49. Юліан «заручився» із Євою

Ольга Кобилянська

Коли вийшов звідси досвіта, щоб зайти до церкви, здавалося, що злегка посивіла його голова, посріблилася на добре коло висок, а коло уст склалася мов витиснена невидним пальцем рисочка смутку.

Тої бурхливої ночі Юліан жвавим і певним кроком спішив до Захарків. Було вже по півночі, коли прийшов до них. Проти нього вийшла сестра із високою свічкою, щоб відразу трапив до своїх дверей.

– Зарко спить, – відповіла пошепки, – він мусить раненько доставити паку з городиною на дворець.

Увійшли у братову кімнату, єдину вітальню.

– Як випав вечір? – спитата сестра півголосом.

– Як звичайно такі забави. Йди і лягай, Марійко. Завтра розкажу тобі більше, бо я зморений.

Але вона не рушалася з місця, мабуть не довіряла його словам.

– Тобі щось прикре трапилося, – допитувалася, шукаючи його очей.

– Дай спокій з відгадуванням, Марійко, – відповів неохочо. І не роздягаючись кинувся на постіль як довгий.

Вона сіла без слова коло нього, притулила своє обличчя до його і шепнула:

– Мовчи чи не мовчи, а серце сестри ти не обманиш. Ти мав щось нині. Скажи лише одно слово: добре чи лихе?

– Гаси світло, сестро, будь ласка.

– Не піду. Я маю право питати, ти мій єдиний орат. Хто тобі кривду заподіяв?

– Я сам.

– Як мені це слово розуміти, Юліане?

– Я заручився з Євою.

– І це кривда?

– Бо я цього ще не хотів. Навіть не уявляв собі, тільки мріяв про це, відсував у майбутнє.

Сестра дивилася на нього, якби не розуміла, а відтак додала зламаним голосом:

– А вона, чи любить тебе?

– Любить.

– А ти її?

– Саме в цьому річ. Гаси світло та йди. Мені треба темряви, тої великої темряви, де людина почуває себе по глупих або нікчемних учинках мерцем, доки не прийде спасення і він не воскресне до нового життя. Ах, мрії мої, Марійко, мрії!…

– Господь з тобою брате! який ти смутний. Але спи і вспокійся. Гріх так сумувати молодому чоловікові.

– Не буду, сестричко, але йди. Та ні, дай мені ще твою руку – ту чисту, вірну руку, яку освячує чесна щоденна праця, нехай поцілую її…

І притискаючи її руку до своїх уст сказав здушеним голосом:

– Гаси світло, скоро, скоро.

Вона перелякана згасила скоро світло і вийшла з кімнати.

Юліан спав і бачив, як у сні нахиляється чорнобрива Єва, збиточна і каже, викривляючи погірдливо уста: «Апостоле черні! тебе кличуть мужики. Дитину принесли до хресту». Вона вдарила його по щоці і кинула бохонець чорного хліба, принесений «чернею», перед ноги, і хліб твердий, засохлий покотився по долівці.

Його кличуть до хорого на кінець села. Мороз тисне, а завтра треба йти на похорон до бідної вдовиці, де залишилась купа дітей без хліба. Чує, як обзиваються скарги, що люди починають зневажати закони моралі, починають жити якоюсь «вільною любов’ю». Тут пара, там дві. Регочуться з його заваг, аж стає якось лячно, соромно. Повстають темні духи, що порпають в його житті, шукають.

Христос був завсіди вибачливий для гріхів тіла… Він волів перебувати у товаристві легкодушних жінок і штукарів, ніж серед фарисеїв – був тієї гадки, що ні одна людина не пропаща, коли його душа не пропаща.

Дощ ллється. Його сльози спливають по вікнах. Десь блиснуло, дерева гнуться покірно, піддаються бурі, що батожить їх і нараз втихає.

Знайомий голос небесний сповиває його пошарпану душу і чиясь рука обтирає йому піт з чола і він чує: «Тобі буде прощено. Мужчина є духовник, а жінці вільно жертвуватися. Встань і йди, сину.»

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 39 – 45.