35. Національні ідеали

Ольга Кобилянська

З бабунею проводили ми обоє сіре, працею переткане життя. Попри те, що я вчився в гімназії, був бабуниною правою рукою, я вчився ще й годинникарства. Поруч нас жив тоді один старий німець, – годинникар, Етман. Він був дивак і самітний, але я був його любимцем. Часом я робив деякі послуги і він у нас харчувався.

Я заходив тайком перед бабунею до старого і просив його показати мені дещо з годинникарської штуки. Пізніше я був уже явним його учнем, за що він мене не раз гарно обдаровував, тим більше, як свого «помічника». Йому одному я довірював свої дотепершіні терпіння.

У шкільній науці не йшло мені найліпше. Дійшло до того, що я повторив одну з вищих клас, бо волів пересиджувати у старого майстра німця, ніж ламати собі голову над математичними вправами, арифметикою. Мені було соромно бути неосвіченим і я відчував це. Найгірше було з українською наукою. Трудно було діставати українські книжки із соціології, історії літератури, Шевченка та інших класиків. Передовсім історію, щоб знати, де і з ким стикався наш народ, за що мали нас інші люди, чим були ми гірші і ліпші? Що брали ми від інших народів, що давали їм, особливо в чім полягала наша сила і неміч… і коли то вже раз буде своя держава?

Своя – ex! що ти знаєш, сину, що ти знаєш, що колотилося в тих часах в наших молодих головах, холи, тайком сходилося кільканацятьох українських юнаків! Одне ми собі за святий обов’язок постановили: не окривати ні перед ким для кусника хліба своєї національності. Ми зобов’язувалися виконувати яку-небудь працю, умову, чи професійну, так солідно, щоб нас за неї шанували як українців.

Так, мій сину.

І ніхто не подавав нам помічної руки, не вказував шляху, куди нам молодим треба було вступати; святий вогонь горів у грудях, доки не зітлів.

Бабуня лаяла мене іноді за читання книжок, а я одного разу пішов певним кроком до бабуні і заявив:

– Я стану годинникарем, і стану ним таким, щоб не зробити імені свого батька сорому. Коли я що люблю то люблю, а коли ні, то знайте, що мене нічого до того не присилує. Бід тепер не плачте і не журіться мною. Мене виховали «не плакати», і бути твердим як залізо, а самі плачете, бабуню! – і вийшов з її кімнати.

При всіх щирих зусиллях, моїй пильності та симпатії до одних й антипатії до інших предметів, я провалився при матурі з математики і фізики.

Бабуня потішала мене, бачучи, що невдача при іспиті вплинула на мене глибше, як вона сподівалася.

Намовляла мене поволі ще раз ставитись до іспиту. Та я вже не хотів. Ще раз на шкільній лавці сидіти, ще раз те саме «любити» і ненавидіти… нi. Я чув, що не зможу і рішив інакше. У виробі годинникарського матеріалу став я при свому учителеві-майстрі його поважним спільником. А коли він, передавши мені ввесь практичний досвід совісного, довголітнього працівника цього фаху, остаточно помер, залишив мені ще і в заповіті ввесь годинвикарський запас, я рішив, що скоріше дороблюся хліба, як годинникар, ніж як залежний урядовець, чи душпастир. Книжок та своєї нації я ніколи не покидав і не спроневірювався їм досі… Чим далі я ставав певніший безпечного зарібку, міг чимраз сміливіше дивитися в будуччину. Вже годен я був тримати для бабуні ліпшу служницю, краще себе відживляти й одягати, а дедалі і дещо набік відкладати. Пізніше одна з дівчаток, українка, що була в бабуні на харчах – донька українського священика, твоя добра мати, мій сину, припала мені так до вподоби, що я, пізнавши її янгольську вдачу і пильність, рішив з тою дівчиною одружитися і з нею одружився.

Ми обоє з твоєю матірю дуже шанували бабуню. Вона була дома паша провідниця, наша «пані», як ми її жартом називали.

Коли одного разу я спитав її, чому вона залишила мене після смерті батька так немилосердно у домі – ворога нашого народу та винуватця самоубийства мого батька, відбираючи тим мені єдине родинне тепло, вона відповіла:

– Коли я довідалася, як твій батько з безсилля програв у карти ваш маєток і відібрав собі життя, залишаючи вас нещасних незабезпечених неначе на вулиці, і поневірку, мене охопила ненависть до так зв. «доброго товариства», де вчили і підтримували всяке нездарство. Я рішила краще віддати тебе у строгі руки ворога, де до тебе не підходили би в рукавицях, а вчили зараня молота і ковадла. Я знала, що на тебе будуть дивитись як на небезпечного нащадка для їх племені і пробудять у тобі опір та ненависть і ти скоріше духово дозрієш. Я обдумала, що ліпше дати тебе в чужі, хоч би і ворожі руки, ніж тримати у себе в недостатках та виховувати м’якими почуваннями бабуні і сестри, і боротися надаремне з хлоп’ячою неслухняністю та унаслідженим слабосиллям. Я кинула тебе на ласку і неласку долі у дім людини, до якої так само чула жаль і ненависть в душі, як і ти. Потайки числила я на його дружину, українку, і на характерну його родичку, панну Альбінську, що не вагалася ані на хвилину виявити правду про пропащі гроші, щоб урятувати нарушену честь твого батька. Коли по смерті пані Альбінської я звернулася до Ольги Альбінської з проханням занятися відтепер тобою – чужою сиротою, вона вислала мені листа, запевняючи, що дане нею приречення померлому капітанові вона ніколи не зломить і ти будеш для неї святою пам’яткою. Я питала себе не раз, що я мала робити? Я мала при собі і другу дитину, якій треба було дати виховання, твою сестру – виховувала її як мога чесно для України. А коли раз приїхав (вже не вперше) вчитель Рибка, що все інформував мене про твоє життя в чужому домі і попросив руки твоєї сестри, настала для мене друга душевна криза. Заглушила у собі голос колишньої «полковниці» і думку, що вона заслужила собі на інший стан. Та це пусте. В суті речі я не жалувала ніколи, що дала її за нього. Як знаєш сам, він для неї добрий, шанує її як «княгиню», а що найважніше, він «овій» чоловік, характерний і сумлінний у виконанні свого обов’язку.

Чи таким я став, якого хотіла мене бачити бабуня, твердим і непохитним у важких хвилинах життя, як чоловік і член своєї народності, не знаю. Той зародок золота-чуття, що десь спочивав на дні моєї душі, я ніколи не допускав до розпалу. Тепер, коли став старим, кажу: «Великі почування, викликані життям, самі розширяють душу і самі поривають її з собою до великих діл…»

Чи на добре воно вийшло, що з офіцерського сина вийшов лише офіцерський годинникар, як мене прозвали військові знайомі мого батька, – хто його знає? І з вас, дітей, хотів я таких поробити, з середини витовкти молотом на твердо, щоб ви обзивалися на поклики важних подій в житті лиш чистим дзвінким голосом. Та чи не знав я, як до того відповідно братися, чи урвалася тут моя сила – не знаю. Що я гартував своєю висталеною душею, те розм’ягчувала ніжність і любов вашої матері і хто знає, чи і не ліпше воно так.

Матеріальним моїм станом воїна сяк-так задовольнялась, побачивши, що я мав стільки прані, що рідна донька зголосилася до мене на практику.

Лише від одного мусіла відмовитися, бо все треба чогось одного зрікатись. І впевняла, що «офіцерському» станові жоден інший не дорівнює ані чеснотою, ані лицарськістю.»

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 183 – 188.