалитися і забрати крадькома довірені йому гроші товаришем., я рішучо заперечую. На те можу присягнути. – І він підвів два пальці вгору.

– Чим ви це докажете?

Рибка усміхнувся слабо.

– Може хочете собі пригадати, пане управителю, – сказав, – що я стояв час до часу за його плечима, якби мав я якесь передчуття, що йому того вечора не поведеться в грі. Тим більше, як вам відомо, він зовсім не виявляв охоти йти на вечір до Ганингаймів і лише ви його намовили, Я боявся і тому сторожив над його грою, коли почав грати пристрасно…

– Так, так, пристрасно грав, це свідчу і я, – кликнула несподівано пані Орелецька.

Учитель і цим разом усміхнувся.

– Посвідчите, пані? – спитав їдко. – Це добре. Бо я можу іще й те посвідчити, що коли пан управитель віддалився кудись по півночі на три чверти години, тоді ви заняли його місце. Правда, ви не грали, пані, але коли я радив цілу кинути гру і вертатись до дому, ви стримували його і намовляли далі грати.

Вона зарум’янилася аж під волосся, кинула на нього злобним поглядом і замовкла.

– Я вам повірив, пане вчителю, – обізвався знову Альбінський з іронією, – що ви грали роль якогось янгола-сторожа капітана, але що ви були того вечора у вельмож і в Ганингаймів лише виночерпієм, то не мали доволі часу той свій шлякетний намір перевести до кінця. Тому я ще раз повторяю: хто докаже, що він не перервав гру, не вернувся до дому і не визичив собі і решту готівки доктора Н. Н.?

У першу хвилину настала мовчанка. Відтак усі звернули голови в одну сторону. Ольга Альбінська, що стояла досі за плечима своєї тітки, нараз мов із землі виросла і підняла руку.

– Я докажу, вуйку, що він не вертався вночі, що не тикав валізи і грошей і щойно ранком, по четвертій з’явився прибитий, зламаний, а в годину пізніше прийшла катастрофа.

– Ти? – відповів управитель, майже дотикаючися її. – Ти знаєш навіть, що в четвертій?

– Так, – відповіла дівчина, – бо того ранку я була перша на ногах для своїх бжіл. А вчора такий чудовий ранок був. Я чогось не спала тієї ночі… як вам уже вночі розказувала.

Очі присутніх спинялися то на дівчині, то на управителі.

– Що ти мені вночі розказувала? – спитав, глянувши проникливо на неї. – Ти, видно, так добре спала, бо це хіба тобі снилося.

– Ні, вуйку, – заперечила і на її легко блідих устах заблукався усміх. – Ви забули, що ви вертались тої ночі до дому по якісь папери для вельможів Ганингаймів, коли заходили через мою кімнату до вітальні капітана вікно зачиняти, бо не мали ключа від його дверей…

Очі всіх звернулися на управителя. Він це відчув.

Та він недурно роками умів володіти собою. Він узяв її за руку і стиснув її мов залізом.

– Божевільна! Ти борониш фантастичними словами ворога народності твого батька, бо гадаєш, що він був такий наївний як ти? – вибухло нараз з його уст тяжким гнівом, – а мій дім виставляєш на обмову і фальшиве світло? Німко, ти! Твоя мати німка-міщанка і ти в неї вдалася. Як би не тяжке матеріальне положення твого батька, то я спокійно показав би тобі на двері.

Молода дівчина дивилася великими очима, а по хвилині сказала:

– Чи це сюди належить, що моя мати знімчена українка, я полишаю на боці, – але питаюся, на яку то «обмову» я виставляю ваш дім, вуйку? Ви заходили у вітальню і казали, що зачинили вікно. Хто його отворив, Господь знає. Попри наш дім багато людей переходило тої ночі. Коли в палаті бенкет, святкує і робітництво. Це відомо.

Управитель не відповів нічого. Закинувши руки поза спину, він приступив до вікна. Коли обернувся по часі, обличчя було таке спокійне, якби перед хвилиною не потрясла ним була буря до дна душі. Усі присутні стримали віддих. Штабовий лікар піднявся із свого місця і сягнув до грудної кишені за записником.

– Як же ж буде справа між нами, пане управителю? – обізвався тапер лікар, міряючи його оком.

– З чим? – спитав цей наче зчудований.

– З тими моїми грішми у капітановій валізі.

– Це ваша справа, пане докторе, – відповів управитель і здвигнув плечима.

– Чи це ваша поважна відповідь?

– Так, пане докторе. Якнайповажніша. Мені припало б хіба ще спитати вас, що це саме за гроші, що ви їх передали сховати капітанові Цезаревичеві і не затримали при собі саме тепер під час бранки?

Погляди обох мужчин перехрестилися. В очах лікаря загоріла ненависть.

– Це не належить сюди, – відповів і вдарив роздражнено рукою по шаблі.

– Отже й бачите. По правді сказавши, добродію, ціла ця справа безмежно глупа, – сказав управитель. – І коли ви гадаєте, докторе, що вона мене цікавить, то помиляєтеся. Я маю інші діла перед собою.

Лікар поглянув на нього зневажливо, але спитав спокійно:

– Ви поляк, пане управителю?

– Я думаю, що це доволі відома річ, – відповів цей строго і переїхав рукою по волоссі.

– А я зрікаюся пропащої моєї готівки, якби вона і найшлася. Ми їдемо зараз далі.

Обидва поляки усміхнулися якби на спільний наказ і відвернулися один від одного.

Майор, німець, що сидів зі строгим виразом лиця і слідив мовчки за всім, устав із свого крісла і вклонившись бабуні, вийшов із кімнати рівним кроком, і не поглянувши на нікого.

Штабовий лікар передав бабуні квит за відданий нею довг померлого батька і, вклонившись легко присутнім, вийшов за майором.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 168 – 175.