39. Юліан серед родини

Ольга Кобилянська

Дома хорий батько, мати й Оксана. Довкола вражає скромність, щоб не сказати біднота. Що було цінніше та гарніше з обстанови, пішло за обома відданими доньками, а Оксані, яка узялася вчительської посади, ще було час про меблі думати.

Вона має лише бажання, щоб батьки були здорові і якнайдовше жили. Сама почувається сильна, – «за мужчину», як любить говорити, і коли лише дістане посаду, бере обоїх на себе. Теперішня турбота через брак засобів на батькове лікування пригноблювала її. Але вона заробляє лекціями, і так якось живуть.

– Якби лише, – говорила мати з донькою – перебував Юліан у хаті, все було б інакше, і настрій не був би понурий.

– А тепер, мій любий сину? – спитав батько ще того самого вечора Юліана, коли цей мов спійманий чужоземний птах, зачинений в малу клітку, вештався по кімнатах.

– Тепер? Восени вступлю на філологічний факультет, тату. Хоч філологію тепер закидають і ставлять натомісць новіші науки, але філології ніколи не скасують.

– Так думаєш, сину?

– Так, і на чужині мене про це впевняли. Не лиш мені, так здається, що ми, українці, ще доволі сирий матеріал, щоб нам зріктися класичної філології, обійтися без виховання духа.

– А про богослов’я що думаєш, сину, спитаю я тебе, як колись раз.

– Нічого, тату, нема причини зміняти свій план і йти на «апостола черні».

– Скоро можна мати хліб і працю, хлопче, для темного брата.

– Я й так переб’юсь і причинюся до освітньої праці.

Годинникар водить за сином спрагненими очима, якби шукав полекші для фізичного терпіння. Син, хоч уже майже тиждень дома, не може освоїтися, що він дійсно тут. Щохвилини сідає коло батька і приглядається йому. Оповідає, як на чужині не дармував, заробляв і щадив як міг.

– Яким способом заробляв? – несміливо питається мати.

– Давав лекції слов’янських мов, та найбільше придавалася мені фізична сила. Передягався в робітничу одіж, зявлявся при розпочатих будинках і там діставав працю. Оповідав, як подорожував з Едвардом, щоб доповнити придбану науку. Він не міг не заходити до театрів. Коли пригадував деякі театральні п’єси, заслонював на хвилину очі, неначе б попри них пересувалися ще раз картини, які бачив. Слухав з Едвардом потрібних відчитів, знайомився із студентами ріжних націй, Раз навіть один багатий американець заангажував його до своїх двох молоденьких синів на виховника, але під умовою, що поїде до нього на вісім років. З огляду на батьків «є міг прийняти цієї корисної пропозиції. Пізнаючи ріжних людей та скарби чужої культури, вїн зазнавав духової насолоди, але теж і глибоке приниження, як то інші народи власними силами дійшли до таких здобутків.

Батько брав сина за руку, притискав її до очей і шептав:

– Не суди за строго, сину, не суди, ми ще без пасіки як ті дикі бджоли. Якби ми її вже мали, то теж сповняли б усі свої суспільні функції без помічників як інші, і перетворились би у повну націю.

Приїхав Зарко з Покутівки з вісткою, що їм уродилася донечка і що Марія і він просять батьків, Юліана і Оксану на хрестини. Оксана мала би з Едвардом Гангом тримати маленьку до хресту. Оповідав, яка Єва для Марії добра, як доглядає її щиро і вважає себе вже за справдішню лікарку.

Юліан відразу відмовився, хотів залишитися при батькові.

– Іншим разом, мамо, – переконував її син, усміхаючись легко. – Вам лицює їхати, мамо. Марія через малу не скоро вирветься з хати. Їдьте і не опирайтеся.

– І Едвард поздоровляє тебе, Юліане, – звернувсь Зарко вдруге до Юліана, – і просив, щоб ти конче хоч на дві неділі до нього загостив, затужив за тобою і має про не одно з тобою говорити.

Юліан засміявся.

– Подякуй будучому молодому панові дідичові за привіт і запросини і відповідж, що як зможу, то приїду, лише не означую речинця, щоб не бути часом словоломним.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 5 – 8.