59. Дора знайомиться з Юліаном

Ольга Кобилянська

Не маючи охоти стрічатися з людьми, що цікавилися гарною молодою вдовою і зазирали за нею, вона пішла коротшою дорогою, просто на узгір’я, де стояв шкільний будинок – тепер власність пані директорової Рибко. По раптовім дощі в каштановій алеї залишилися тут і там, мов дзеркалеві цятки води, які Дора то обходила то перескакувала.

Вона була трохи зворушена. Вона буде в тих Цезаревичів уперше. Знає розклад їх мешкання і деякі родинні справи. На душі мов несла гріх. Цезаревичі, хоч рідко, а все ж бували в тети Олі коротко через дідуневу нехіть до них. Її тепер покидає відвага зайти до них. Тета Оля сказала їй, що вони врадуються її приходом, але чим ближче наближалася вона до старої школи, тим більше проймала її несміливість. «Боягуз, дикунка», сказала б тета Оля і сміялась би з неї. В неї б’ється злегка серце, вона згадує дідуня, зітхає і пригадує всміхнене добродушне обличчя тети Олі з папіроскою в устах. Забуває, що хотіла ввійти з задньої сторони мешкання через подвір’я і подалася мимоволі на сходи.

Стискає уста і стукає у двері. З середини ніхто не обзивається. Жде ще хвилинку, потім ще одну… Хтось із середини просить увійти. Мужеський голос.

Відчиняє двері. Перед нею стояв високий мужчина, темноволосий, з блідою церою й ясними очима.

– Я до пані Цезаревич і панни Оксани. Не знаю, чи застаю їх дома…

– Прошу дуже. Мама і сестра дома, – і молодий мужчина вказує на двері по правій стороні довгих сіней. Рівночасно відчинилися вказані ним двері і Оксана появилася на порозі.

– Як гарно, що ви зайшли до нас, пані Вальде, – заговорила живо Оксана і попросила гостю до середини. Сіли за столом покритим гарно вигаптованим сукном, де стояла невелика фотографія в різьблених рамцях.

– Чудно, – сказала Дора, відсуваючи знимку від себе. – Це лице мені знайоме, десь я його мусіла колись бачити. Але де?

Вона похилила голову, наче пригадувала і нараз розсміялася.

– Перед хвилиною! Це той сам, чи син? Наречений кузинки Єви Захарій?

– Так, це мій син, коли ще був старшиною, – відповіла пані Цезаревич, – не хочеться мені вірити, що я його маю у своїй хаті. Вчора по обіді приїхав. Вісім богословів, вибраних співаків, вибралися з ним, диригентом богословського хору… Вони були на весіллю ректорової сестрінки, кілька кілометрів звідси. Щоб таку подорож не робити безцільно, зробив їм мій син пропозицію заїхати сюди, щоб улаштувати тут український концерт на добродійну ціль для вбогої шкільної молоді. Наші прегарні українські пісні, мовляв, повинні пізнавати не лише наші люди, але і чужі. Завтра вечором відбудеться концерт. Мені видається його приїзд мов сон. Завсіди перебував на феріях під час студій у Покутівці або на парафії у батьків своєї нареченої. Дасть Бог, від тепер за рік, буду мати вже невісточку.

Дора слухала.

Під час того, як пані Цезаревич розмовляла, Оксана віддалилася незамітно і небавком внесла самовар. Вмить стіл застелила білою як сніг скатертю, де появилися напечені смачні пампушки і медівники. Ввійшов Юліан у чорній одежі богослова, як ще ходив до міста.

– Пані Дора Вальде, кузинка твоєї нареченої Єви і внучка директора Альфонса Альбінського…

– Чи то не ви були перед більш-менше трьома, може чотирома роками в Покутівці, бо ім’я «Дора» я собі з уст Єви затямив. Тоді ми ще не були заручені.

– Так. Я верталась з тетою Олею після школи до дому і поступила була до Покутівки. Я була ще тоді дуже молода… – і тут перервала раптом, ударивши себе легко по чолі. – Мої рожі, мед!

– Це для вас, панно Оксано, – сказала, подаючи цвіти учительці, – а ще для вас, добродійко.

Обі обдаровані подякували, а пані Цезаревич спитала:

– З вашої власної пасіки?

– Так.

Мати поставила золотистий мед перед сином:

– Їдж, сину, таких пасічниць як кузинка твоєї нареченої нема багато.

Юліан поглянув на Дору:

– Справді? Ви самі займаєтеся бжільництвом? Таке заняття відповідає більше старшим.

Дора пояснила, що тета Оля ввела її у працю, колись вона сама зможе провадити господарку. Тепер до фахових студій забиратись їй уже запізно і дідуньо її від себе не пустить. Але з часом можна свої постанови змінити.

– Може візьмете собі приклад від вашої кузинки, моєї нареченої Єви? – сказав Юліан.

Їх погляди стрінулися. Їй здавалося, що в його голосі і очах мигнула іронія. Бона здвигнула байдуже плечима:

– Хто може у будуччину заглянути?

Він звернув голову до вікна і не питав більше нічого. Дора дивилася хвилину несміливо на Оксану.

– Я думала про те, чи не можна б улаштувати та утримати захоронку? Українців у тутешній околиці мало, а хоч би і було більше, то тут переважно робітники.

– Чим утримувати захоронку? – відповіла Оксана.

Дора посумніла. Вона над тим не задумувалася, їй було досить того, що це буде добре і корисне. У думках рішила навіть, що буде по дві години денно перебувати між дітьми,

– Дітей треба і прохарчувати, – вмішалася пані Цезаревич, – а хто і чим буде вести кухню? До цього треба капіталу і людей.

Дора замовкла. Подумала про своє власне майно, але тут застрягла гадками. Все відшкодування, яке дістала по смерті Егона, взяв дідо у свої руки, а в нього залізна рука і він не видасть їй тепер ані сотика.

– Покищо не знаю, звідки зачати, щоб ввести в життя діло. Треба буде й з тетою Олею порадитися. Вона знає на все раду.

– Справді, – обізвалася Оксана. – Це цікаво, що та золота тета порадить?

– А я бачила себе вже в уяві серед дітей, – сказала Дора, – як я ними займаюсь.

– Це не така легка праця, як ви собі уявляєте, – вмішався і собі Юліан, – це ж будуть головно діти з нижчої верстви, убогі, обірвані. Вони не все бувають слухняні і мирні. До них треба рук, терпеливості, серця і психології. Чи ви годні денно хочби пів години таку одну або другу дитину на руках тримати, вспокоювати, а часом і попестити? Далі, чи ваш дідо згодився би на те, щоб його єдина внучка перебрала на себе такі обов’язки?

– Над тим я не надумувалася, – відповіла Дора півголосом. – Тут треба би також…

– Поборотися, пані, – Докінчив Юліан і по його устах перебіг знову ледви помітний усміх іронії. – Краще почніть від чогось легшого, от, від святого Миколая для дітвори, від ялинки.

– Ви мене зробили на одну надію біднішу, а я їх і так не маю багато.

– Справді? Ви так поважно це брали?

– Я буду свій дохід з пасіки на такі цілі відкладати, – кликнула нараз Дора врадована, що їй така думка заблисла: – Ви добре кажете, треба від малого починати…

Пані Цезаревич вийшла з кімнати, щоб полагодити якусь роботу, а Оксана поспішила за нею, щоб наборзі покінчити ще кілька непоправлених зшитків, бо хотіла провести Дору. Юліан і Дора лишились самі.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 103 – 108.