41. Мрії Єви

Ольга Кобилянська

У Покутівці на парафії в мешканні і саді повно гостей. Відпуст, на якому був сам преосвящений, що із своїм «штабом» від’їхав, вже минувся, але хата ще третьої днини повна. Святкували ім’янини їмості Єви і рівночасно молодої донечки. Деякі пості проходжувалися по лісі, хто хотів сидів на лавках у зільнику під вікнами салону і вікнами Євиної кімнати, інші грали в карти, молоді ж у товариські гри, дехто з молодих не покидав модерних танців.

Бабуня Орелецька в чорній шовковій сукні, в чорнім очіпку, була напричуд твереза і одна з найсимпатичніших старших дам. Особливо молодь горнулася до неї. Вона вміла все щось з «давнини» цікавого оповісти, як то давно молоді забавлялися, як гуляли, з якою повагою підходили до дівчат. Коли яка дівчина верталася з балу або вечорниць, то хоронили її від лиха батьки або інші поважні особи.

– Тепер, бабусенько, – сказала сміливо одна з панночок, – тепер дівчата дістають за це фахову освіту, домагаються равноправності і здобули вже не одно, чого давно не мали.

– Та нащо їм того? – питала бабуня, поглянувши на панну проникливим поглядом. – Хіба на те, щоб більше безголов’я ставало? Я лиш одно признаю для жінки і підтримую: вчителювання і лікарювання.

І бабуня махала зневажливо рукою, попиваючи чорну каву, яку їй подавали частіше, ніж іншим гостям.

Юліан побував також на парафії.

Загостивши на недовгий час до сестри Марії, шурина і до Едварда Ганга, зайшов до о. Захарія в день янгола їмості та Єви. О. Захарій гордився ним перед своїми гостями, мов улюбленим свояком і ніхто з присутніх не дивувався, коли Юліан заступав на якийсь час тепер господаря, занятого парохіянами. Юліан оповідав зібраним гостям не одно цікаве і нове, старався бажання кожного підхопити так, що він, Єва і бабуня були цієї днини неначе душею доброго настрою. Та Єва лиш вдавала веселу. Коли батько зрання висказав їй найщиріші бажання, передаючи як дарунок гарну вирізьблену касетку гуцульського виробу, виявилося, що хоч вона не раз бажала мати таку цяцьку, в неї були цього дня не такі бажання. Подякувавши за батьківські бажання і дарунок, призналася, що єдиний дозвіл на виїзд до Швейцарії на медичні студії може її ущасливити.

Від дитячих літ вона не прохала нічого, чого батьки не могли би сповнити. Але цим разом батько цього одного її бажання не може їй сповнити, і не обіцює навіть на майбутнє. Він не пустить її на чужину, він нездужає, вона в нього єдина дитина, до того в нього, як добре відомо, нема на це і відповідних засобів. Нехай вона студіює філософію у столиці, де він буде її все близько себе мати, і від часу до часу бачити. Але кудись за кордон виїздити, на це він не згодиться ніколи! Не виключене, що вона може віддатися, може стати вчителькою при вищій школі.

Єва поглянула на нього великим, майже проникливим поглядом і почервоніла.

– Це іще питання – відповіла сухо. – Це ще велике питання.

І ще батькові заявить, що вона від нього ані сотика не візьме. Бабуня дасть їй засоби із свого маєтку, зрештою коли вона, Єва, стане самостійною лікаркою, тоді вона батька, матір і бабуню зможе виживити. А він, рідний батько, без серця і без зрозуміння для неї. Вибухнула голосним плачем і пішовши в куток, закрила обличчя.

По лиці о. Захарія перебіг жаль.

– На бабуню будуєш ти свій храм? – спитав, складаючи руки на вхрест.

– Так, на бабуню. Вона мене не обманить.

– Може я і помиляюся щодо бабуні, але ти сама можеш у своїх планах помилятися.

– Ніколи, татунцю.

– Ти ще молода, і сама не знаєш, що тобі може за пів року душу заповнити.

– Побачимо. А я будую на бабуню, – відповіла.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 10 – 12.