36. Повноліття Юліана

Ольга Кобилянська

Прочитавши батьковий пам’ятник, молодий офіцер сидів іще якийсь час нерухомо. Відтак мов вертаючись з іншого світа, підняв голову і встав:

– Дякую вам, тату! Ви мені розкрили себе і я вашу поведінку супроти нас розумію. Ми вас не один раз недоцінювали, вважали за іншого, як ви були. Ви мурували підвалини під ваше життя і ваших дітей, працею, чесними засадами, і тому наслідки вашої праці не будуть марні.

– Дай Господи! – відповів годиникар і його очі засяли блиском. – Я їх не доживу, – сказав, але ви, діти мої, ти сину мій єдиний, ще зможеш щось на руїнах життя свого діда і батька збудувати, станути на інший новіший грунт, сильніший, бо культурніший духом. Записки задержи в себе, бо я їх для тебе зладив.

Був сильно зворушений і простят синові, мов доброму товаришеві, руку. Цей зіпнувся блискавкою і поцілував її. Батько обняв його другою рукою і притиснув з цілої сили до своїх грудей. Це сталося без слова. Потім відвернулися один від одного. Син віддаючи рукопис батькові сказав:

– Записки ваші, тату, є для мене дорогою пам’яткою, заховайте їх для мене і на дальше в себе. У вас вони будуть безпечніші, як у мене. Я ще з вісім-десять днів перебуду у вас гостем і знову від’їду. І перстень візьміть ще до себе. Дорогі пам’ятки не можна брати в дорогу з собою.

Але тут батько заперечив головою:

– Ні, ні, – записки я ховаю, але перстень бери, сину. Ти вже офіцер, мужчина і його не затратиш. Зрештою це різдвяний дарунок і він подвійно твій.

Юліан відповів:

– Цей перстень буде пригадувати мені все ваше і дідове минуле, якби мені загрожувала яка катастрофа. Мій дід був праведний чоловік і ніхто не може йому доказати нечесного вчинку.

– Так воно і було, мій сину. Він покінчив із собою, але чужого добра він не чіпав. Якби я мав тобі ще щось на цю тему сказати, то додам хіба: «Уникай нагоди. Лиш вона робить з нас злочинців у різних напрямках.»

Молодий офіцер прокинувся:

– Для мене не існує поняття, як можна нарушити чуже добро. – А по хвилині сказав: – Скажіть мені, тату, дещо про управителя; його особа мене займає. Ви нагадали мені, що він ще живе.

– Так, Юліане. Альфонс Альбінський ще живе і тета Оля жива. Мешкають, де мешкали, там, де моя сестра, твоя єдина тета Софія Рибка.

– Чи він заможний, – спитав.

– Мабуть. Крім гарного будинку, має ще якісь землі. Кажуть, позичає гроші на лихварські проценти між гуцулів.

– А тета Оля?

– Все однакова. Як заїжджає сюди, то все до мене заглядає. Ваша мати називає її своєю суперницею і сміється. Це моя єдина дорадниця. Коли колись пізнаєш її у тети Софії – то знай, що нічия рука не є така благословенна, як її. Спокійна, рішуча, послідовна – таких українок дай нам Боже якнайбільше.

– Тату, мені здається, ви згадували, що вона з роду німкиня і через те Альбінський не був їй прихильником.

– Так здавалося. Але пізніше, коли я став її вихованцем, вона мені оповіла, що по матері вона також українка, хоч мати була знімчена і не володіла добре рідною мовою. Це не перешкодило їй учитися нашої мови, відчувати по українському і виховувати в дітей свого вуйка любов до свої мови і нації. Ти не можеш собі уявити, скільки рівноваги і якоїсь, невідомої енергії йшло в хаті від тієї жінки. Навіть слуги її любили. Не один погрожував п’ястуком за стіною управителеві, а змінявся на вид тети Олі і брався з новою охотою до праці, коли вона заговорила. Та й він сам привик до неї і знав, що тета Оля одна не обманювала його і жодна брехня не переходила через її уста.

Батько замовк, поглянув на свій годинник, і по всіх стінах, де тикали його «пацієнти». Взяв сина під руку і ввійшов до кімнати, де ждала їх родина.

– Але бо й довго передавали ви свій різдвяний дарунок, тату, Юліанові, – обізвалася перша Оксана. – Покажи що ти дістав? Я вже така цікава, ждала аж надокучило і почала читати. Які гарні поезії Федьковича.

– Фі-ю, який дарунок – кликнула Зоня, хапаючи брата за руку, на котрій блистів золотий перстень з рубіном – чиста кров.

– Чистий, прегарний як рідко, – відповів Юліан.

– Я ніколи його у вас не бачила, тату, ви його ніколи не носили.

Батько здвигнув плечима:

– Ти знаєш, донько, що руці робітника не підходять прикраси. Це мужеський перстень.

– Ланцюжок з медаліоником також мужеський?

– Так. Але його може дістати тільки повнолітній.

– Ов! – кликнув Юліан і усміхнувся, переглянувшися з сестрами.

– Так, так… мусить бути повнолітній.

– А то чому? – опитала Оксана.

– Тому, що довкола ланцюжка є тайна.

– В медаліоні? – спитала вона зчудовано протяглим голосом.

– В медаліоні… а дітям не передаються тайни.

– То пождемо, – відповіла вона.

– Пождемо – повторили всі і перейшли до другої кімнати. Батько побалакавши часок з нареченими своїх двох доньок, відійшов до своєї кімнати, бо почувався змучений.

Коли двері зачинилися за батьком, всі потягнули брата до світлині, де знаходилася ялинка, допитуючись, через що тримав його батько в себе так довго.

Юліан, підійшов до звисної лампи і побачивши лист до нього, збентежився. Сестри, помітивши це, відступили і дискретно вийшли до передпокою, за своїми нареченими. Юліан розтяв спішно коперту. Там знаходилася фотографія Єви Захарій, а на папері стояло лише кілька слів: «Третьої днини різдвяної, себто на Стефана я буду в столиці в доктора Емі. До побачення може в кіні, по обіді в четвертій годині. Е. З…»

Мов схоплений на злім вчинку, Юліан сховав лист з фотографією до кишені, і підійшов до матері, що непомітно слідила за його рухами. Вона спитала:

– Чи то що злого, мій сину?

Він усміхнувся.

– Ні, мамо, – і поцілував її в руку.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 188 – 192.