38. Холодна зустріч із Євою

Ольга Кобилянська

Точно десять хвилин перед четвертою по обіді проходжувався Юліан перед будинком, де містилося кіно і оглядав прохожих. Його турбувало, що Єви не було, а він, привчений до точності, числив кожну хвилину. Переглянувши втретє афіші заповідженої картини, обернувся і пішов назад.

Може і не прийде. Може і не приїхала з Покутівки через заметіль? Два хлопці, бідно одіті, бігли серединою вулиці і свавільно обкидувались снігом. Один кинув великою грудкою у другого, але вона впала саме якомусь панству перед ноги і то так, що вдарила, розбившись, якусь даму по раменах.

– Не поцілив, – кликнула одна пані весело і набравши снігу кинула за збиточником. Друга дама, що стояла коло військового, поглянула на свій годинник на руці, – зморщивши брови. Це була Єва.

Вона відхилила уста, щоб щось кликнути, коли нараз впав її погляд на Юліана. Молодий військовий кликнув:

– Панно Доро, ми ждемо…

Єва щось сказала, вказуючи на будинок кіна, вилонилася поквапно і завернула в сторону Юліана. Перша подала йому рум’яніючи руку, він хвилину задержав її у своїй.

– Ви так виросли, – сказав якось несміло.

– Невже ж? А і він дуже змінився. «Такий став… такий»… і не докінчила.

Його погляд спочивав на ній. Мабуть скінчила вже вісімнацять років – ціла панна.

Чи мають іти до кіна? Вона гляділа на нього великими очима, якби просили його туди зайти.

– Панно Єво, між нами лежить більше як рік. Чого нам до кіна? Зайдіть до нас, або ходім на прохід.

Вона заперечила головою. Чи він знає вже цю фільму!

Він усміхнувся як на дитячу замітку і махнув рукою:

– Куди там.

– То тим краще, бо вона знає її зміст, а цю артистку дуже любить. До речі артистка одна з найкращих, подібна до неї, Єви.

Купили білети.

– Ви були в товаристві? – почав він.

– Так, це «товариство», будучий лікар Егон Валда… пасерб її тети Віллі Валди і Дора.

– Хто?

– Це Дора, моя кузинка. Ви її не знаєте?

– Ні.

– Вона раз із своєю тетою була у нас.

Він потряс головою, не пригадував собі.

Всю фільму просиділи мовчки. Коли виходили, її очі були повні сліз. Ішла слухняно мов дитина, не промовивши ні слова. На дворі відіткнула і на хвилину притиснула руки до розпаленого чола.

– Ви не повинні дивитися на такі прикрі фільми, – сказав він, а його голос мав м’який звук. – Пригадую собі тепер, як то ми бачили раз у кіні подібну п’єсу Ібсена «Примари». Бачите який настає гарний вечір, електричні світла вже відкривають очі? Говорім краще про те, що ми пережили, або чи тішитесь на карнавал…

– Дурниці – сказала.

– Чому дурниці? – усміхнувся. – Скажіть передовсім, як маються ваші родичі, що роблять?

– Все як звичайно досі. Батько все «отець Захарій» – старосвітський як був, учить однаково дітей свою землю любити, ворогам не відступати, боронити, самим обробляти, тепер у додатку ще самим з неї добутки продавати. А мама, рабиня своєї господарки, не дбає про себе, а про матеріальні справи, лиш одна бабуня… – тут урвала. Погляд Юліана зсунувся по дівчині.

– Бабуня?

– Так. Вислухує мої думки, поділяє їх і мої постанови на майбутнє. Така іноді безмежно добра і мудра, і лише на жаль – але на жаль, вам це відомо, алкоголічка. А я ходжу, насолоджуюся видами, щоб бути вірною своїй постанові. Але правда, – додала нараз, – я подібна характером, темпераментом… – тут вона замовкла. Запитала чи довго він лишиться тут.

– Найдовше з тиждень, опісля виїжджають з Едвардом.

– То значить, що він до них не приїде?

Юліан підняв чоло зачудований.

– Ні, – відповів спокійно.

Бо вона і батько сподівалися його, зачувши від Зарка про його приїзд. Санна дорога така чудова, в них на селі така тиша, все закутане в біле, став під лісом, мов зачарований. Лише дзвінки на гривах коней, що летять просторами, пригадують дійсність.

– Hi, – відповів він поважно і поглянув скоса.

– Чи ви не записалися на який факультет?

– Хотіла; але цього року задержують ще дома.

Її очі спинилися на його устах, а пів отверті червоні губки, цим разом без руху збиточності, мов здригнулися.

В його серці щось заворушилось, загоріло.

А коли він вернеться з подорожі?

Не знає докладно. Думає пізнім літом, може в вересні. То може тоді загляне до Покутівки, до них. І вона знов підводить голову до нього. Він такий високий і поважний, вона потрохи його боїться – не скаже нічого?

Так ішли вони мовчки аж до її мешкання, а перед домом він уклонився.

Їй не було зимно, але нараз мов охляла.

Він дуже просить передати поклін її шановним родичам, спеціально батькові та і бабуні поцілувати ручки.

Вона подала йому руку, не промовивши ні слова. Її голос десь щез, а він, потримавши руку незамітну хвилину, схилився нараз і поцілував. Фіртка запала в замок, він іще раз підняв руку до чола і відійшов.

Майже цілий рік минуло з того часу, як Юліан перебував гостем у домі своїх батьків. З кінцем вересня він вернувся змужнілий, з новим званням. Едвард Ганге лишився ще у своєї тети, німкині. Юліана теж запрошували до дідичів Гангів і він радо був би туди поїхав. Але Оксана повідомляла його, що недуга батька взяла грізний оборот і приявність Юліана дома дуже бажана. Він роз’яснив щиро Едвардові та його батькам причину, чому мусить окремо скоріше від’їхати, і від’їхав.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 194 – 199.