37. Єва – онука ворога
Ольга Кобилянська
Усі мужчини вийшли з хати. Ніч була ясна і доволі морозиста і вони, піднявши коміри по вуха, йшли жваво вперед. Недовго йшли разом, бо небавом розлучились. Кожний пішов на нічліг, і Юліан лишився сам.
Він віддихнув повними грудьми. Поглянув угору. Мерехтіли зорі. Він дома, у своїй батьківщині. Велитевська столиця, де перебув цілий рік збагатила його духово. Він поширив свій світогляд і цього був собі свідомий.
Розглядався по вулицях. Яке то все було дрібне, непропорціональне, яке незначне. Але нараз бачить його уява щось інше: вузьку кімнату, огороджену залісненими високими скалами, а на долині жене гірська вода. Над нею, між кріслатою, королівської висоти, зеленню – біла палата. Ганингайми! Освітлені вікна сяють здалека в ясну ніч. Там гучна забава, повно гостей, а в одній світлиці, переповненій димом дорогих папіросів, він розріжняє з нього одну голову неначе свою власну, бо ті самі риси, трохи строгі, лиш старші. Коло нього другу з виразом гордості і самопевності – вельможа? Чи Йоахім фон Ганингайм? Ні! Це його перший управитель і муж довір’я Альфонс Альбінський. ще десь там наче помінялись голови, за мить на його місце виступає Єва Захарій. Чорні виразисті брови, пишне чоло… Ні, не Єва, а бабуня Орелецька пригадує Альбінському, який мов божевільний кидає банкнотами і картами, що вона його любить, що багачка і все буде добре. Юліане Цезаревичу, чуєш? Так! Це він… він, той сам… в його грудній кишені її фотографія. Ті самі її чорні очі, що так важко, мов тягар в душі важуть, але чи й огрівають її?
Він мимоволі вдарив рукою по серцю, де спочивала її фотографія. Писала, кликала, як та зозуля, хоча він ані одним словом не обзивався цілий рік до неї. Що було писати? Пусті фрази? Ні!… Йому було іноді там так важко боротися за засоби до життя! Писати, що він її не забув, як і ніколи не забував Покутівки, ані той темно-зелений став, ані її батька, ідеального християнина. Його очі всюди його супроводили, великі сині лагідні очі, вони стерегли його, коли його товариші «розшарпували» його і тягли до великомійської гульні.
На дворі потемніло і почав сніг зсуватися. Юліан бачить в уяві іншу картину. Пізнає мешкання Альбінського ii в його кімнатах блідого, молоденького хлопчину з темними очима, болюче стисненими устами. Відтак причуваються йому слова вельможі: «Як нема кого іншого переслати мені письмо до моєї кімнати, то я можу пождати…» А тета Оля… Ах, та тета Оля… він би її пірвав на руки і обносив серед людей. Чи стрінеться він хоч раз з тим гордим панком, що глядів звисока на наших земляків а для себе лише щонайменше від них загарбував. Раз він таки мусить його побачити і представитись як внук Юліана Цезаревича.
Рука молодого офіцера мимоволі вхопила за ручку шаблі і стиснула її. Якісь санки погнали і збудили його з задуми. Він завернув і попрямував до дому.
Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 192 – 194.