48. Сповідь Юліана

Ольга Кобилянська

В хаті йшла забава між молоддю свобідно. Грали у «фанти» і напереміну танцювали. Коли бабуня й Єва з’явилися між гістьми, добрий настрій ще піднявся. О. Захарій повеселішав, бабуня Орелецька поплила у своїй фалдистій сукні між старші пані, якби щойно з другої кімнати вийшла, Юліан зайшов між чоловіче товариство. Він стежив очима за о. Захарієм, був блідий і поважний. Хотів з душпастирем на самоті поговорити кілька слів, але спочатку не було нагоди. Коли о. Захарій затишився на хвилину сам, він приступив до нього і заявив, що коли буде можливо, він просив би висповідати його.

О. Захарій подався майже заляканий, крок назад.

– Коли? – спитав.

– Хоч би і нині, отче.

– Тоді… – о. Захарій приглянувшись молодцеві ліпше, спитав: – Що з вами, Юліане?.. ви бліді, чи хорі, чи може маєте з ким поєдинок?

– Ні, нічого, я хочу свій останній тягар з душі зсунути.

– А так? – відповів душпастир вже спокійніше. – Ви сьогодні не мали свого звичайного настрою. Хто тут винен?

Молодий чоловік здвигнув плечима.

– То зайдіть завтра зранку в шестій до церкви, бо я завтра й так декого сповідаю. Добре так?

Юліан збентежився.

– Я волів би вже нині, коли це було б можливо.

– Нині?

– Так. У вашій працівні. Вона для мене так як церква… ще заки я додому вернусь.

– Коли ж ви їдете?

– Побачу. Маю ще деякі справи з Зарком полагодити. Я залишив хорого батька. Аж тепер прошибла мені думка, що він може числить години мого повороту, хоч і бажав собі, щоб я у сестри побував вісім день. Але він тяжко хорий. Тому, отче… – і не докінчив.

– Коли так, то як лише буде це можливо, сповню ваше бажання. Нехай трохи успокоїться молодь, старші відійдуть на супочинок, тоді побачимо.

Ніхто з гостей ані домашніх, крім слуг на дворі, не помітив, як несподівано знявся легкий вітер і враз з ним надплили з залісся чорні хмари. Заповідалась буря.

Їмості попрощалися і пішли із господинею дому на супочинок, а молоді панночки метушилися за Євою, помагали їй і службі зносити постіль на нічліг. Єва попрощавшись наборзі з Юліаном та іншими гістьми подалась з бабунею до спальні.

Юліан, закинув поспішно пальто наопашки, приступив до о. Захарія попрощатися. Саме в тій хвилині прорізала сильна блискавиця темряву на дворі і в слід за тим ударив грім з таким лоскотом, що потряс цілим домом.

О. Захарій перехрестився.

– Ви куди, Цезаревичу?

– Додому, отче.

– Та що вам Господь дав, де я вас проти тучі пущу? До Зарків більше як година ходу. Переночуйте в нас, а раненько поговоримо про що забажаєте.

Юліан хотів ще щось сказати, доказати, що такі ночі йому не першина, що при війську траплялося і гірше, але замовк. Шум вітру, що мов борвій сотнями крил розшалівся, втискався в найменшу щілину і дзвонив вікнами.

Оба мужчини лишилися в їдальні. Кожний з них стояв мовчки при вікні і дивився в темну ніч, переданий своїм думкам.

– Слава Богу, що люди мають хліб звезений, не замочить туча, – сказав о. Захарій півголосом до себе і склав побожно руки мов до молитви.

– Ніхто не був би цього цієї ночі сподівався, – відповів Юліан, не зміняючи своєї пози при вікні.

– Температура цілої днини була душлива, парка, якесь напруження відчувалося, якби перед розривом невидних оков… – говорив далі о. Захарій.

– Щось і в природі добивається іноді до визволення. Я наприклад почувався сьогодні нездоровий на душі і тілі, щось мені розсаджувало груди.

Опісля приступив о. Захарій до свого любимця, заглянув йому в лице і сказав:

– Ходім до моєї робітні. Обіч неї я лаю ще одну невелику кімнатку і там я вас поміщу на ніч. Але – вдарив себе нараз в чоло, – ви, як зрозумів я вас, маєте щось на серцю і це треба скинути. Ходімо до робітні…

Оглядаючись за Юліаном, спитав якби мимоходом:

– Чи завдала вам Єва багато труду, коли ви шукали за нею? Заховалася далеко?

Юліан відповів коротко, що ні, пояснивши, що була над ставом, де сторожила над бабунею.

Оба пішли до знаної вже Юліанові робітні-святині, що знаходилася при кінці коридора, де свого часу відбувся договір щодо грошевої позички на виїзд для його хорого батька.

О. Захарій, відчинивши двері до неї, підніс світло догори і попросив Юліана ввійти в кімнату.

– Я лише візьму з шафи мій єпітрахиль і зараз прийду до вас.

В малій, мало освітленій кімнаті – одною невеличкою свічечкою, що догоряла, видніли по стінах півтемні обриси старого, виробленого з дерева, почорнілого Христа-Спаса, ікона пресвятої Богородиці, кілька інших піввитертих картин святих, картина з хустиною св. Вероніки і старі богослужебні книги.

– Сідай або клякни, – обізвався поважно душпастир і перехрестився.

Юліан не сів, а зсунувся безшелесно до ніг душпастиря. Заховав обличчя в єпітрахиль і клячав непорушно. Догоряло з легеньким тріскотом світло і в однім куті блимала дрібною цяточкою ледви помітна невгасна лампадка перед статуєю св. Анни.

Душпастир ждав мовчки. По якімось часі, мабуть внутрішньої боротьби, Юліан підняв голову і сказав півголосом:

– Не так особі душиастиря складаю я свою сповідь, а більше батькові доньки його Єви… о. Захарію відкриваю я свою душу!

– Говори, сину.

Сповідь почалась та ставала щораз рівніша. Блискавки освітлювали дві похилені постаті: одну, яка заслоняла рукою очі, і другу, що клячала зігнута. З хлипанням дощу на дворі мішалося хлипання людських грудей. Чи походило воно з грудей молодих чи старих, годі було розібрати. Новий удар грому, що струснув землею і покотився дальше, заглушив на мить довкола.

Коли сповідь скінчилася, з нею ніби враз затих і вітер. Душпастир заявив:

– Тобі прощається сину. Мужчина є духовник, а жінці вільно жертвуватися. Встань і йди сину. Все решта залиши мені.

Юліан піднявся і без слова зложив цілунок на руці душпастиря.

– Не залишишся на ніч у нас?

– Ні, отче. Мені треба простору і холоду ночі.

– А завтра дістанеш причастіє.

– Не забуду.

О. Захарій посвітив йому мовчки і сам вернувся до робітні, де перебував до ранку.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 37 – 42.