45. Єва соромиться за бабуню

Ольга Кобилянська

Настало надвечір’я. Частина молоді, поплававши човном по ставі та навеслувавшись досхочу, вернулась до хати і підтримувала балачку, грала та співала.

Коли появився Юліан і його сталеві очі перебігли по присутніх, стрінули й Єву. Вона спустила погляд. Її уста тремтіли, а з горла вирвалося придавлене хлипання. Щоб не вибухнути плачем, вона покинула кімнату.

Він затиснув уста. В серці здоймалася дивна буря. Він приступив до відчиненого вікна і неначе вперше побачив усе те, що в його рамках містилося: сад, зільник і стежки. Йому пригадався той момент під час перших його відвідин, як він гнав за нею алеєю з ключем до ліса і спіймав її. Коли обернувся, здавалося, що його лице було на один відтінок блідше.

Ніхто не дивувався, що Єва не залишилася довго між товаришками і гістьми. Всі, що були тут зібрані, знали доволі добре наліг бабуні Орелецької і розуміли, що треба її було мов малу дитину від огню пильнувати. Це завдання перебрала нині очевидно Єва.

Одна з запрошених дівчат, скінчена консерватористка, сіла до фортепіано і вдарила вправною рукою кілька гарних акордів у «моль». Юліан, що» стояв недалеко фортепіано, притягнув поза нею крісло і сів. Дівчина відчувши за собою чиюсь близькість, оглянулася, і чи тому, що це був Юліан, що цікавив її більше, між інші молодці, чи від веселого настрою, всміхнулася до нього і заграла пісню: «У сусіда хата біла…» Вона грала майстерно, кладучи натиск у басових партіях на мелодію, якби добувала з неї стримуване ридання та хлипання. Один гість за другим появлялися з інших кімнат і стояли, непорушно, мов під гіпнозою. Темні очі Єви горіли чудним огнем і повисли на Юліані, а він сидів схилений і курив. Чи він не відчув того погляду, чи був надто затоплений у звуках пісні, але ні разу не підвів голови. Аж як скінчилася пісня, підняв голову і його зір впав на дівоче обличчя. Чого вони від нього хотіли ті чорні очі гордої, химерної дівчини? То викликували в серці жаль, то захоплювали його своїм вогнем, а все не поки дали його, мов стояли на сторожі його душі.

Хоч і як Єва, їмость і стара Катря – в одній особі покоївка, кухарка і приятелька парохії, стежила за бабунею, щоб вона не дібралася до трунків, вони все ж таки не могли її допильнувати. Коли їмость, втомлена працею, висунулася на хвилину до заслоненого алькирика, з горою гостинних та Євиних подушок, щоб тут кілька хвилин прилягти, бабуня Орелецька, що стежила ввесь час за донькою, яка мала при собі в кишені ключ від креденсу, зайшла тихенько за нею в алькирик.

Коли їмость легенько захропіла, бабуня вийняла обережно з її кишені ключ і подалася в довгі сіни – сховище всяких дорогих ласощів і напитків.

Бабуня вибрала дві пляшечки коньяку та рожаного лікеру, її не надумуючись довго, всунула меншу до кишені, що находилась між фалдами старомодної сукні. Усадовившись на ганочок між олеандром на фотелі о. Захарія, почала пити.

Як вона там довго насолоджувалася запашним питвом, ніхто не знав. Аж коли Єва повернулась від гостей і треба було їй до помочі Катрі, вона вибігла на ганок, і тут майже задубіла на вид, який тут представився їй очам:

– Бабуню… тату!.. ах, бабуню, – зойкнула і рухом розпуки закрила обличчя. Ах! щоб лише він один – тато не бачив цієї страшної картини, що звалила її молоду тепер з ніг, а потім іще «один».

Від рана носила вона в серці тяжкий жаль. Вона не вибачить йому ніколи, що він сьогодні її найбільше бажання – улаштувати по своїй волі свою будуччину власними силами, відкинув. Він один, і той… той другий, перед якого голосом вона тремтіла як ягня, не сміли бачити бабуню в такім страшнім стані. Батько міг тріумфувати, покликуючись на свою сьогоднішну заяву про бабуню, що на ній не можна «будувати», а той… При цьому спогаді її лице покрилося гарячим рум’янцем сорому і великі сльози затемнили їй вид.

Він, – вона не знала чому з її уст вирвався нараз легкий оклик, а в ньому його імення. Ні! він сидів тепер з консерватористкіою-німкою, нехтував нею так, що вона втратила відвагу глядіти в його обличчя.

– Бабуню! – кликнула з розпуки дівчина і шарпнула нею з цілої сили. Бабуня розплющила очі і усміхнулася бездумчиво.

– Євочко, донцю моя, видиш, донцю, ти вдоволена… га? Ой, бабуня додержить слова, голубочко. Твоя бабуня, як раз дасть слово то воно залізо… а ти дай краплинку того рожаного… я тримаюся… ніхто не знає. Чорна кава…

– Вставайте бабуню, – благала Єва, – скоро-скоро, щоб ніхто нас не побачив, бо я вмру із сорому, ой, бабуню!… яка я нещаслива! – і підняла розпачливо руки.

На дворі темніло, а з салону неслися фортепіанові звуки «Вільшаного Царя» Шуберта. Коли пісня повторилася, Єва, борючися з усієї сили з бабунею, що заточувалася та виривалася, повотікла її спішно через сад.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 19 – 22.