50. Юліан – у попи, Єва – у лікарі
Ольга Кобилянська
Мов по грізній бурі на морі, що затирає всі попередні сліди, так почув себе Юліан по сильнім покріпнім сні, коли сонце розкинуло своє проміння просто йому в очі. Ранок був погідний, чудовий, вчорашні переживання станули йому ясно перед душею і його перша гадка була: причастія та Єва. Він мусить взяти Єву під опіку, а може й захистити її перед гнівом і кривдою родичів.
З собою він уже впорався і тепер уже зможе супокійно заявити о. Захарію про те, що досі гнітило його у глибині душі, а про що вчора на сповіді тільки натякнув душпастиреві як батькові своєї нареченої.
Бо це був такий відрух його душі, якому мов таємній силі мусів піддаватися. Від кількох літ, від часу врятування о. Захарія та Єви зпід кінських копит, він відчув існування такого руху ніби малесеньку грудку заліза на дні своєї душі, що ставала йому на заваді у деяких хвилинах.
Аж під впливом вчорашніх переживань ці порухи зросли до якоїсь потуги, що ніби взяла верх над ним і наказувала поступати так а не інакше.
На парохіяльнім ганку виглядала його коло 10-ї години по службі божій Єва. Побачивши його, вона поспішила проти нього і всунула довірочно свою руку під його рам’я.
– Єво, – упімнув він її мимоволі, вказуючи на отворену кімнату їдальні, де звичайно пересиджували домашні.
– Ex! – відповіла Єва нетерпляче, і додала півголосом: – Я сама ставала вже перед судом, Юліане, ще раненько і вже по всьому. Чейже старі звичаї і погляди не знищать нам нашої будуччини.
– С-с! – шепнув Юліан, але вона кивнула головкою у сторону вікна, щоб слухав.
– Через вас, пані тещо, – почув він грізний голос о. Захарія, – покрилося наше серце жалобою, покиньте мою хату, щоб я вас тут більше не бачив. Ви, ви і ще раз ви, всьому винні. Це проклін злого вчинку.
– Отче, зятю мій, ради Бога, спам’ятайтесь! Що вам Господь дав, мене винуватити? – кричала бабуня.
– Так, я повинен був уже давно поступити, – а тимчасом тільки поблажав, не мав енергії зібратися на рішучий крок показати вам двері. Ви із своїм нещасним налогом та своїм фанатичним прив’язанням до моєї дитини, потягнули її в нещасний вир.
– Татунцьо заборонить бабуні вступ до нашої хати, – зойкнула Єва з острахом і вхопилася нареченого.
– Не бійся, він задобрий, – успокоював Юліан і обоє вступили на ганок. Але голоси не втихали і до них прилучилося ще і хлипання їмості.
– Бабуня, бідна нещаслива бабуня, вона невинна, – кликнула спочутливо Єва. – Вона перша вибачила мені і обіцяла мене захищати в усьому, на неї можу числити. Я за неї також заступлюся, побачиш.
З тими словами побігла до кімнати і не дивлячися ні на кого, всунулася батькові до ніг.
– Я сама тут винувата, батеньку, і ви бабуні не торкайте. Вона нещасна. А чи не знаєте, що ми мусимо наші провини взаємно собі прощати, ми мусимо любити один одного! Ох бабуню!.. аж тепер я розумію, що значить терпіння, що може жаль. Своєю добротою поблагословіть мене, батеньку, гнівом не вбивайте, бабуні не робіть кривди. Я вас благаю за неї та за себе, я молода…
– Молода, молода, зятю! – пронісся зворушливий голос бабуні Орелецької. Та душпастир підняв раптом руку і здавалося якісь тяжкі слова рвалися йому на уста. Уста йому не послужили, рука впала безвладно, він відвернувся до відчиненого вікна, склав руки на груди і потонув очима в висоту. Так він стояв якийсь час непорушно, якби згубив слух для окружения.
В хаті запанувала мовчанка, якби ніхто не віддихав, якби совершалася якась тайна повна святості, що мала помирити душпастиря і ображеного батька.
Лиш один відважився перебити цю мовчанку – Юліан, що непомітно ввійшов до кімнати.
– Я переберу на себе ваш смуток, отче! Я молодий і мій жереб упав. Вибачте Єві! Я вступлю на богослов’я.
Що таке було в голосі молодого чоловіка, що душпастир прокинувся? Чи вразила його спокійна рішучість слів, чи щось інше, більш незвичайне? Його очі зупинилися на обличчі молодця, зчудовані, неначе не розуміли його, а Юліан блідий, але рішучий стояв перед ним і ждав одного-одніського слова.
– Я їй уже вибачив, – відповів о. Захарій, відвертаючи погляд від молодця. – Коли ніч проминула і настав божий день, я її вибачив, одначе щодо «батьківства» то їй це вже непотрібне.
Єва заридала.
– Жадайте від мене, чого хочете, батеньку, я все сповню, лише, щоб ваш жаль перемінився в давні почування для мене.
Батько зітхнув.
Єва обтираючи сльози сказала:
– На одно дайте мені відповідь, тату, лише на це одно. Нащо дав Бог гарні ночі, що люди п’яніють від них, навіщо навіває мрії на людську душу, наче поширює її і робить їх невідловідальними за свої вчинки?
Отець Захарій зустрівшись з очима доньки, відвернувся.
Та тут бабуня заворушилась.
– Батько тобі не скаже того, що я тобі скажу. Він душпастир, але я, жінка, дам тобі відповідь. Господь зсуває на людську душу мрії на те, щоб і на землі був для смертних рай. Такими ночами ми забуваємо за своє горе, за свою самотність, за те, що нас в ясну днину картають, бо – соняшне світло зрадливе. Ціле життя мені чогось не доставало, я побивалася за чимось і завсіди надаремне. Може ти, моя наслідниця, ліпше мене зрозумієш. Ангелику мій, єдина радосте моя, нащо те все? Чому не може все так бути, як люди хотять, як ти або хто інший хоче? Твій батько хоче мене з тобою розлучити. Нехай пробує. Капітан Юліан Цезаревич встав із гробу… – говорила мов непритомна, – і хоч той капітан ані на хвилину не бажав тієї бабуні, не торкнувся навіть її уст, бо любив другу, за те його внук любить її внучку, що унаслідила всі прикмети Альбінських. Ось на це дайте мені відповідь, отче зятю. Воно так є, бо чомусь так мусить бути ї ніхто цьому не винен.
Сказавши це, старуха обернулася до їмості, що мала очі та вуха тільки для свого чоловіка і доньки і, піднісши визивним рухом руку, кликнула:
– Давай чарку, донцю, нехай вип’ю на щастя Єви! Нині я дихаю ще вчорашнім переживанням, а ти, Єво, вспокійся, ти чула, що твій батько вибачив тобі. Він добрий і мудрий, він душпастир. Хто ж інший має прощати, як не він.
О. Захарій підніс руку, наказуючи мовчанку, але вона говорила далі.
– Гадаєш, дитинко, що був би прокляв? Пусте!.. Хто проклинає любов, той проклинає молодість.
І сказавши це, вийшла з кімнати, а дівчина поспішила за нею.
О. Захарій звернувся до Юліана, що сперся коло вікна у поважній задумі.
– Чи я вас добре зрозумів, Цезаревичу, чи справді ви рішилися вступити на богослов’я?
– Так, отче, – відповів Юліан. – І тепер я хотів вас ще спитати, чи вам досить цього з моєї сторони?
О. Захарій поглянув зачудовано на нього.
– З вашої сторони? Ага! – і вдарив себе злегка по чолі. – Ви себе хочете мені в жертву принести, молодий чоловіче? Що вам до голови прийшло? Я на це ніколи не дозволю!
– Так, я рішився, – відповів Юліан, зложивши руки на грудях.
– Так знайте, що я з вами не годжуся. Поступайте, як хочете.
О. Захарій почав роздратований ходити по хаті.
– Що за ідея!
Юліан здвигав мовчки плечима.
– Небавком я виїду до Львова. Хіба може хорий батько затримає мене якийсь час дома, та нічого не змінить моєї постанови. Чи маєте ще які бажання, отче, або доручення щодо Єви? Я буду старатися їх точно сповнити.
– Ні, – відповів нервово душпастир. – Хіба ще хотів би вам доказати, що це з вашої сторони рисковна гра вступати у стан, до якого не почуваєте покликання, хоча я не таю, що мені було б мило мати за зятя богослова. Він по моїй смерті міг би перебрати тутешню громаду…
О. Захарій не встиг докінчити своїх дальших міркувань, бо їмость появилася в кімнаті, а з нею Єва.
Душпастир поглянув на свою доньку довгим поглядом.
– Заки що буде, пане Цезаревич, заки буде так, як ми говорили, я вам передовсім як батько поставлю одно питання. Чи ви любите мою дочку?
– Так, отче, – відповів поважно Юліан.
– Чи ваші почування такі, що ви можете… але, ні… – поправився нараз нетерпляче, – скажемо простіше. Чи ви почуваєте в собі силу дотримати своїй нареченій обіцянку? би… ви бували у світі і, щоб правду сказати, я вас тепер мало знаю.
Юліанове обличчя змінило колір.
– Як це питання торкається моєї дотеперішньої поведінки у вашій хаті, отче, то нехай воно мене не мине, – відповів він.
В його очах заблисла сльоза.
– Татунечку! – кликнула Єва, підбігла до батька і сховала своє личко на його грудях. – Що спонукує вас ображати Юліана таким підозрінням? Мій коханий, Юліане, – ти вражений, але батько певно не думав так зле. Татунечку!…
– Так, Єво, – обізвався врешті о. Захарій, здержуючись у ході. – До такого питання спонукала мене твоя вдача, Єво. Не відтягайте ніколи своєї руки від неї, Юліане, тої руки, що врятувала її раз уже від смерті чи каліцтва. В Єві є щось непостійне, ріжні пориви, що раз рвуть її до доброго, часом до геройства, а часто і до нерозумних учинків. Якби дотого ще не ті божевільні слова її бабуні, що в Єві збереглися всі прикмети Альбінських, то я ніколи не був би поставив такого питання.
– З бабунею справді треба числитися, вона небуденна, – обізвався з притиском Юліан.
– Вибачте, пане Цезаревич, – обізвалася тут нараз їмость. – Я маю також кілька слів сказати, хоч цілком про щось інше. Я не знаю, чому тут стільки зайвого говорити, замісць того, що найважніше. Краще нам спільно обрадити, коли мало б відбутися вінчання, ніж розводитися над вдачею Єви і над нашою постановою.
– Я прийду в означений час за Євою, отче, – обізвався Юліан твердо, – але раніше мушу сам із собою поладнати. Я не хочу бути, лише чоловіком своєї жінки.
Їмость подивилася заляканими очима на Юліана.
– А Єва, а весілля? – спитала майже з розпукою.
– Єва буде до того часу при вас.
Єва, що ще тулилася до нареченого, прокинулась при тих словах з цілою живістю своєї вдачі:
– Юліане! – кликнула, – що тобі Бог дав? Я буду при батьках, тут? Тобі не відомі мої наміри? Ти вже забув, що я вчора говорила, що їду на медичний факультет і що через те між мною і батьком дійшло до непорозуміння?
– На медичний факультет? – відповів він, – так. Ти говорила про те, це правда. Але тепер ти повинна зрозуміти, що твій замір мусить уступити перед іншими обов’язками. Від коли ти стала моєю нареченою богослова, ти не можеш віддаватися медичним студіям.
– Юліане! – кликнула Єва і сплеснула в долоні, – богословом? Ти богословом? Від коли це? Я ніколи не чула з твоїх уст, щоб ти хотів коли бути священником. Я уявляла собі тебе не інакше як ученим, професором, урядовцем, військовим, усім іншим, але ніколи попом. Ні, ніколи попом!
– Попом? – повторив Юліан придушеним голосам. – Єво, схаменися, що говориш? Чим є твій батько? Не священником?
– Залишіть її, Юліане, – вмішався о. Захарій, дуже супокійний, усміхаючись гірко. – Вона ніколи неправдою не орудувала і тепер сказала те, що думала.
– То будь ним, як хочеш, будь чий хочеш, але я піду на медицину! – сказала вражена і очі її запалали раптовим гнівом.
– Ні, Єво, – наставав Юліан твердо на своїм, притягнувши зворушену дівчину до своїх грудей. – Це не може бути. Хіба ти вже так скоро забула, що мене любиш і не знаєш, що місце жінки при боці її чоловіка?
Останні слова вимовлені ним півголосом, не залишилися без впливу. За хвилину вона вспокоїлася і сказала:
– Я про це не забула, Юліане, але те, що для мене найважніше, наймиліше з усіх бажань, окрім твоєї особи на світі, ти забороняєш мені. Я ж кажу тобі: ти йди собі на богослов’я, вибирай фах, який хочеш, а я буду лікаркою.
– На селі будеш хорих селян лічити? – спитав він і усміхнувся. – По селах інтелігентів мало, Єво. Ти не береш цієї справи досить поважно. Лікарська професія нелегка. Скидаєшся обов’язків жінки душпастиря, і замісць при ньому сильно стояти, щоб і добре і гірке з ним ділити, хапаєшся… Роздумай, Єво.
– Я роздумала. Ти можеш бути вчителем релігії в місті, як до того прийде, а я буду лікарювати. Не так? А я… будь добрий і послушний, Юлику. Ми можемо це так гарно погодити, – благала і пестила голосом. – Ти не пожалуєш, маючи жінку лікарку, лише дай дозвіл.
І до батьків, що стояли без слова, звернулася теж.
– Дайте нам дозвіл бути щасливими, батеньки, щоб нам щасливо велося, бо без нього я не поїду до Швейцарії. Юліан дозволяє.
– Дозволяєте, Юліане? – спитав батько, вп’яливши свої, великі голубі очі у свого майбутнього зятя. Юліан підняв брови втору і притакнув мовчки головою.
– То я лише докину свій дозвіл, якщо воно щось поможе, до вашого щастя, але засобів на ту ціль у мене нема. Єва знає, куди вони в мене йдуть.
– Знаю, знаю, татечку. Для ваших бідних, голодних у громаді, на шкільні книжки, для дрібних невдячників, на сирітську касу, на шпіхлір у неурожайна роки, для калік і куди я там знаю… Але гроші марниця, – додала весело, майже пустотливо, – бабуня дасть, бабуня!
– А я не даю дозволу, Єво, – обізвалася нараз несподівано і твердо мати. – Попаді медицини не треба, на селі можна і домашніми ліками лікувати, є їх там доволі. На місці твого нареченого я ніколи дозволу би не дала. Учися прясти, ткати, господарки в полі, коло худоби ходити…
Але Єва цього вже не дочула. Як стояла, так погнала до бабуні, що в сусідній кімнатці сиділа спокійно за маленьким столиком перед шинкою і маслянкою.
– Я їду до Швейцарії, бабуню! Лагодьте гроші. Всі дали дозвіл, мій Юличок і татко!
О. Захарій саме тоді звернувся до Юліана, що сидів, задуманий і гриз уста.
– Нащо ви дали цей дозвіл? Чи це тепер потрібне?
– Може й потрібне, отче. Тяжко відмовити. Та хто годен у будуччину заглянути. Знання і фахова наука ніколи не можуть пошкодите жінці, а матеріальна допомога теж придасться… На чужині інакше на це дивляться. Я думаю, що нам обоїм не вийде з того лихо. Хто не рискує, той не виграє.
Їмость встала і вийшла з кімнати.
За хвилину вернулась Єва з бабунею.
– Добре ви зробили, зятю, що дали остаточно Єві дозвіл на виїзд за границю, – заговорила Орелецька спокійно і ласкаво, мов би роздавала посади. – Я радуюсь, зятю, щоб ви знали, хоча як гірко буде мені старій розставатися з Євою. Та чи можна молодій вік марнувати? Побачите, що будете мені ще дякувати, що допоможу їй добитися до цілі. Дасть Господь, і ви, і я, і пан Цезаревич діждемося потіхи і слави з неї. Вона недурно, хоч у другім поколінню з Альбінських… – тут глянула з-під окуляр на о. Захарія і похитала головою.
О. Захарій зняв з вішала свій капелюх, взяв ціпок у руку і не промовивши ні слова, вийшов з хати.
Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 45 – 55.