54. Правдива любов Єви (до польщизни)

Ольга Кобилянська

Одного ясного передполудня при кінці вересня, коли обоє вертались від бабуні, йшли через ліс. Єва сіла спочити на улюбленій лавці недалеко ставу, скинула свій капелюх на землю в траву ї дивилася задумана на поверхню ставу. Юліан у добрім настрою спитав її, з ким вона у Цюріху найбільше товаришує. Вона пояснювала. З росіянами не приставала, бо вони підсміхувалися, дізнавшись, що вона українка, і вважали українців за ворогів, не шукала їх товариства. З француженками і деякими молодими французами підтримувала знайомство, щоби вправлятися в їх мові, з німцями жила під кожним оглядом добре, а більше…

– Українців не було там?

– Ох, українців! – була її відповідь знеохочу.

– Тих можна на пальцях почислити. Вони ж убогі, куди їм за кордон виїжджати, та ще у Швейцарію. Кількох наддніпрянців, правда, блукало на політехніці у Цюріху та в Женеві; вони були й познайомились з нею, але опісля відстали, вважаючи мене за польку, бо я товаришувала переважно з поляками з Королівства і говорила з ними по польськи. Є між ними один, що мене переслідує доказами, що моїм обов’язком є вернутись до польського народу. Він – варшав’як, зветься Кава, ботанік, а його сестра найліпша моя товаришка, студентка медицини. Ми разом на однім відділі і мешкаємо разом через сіни. От і все. На чужині, далеко від своїх, без любові, ми вдячні кожному випадкові, що нам дозволяв зживатися з гарними людьми. Та мій бог – наука. В тебе інакше. Ти в семинарії маєш свою догматику і тому ми потрохи розходимося в думках.

– Твій бог обмежений, Єво, замкнений у книжках, а мій великий, оповитий безконечністю і непізнавальний. У його безмежнім просторі гуляють наші мрії та ідеали. Залиши ти мою догматику. Тут ми ледви чи зійдемося.

– Ти не хочеш признати, Юліане, що ти заздрісний.

– Любов поважна як смерть навіть і в жарті. Будь обережна.

Вона розсміялася своїм збиточним сміхом.

– Не кажу я? Ти не довіряєш мені. Не бійся. Там Юліана Цезаревича нема. Він у Покутівці або в семинарії, але по Женевах і Цюріхах не стрінеш його.

– Ні, Єво. Я не боюся, і я не заздрісний. Я лише остерігаю тебе заздалегідь, пізнавши твою вдачу, що любить грати «ва банк», щоб не зазнала колись через це прикростей. Ти не знаєш, що значить вразити амбітного мужчину там, де він найвразливіший. Поводись у мужеському товаристві так, наче б твій батько або твій наречений знаходилися біля тебе.

Вона стояла перед ним із сльозами в очах. Він наблизився до неї, і якась доброта взяли верх над ним. Він підняв руку, якби хотів охоронити її від чогось, але вона виховзнулася з-під його рук.

– Ти чудний, Юліане, – сказала холодно. – По що це?

Він опустив руку, затиснув капелюх на чоло і не оглянувшись, перескочив несподівано паркан, як колись, щезаючи з її очей.

Вона теж, не подивившись за ним, пішла вільною ходою до дому.

Над вечором того дня сидів Юліан із своєю сестрою на приспі під хатою. Сонце щойно зайшло і вечір був ясний. Довкола невеличкого домика чистого, з блискучими як дзеркальця вікнами, панував спокій. Запах цвітів недалекого зільника нісся з грядок, де ховались між іншими осінніми цвітами, повні барв левкої.

– Над чим ти так думаєш, брате? – спитала перша сестра. – Ще час тобі поважно журитися. Іспити здаєш один за другим, адміністрація, а пізніше парафія в Покутівці тобі забезпечена в Едварда Ганга як майбутнього дідича Покутівки, маєш наречену, яку любиш…

– Справді, – сказав брат і з тими словами відвернув лице від неї.

– Коли Єва від’їжджає?

– Десь за дванацять день.

– Чому ж сьогодні не зайшла до нас, як звичайно?

– Мабуть щось їй перешкодило.

– Телеграма, Юліане! – почувся нараз знайомий голос із недалекої виноградної алеї, голос Зарка, за яким ішов листонош.

– Підпиши, – сказав, подаючи зчудованому молодцеві телеграму. – А тобі, моя пані, лист. Як не помиляюся, від нашої Оксани. – І погладивши жінку по личку, додав: – Я на добре зголоднів, газдинько, але кіш з цвітами і паку з яриною відіслав до двірця.

– Я мушу ще цієї ночі від’їжджати, – сказав Юліан.

Зарко з жінкою злякалися.

– Що сталося? Від кого телеграма?

– Нічого злого. Це сам ректор телеграфував. Єдина донька його сестри виходить за кілька день заміж і він просить, щоб найліпші співаки-богослови приїхали на весілля. А я диригент богословського хору.

– Повечеряй, – пригадав Зарко.

– Нема часу. Може, як вернусь, – і вийшов.

– Ця Єва цілком хлопця проглинула, – сказала Марія до чоловіка.

– Так воно буває іноді, жінко, із найкращим і найповажнішими мужчинами.

Юліан стрінувся з о. Захарієм, який вийшов із свого обійстя на вулицю, поза браму. Парох з обличчя молодця вичитав зараз, що щось трапилось.

– Що там, Юліане? – спитав привитавшиеь.

– Я виїжджаю, отче, – і пояснив зміст телеграми.

– Шкода, що саме так складається, – сказав о. Захарій якось сумно. – Ви, молоді, начеб змовилися на нас старих. Саме сьогодні по обіді прийшов до Єви лист з Варшави від якихось товаришів, щоб лагодилася в дорогу. Їдуть у Швейцарію. Лист цілком зелектризував дівчину. Вона думала, як знаєте, ще з кільканацять день у нас побути, тимчасом чужі люди виривають мені дитину із спокійної хати.

Юліан поблід.

– Де вона?

– Складала свої речі і книжки до подорожі. Мабуть сидить у своїй кімнаті чи в зільнику.

Стара слуга, що вийшла з подвір’я за браму поглянути за їмостю, вмішалася по звичаю довголітніх слуг до розмови:

– Панна Єва у своїй кімнаті при отвертім вікні. Відай читають.

Юліан, закритий кущами, наближався до вікна. Єва не чула шелесту його кроків. Його серце забилося. Чи гнівалася на нього? Ах, вона не знала, які почування зворушували його серце, чим була вона для нього! Перед нею на вікні лежала книжка, але дівочі очі не читали.

– Єво! – закликав упівголос.

– Юліане! – зойкнула Єва, мов ударена ззаду невидною рукою, і похилила раптом голову над книжкою.

– Серденько…

– Ти мене перелякав…

– Чого? Я був би може сьогодні й не заходив до тебе, але зайшло таке, що я прийшов попрощатися з тобою, бо за дві години мушу від’їхати.

Вона видивилася, наче б він говорив з гарячки.

– Ти, виїжджаєш? Що сталося?

Він пояснив кількома словами причину від’їзду.

– Але чому ти мусиш скорше від’їжджати, Єво? – спитав.

– Мені писали.

– Хто?

– Вони, мої знайомі з Варшави. Тобі батько казав?

– Так, Єво. Але чи це мусить бути? Я думав тебе по моїм повороті відпровадити, якби ти ще була залишилася до мого повороту з весілля.

В її очах замиготіло.

– З весілля?… – сказала протяжно і похитала головою… – Не можу, Юліане. І батько це вже зрозумів і не затримує мене. Я рада, що не буду сама їхати до Швейцарії. Я не люблю сама їздити. Зрозумій мене, Юліане! – додала благально, копи він замовк і простягла рамена до нього.

– Що, Єво?

Він, заслонив собою до половини вікно знадвору і схилився над нею, шукаючи її уст.

– Ти не відчуваєш, Єво, що діється в тій хвилині в моїй душі, – сказав. – Ти спокійна, я бачу і вірю, то лише я такий дурень, що серце кричить в мені боляче і не хоче вмовкати. Ти їдеш…

Вона нахилилася наново до нього і шептала:

– Я би тобі одну половину з себе залишила і може тобі добре було б.

– Все ж не можеш мені себе цілу залишити. Що сталося? Маєш жаль до мене?

Вона підняла головку і усміхнулася до нього.

– Ти, мій орле, в демонічній одежі, – а за хвилинку додала споважнівши: – Мене переслідує часом почуття, що ми не побачимося. Ні, ні, побачимося, але як воно буде?

– Буде так, що вже не розстанемося. Коли поберемося, я тебе не пущу більше на студії.

– Побачимо, маємо ще час. Досі я не знала, що значить правдива, поважна любов, що вона робить із нас невільників, викликує стільки страждання. Зразу манила мене чужина, новина, чар незнаного, але тепер чар для мене поблід. Тепер не мучся, Юліане, вибач мені.

Юліан дивився на неї і слухав її мовчки. Нараз зробив такий рух, якби прикладав револьвер до чола:

– Мною не журися, Єво. Бувай здорова. Прийде час і з моєї душі опаде листя… – і заломився йому голос.

Єва з острахом вихилилася через вікно і нехотячи зачіпила за книжку. Книжка впала Юліанові під ноги. Він підняв її i побачив заголовок, витиснений великими золотими буквами: «Пан Тадеуш» Міцкевича. Механічно отворив книжку, обернув перший листок і прочитав: «Дрогой товажишце Євє Захарій – оддани Зигмунт Кава».

Блідина покрила лице Юліана, і він сказав стисненим голосом:

– Ховай свої дарунки ліпше, Єво.

Вона стояла випростована в рамах вікна i побілілими устами сказала:

– Я тобі не спроневірилася, Юліане, можеш мені вірити.

Ані один його погляд не промайнув по ній.

– Є ще і гірші вчинки як зрада у любові, – сказав.

Вона простягнула руку за ним, але його вже не було.

Півтора години пізніше Юліан покинув Покутівку. Їдучи, мав Єву безнастанно в уяві. Село було оповите нічною легкою темрявою. А там, ледво помітно на узгіррі пробивалися, якби від срібної білили стіни старого приходства.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 71 – 78.