47. Незабутня хвилина

Ольга Кобилянська

Отінений лісною зеленню і вечірніми сутінками стояв Юліан оподалік і ждав.

Єва в ясній, довгій сукні з м’ягкої матерії підійшла до нього.

– Ходім, дорогий, – промовила пошепки, – ти сьогодні робиш на мене таке вражіння як тоді, коли я тебе бачила офіцером. Такий рівний.

– Чи я не завсіди такий? – спитав усміхаючись Юліан.

Вона покивала головкою і ніжно поцілувала його.

Його обличчя споважніло.

– Нащо ти мене оп’янюєш, Єво?

– Мовчи, – усміхнулася. – Чи я до тебе прийшла, чи ти до мене?

– Як? – спитав він, схиляючись над нею, що тулилася шовком до нього. – Дома батько жде, Єво…

– Батько? Може би ми хоч кілька хвилин були без батька і були самі собою, кілька хвилин, мій дорогий, бо самий скажи: чи довго будемо так? Ми ж любимось, Юліане, – сказала голосом безжурної молодості.

Розкрила обійми, обняла його, прилягла до його грудей, не рухаючись, ніби переливала свою душу в його груди. Здавалося, що з ними замовкли дерева, листя, травичка, нічні пташки.

– Щоб ти лиш цю хвилину ніколи не забула. Ти наділила мене найкращим багатством твоєї істоти, дала божественність своєї душі!

– Слава Богу, що й ти щасливий, – шепнула йому в ухо.

– Єво!

– Ходім далі, голубе. Я знаю недалеко звідси одно місце між дубами, де в ясні місячні ночі творяться чудеса. Там виблискує з землі джерельце, звідки опівночі п’ють русалки воду, куди заходять серни, а весною як все п’яніє від її чару, соловейки тьохкають на ввесь ліс.

Він не відповів, тільки притиснув мовчки її руку до уст.

– Туди ми підемо, – шептала, – не на довго, Юліане, бо кажуть, щастя перебуває коло людей лише хвилинами, як рідкий гість. Там, Юліане, підождемо місяця як вийде на небо, і поговоримо про нашу будучність.

– І ти зложиш мені там присягу вірності як в давніх легендах, Єво, як у казці…

– У казці, де до якогось часу все спить і опісля одна хвилина будить все. Раз у житті нехай і нам буде як у казці, Юліане, бо тепер уже нема казок, кажуть, що їх покасувала наука… Будемо самі собою. Ні для кого, лише для себе.

Він німо притакнув головою.

Почали йти. З лівої і правої сторони дуби. Між ними медалеко гойданка, яку аж тепер побачив Юліан.

– Станьмо, Єво, – попросив. – Тут справді як у казці. Я тебе поколишу легонько, заспіваю впівголос, щоб бабуню не збудити і щоб лише ти одна чула.

Вона похитала збиточно головою.

– Не хочеш?

– Ні, бабуня почує.

– Нехай. Моя душа така переповнена щастям, що я, я це відчуваю, цю ніч без сну проведу, не ляжу. Сядь, а побачиш як легонько поколишу. Ще й приспіваю. Я вас заворожу, а відтак вернемось усі.

– Боюся тут бабуні.

– Боїшся втратити її ласку? – дразнив Юліан, схиляючись до неї і обняв її ніжно правою рукою за плечі. – Не бійся. Тої ласки ти не втратиш. Вона лиш тебе одну любить і я попрохаю вибачення в неї. А гойданка бач, яка приманчива.

Вона відступила нараз від нього, сіла на гойданку і вхопившися руками шнурів по обох боках, сказала усміхаючись:

– А тепер пісню, Юліане…

Були звернені обличчям до глибини ліса. Він сам відповів:

– Вільшаний цар, Єво.

– О, так Юліане, я його так дуже люблю і слова і музику Шуберта.

Сказавши це, почала сама півголосом співати.

Він почав її звільна колихати, долучуючи овій гарний баритон стиха до її голосу…

Співали, лереспівуючи кілька разів останні строфи, забувши на якийсь час про все довкола.

Коли скінчили, дівчина нараз, мов птах, несподівано злетіла з гойданки і, розсміявшись збиточно, пурхнула у глиб ліса, залишаючи здивованого Юліана.

Коли вертались, ступали по землі, де постелилося місячне сяйво.

– Я твоя рабиня, Юліане.

– Я не хочу рабині. Я не люблю рабства.

– То якою хочеш мене мати?

– Освіченою жінкою, українкою. Я не султан.

– А чи я не українка? Батько та мама – українці, а якби й не була нею то для твоєї любові стала б нею.

– А «рабині» з серцем щирої любові ти не хочеш?

– Не хочу. Досить ми вже і так від віків рабами. Час нам стати свобідними і свідомими.

– А ось в якого строгого нараз перекинувся! Ще недавно нічого подібного не говорив, – кликнула, притискаючи його руку до себе. – Юліане, ти любиш мене?

– Не віриш?

– Я жартую, мій дорогий. Чого так споважнів раптом?

– Чи нема чого, голубко? Ми найшлися, стали як ти кажеш, «самими собою», ми щасливі, але, Єво…

– Але що, голубе? Ми ж не скажемо нікому про нашу любов, наші заручини, правда? – притулилася до нього як кітка.

Він не відповів.

– Юліане? – і заглянула йому в очі.

– Ти не сказала би нічого?

– Я – ні. А ти?

– Я – мужчина. Я відповідаю за свої вчинки.

Вона помовчала хвилинку і додала тихше:

– Мій батько не вибачить мені.

– Саме батько, саме він.

– Єво!… – почули нараз близько неї захриплий голос бабуні.

– Бабуню!

Широка, мов надуте вітрило, з розпростертими з-під шовкової мантилі, обіймами, наступала бабуня Орелецька просто на них,

– Змилуйся Єво, як можна мене так залишати! Я спала без надзору коло води і мало-мало не скотилася в глибінь, а ти пішла з паничем на прохід! Не подумала ти ані на хвилину, що мене могла і смерть коло води… Гніваюся, Єво…

Бабуня сильно засопіла.

– Не на прохід ходила я, бабуню, а в ліс, просто в «казку» і вертаємось звідтіля, як бачите. Успокійтесь, бабусенько, – успокоювала живо підхлібним голосом Єва. Юліан стояв мовчки.

– Слава Богу, що вам нічого не сталося. Чи не чули ви як ми співали? Півголосом, стуленими устами… Пан Юліан Цезаревич прийшов мене відшукати у «посольстві» від о. добродія…

– І тепер прошу пань, – вмішався тут Юліан, – вертатись до хати. А що ми добродійку бабуню залишили на часок без догляду, це тільки моя вина.

– Не беріть на себе вини, пане Юліане, я може ще більше винна, ви хотіли вертатись, а я… – докінчила молода дівчина.

Бабуня завернула припухлі від сну очі на молодця і всміхнулася ласкаво.

– Єва, пустунка, хто її не знає! А ви, як поважний мужчина, не зчудуєтеся, що стара бабуня аж сюди зайшла, щоб у холоднім затишку під лісом передріматися. Такі більші приняття парохіян вимагають багато труду, надзору, то й мене утома з ніг звалила, то мушу конче лягти, щоб себе сном скріпити.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 32 – 37.