53. Охолодження між Юліаном та Євою

Ольга Кобилянська

Два роки не заїжджав Юліан в гори до своєї мами та сестри і не обіцював скоро їх відвідати. Все були якісь важні причини, що тягли його як не до Покутівки до Гангів та до сестри Зоні, то знову до о. Захарія, куди заїжджав, як мав вільний час і дозвіл із семинарії.

Єва першого року не верталась із Швейцарії на вакації, а залишилась там, щоб заакліматизуватися, основно обзнайомитися з тамошніми обставинами та студентським життям. Ферії другого року поділила надвоє: першу частину перебула в Женеві в якоїсь польської приятельки, другу в Покутівці, щоб побачитися з родиною, з бабунею і своїм нареченим, який, правда, писав теплі і щирі листи, але між їх рядками пробивалась якась «мертвеччина» без ширшого овиду. Вона хотіла переконатися особисто, що з ним діялося, чи дотримує він іще кроку у своїх поглядах, європейській культурі.

Той час був для Юліана найкращий, наче винагородою за все, чого мусів зрікатися. Вони ходили обоє, часто і з батьком, далеко на проходи в поле, і Єва оповідала про свою науку, про славних великих людей, з котрими мала цікаві знайомства з ріжних частин світу.

– Юліане, – сказала одного разу з розпаленими очима: – Ти не маєш поняття, які ми тут убогі і темні в наших українських сторонах, у порівнянні із західними селами.

– Знаю, Єво, – відповів. – І я бачив чужинний світ, побував теж, як знаєш, у Цюріху та Женеві. Почасти маєш слушність, але що нам робити? І ті багаті чужинці, що ти їх пізнала у Швейцарії, теж прилітають туди тільки по світло знання і вертаються до своїх рідних вуликів, усяких «Покутівок», щоб працювати на своїй землі для свого народу. Остаточно вся людська праця і наука прямують до того, щоб здобути засіб для заспокоєння фізичних і душевних потреб і поставити себе можливо на найвищий ступінь культури. Але ті людські сили, як сказав один мислитель, таки замкнені до певних меж. І якби не наші мрії, що нам малюють рожево стіни наших в’язниць, ми не хотіли б родитися. Кожний із нас повинен мати обов’язок служити один одному і своїй народності. Коли кожний лише одну-дві цеголки принесе із щирим серцем до того нашого вузького світу, то ми будемо ставити щораз кращі підвалини під нове покоління та державу.

Вона заперечила головою:

– Ти мусиш так говорити, Юліане, і робиш це із становища майбутнього попа в Пожутівці.

Юліан почервонів і зморщив чоло.

– Може й так, а може і ти помиляєшся. Але скажи, будь ласка, Єво, чи тобі справді така страшна оця Покутівка? Для мене це лірика. Пригадай, яка вона була тобі дорога, коли я заїхав до неї вперше. Ти тут родилася, виросла, тут твої батьки, твій український народ, подумай! Глянь, кожна хатина, що ти її бачиш, це окремий маленький світ. Вступи в ту маленьку хатину-світ, розвідайся, що в ній хибує, кого що болить, яка в ній освіта. Ох, Єво! Не віддаляйся від того світу, бо не добіжиш далі і не вийдеш поза нього. Прийде час і ти опинишся без нього як на пустині, ніхто на тебе і не гляне, а щодо попівства, то залишім його поки що на боці.

– Ні, ні, Юліане, не на боці. Я хочу знати, як тобі з ним на душі.

– Я ж щойно по другім році богослов’я, – відповів він спокійно, – що я можу говорити?

– Говори, як відчуваєш. Я теж рвалася на медицину і скінчу її, бо так постановила собі, але по правді сказати, мені ботаніка припадає більше до душі. Я ходжу на ботанічні екскурсії… – і нараз зупинилася.

– На ботанічні екскурсії? – спитав він і хвилинку не спускав з неї ока.

Вона легко збентежилася.

– Це мені страшенно подобається. Ходити, збирати всякі рослини… ох, ти не знаєш, Юліане, що це значить – ботаніка! Пізніше працюємо в лабораторії… – і знову урвала.

– Єво, ти тримайся вже медицини. З медициною вийдеш краще, поможеш убогому і заможному. Не кидай її.

Юліан приступив до неї і хотів її погладити. Вона відвернула головку і всміхаючись сказала:

– Я покину медицину, а ти покинь попівство…

– Ні, Єво. Мій жереб уже впав. Я інакше не можу. Причини мого вступу на богослов’я не іграшка. Краще не порушуймо зовсім цієї теми.

З тими словами він глянув далеко вперед себе і додав:

– Ти жалуєш, що пішла на медицину?

– Не жалую. Від коли мені пояснили, що значить ботаніка, а в нас, українців, ботаніків так мало, маю вражіння, що це було б відповідніше для мене. Цей фах і так не відбігає далеко від медицини.

– З Покутівки можна буде з часом щось зразкове і культурне зробити, хоча… – задумався Юліан і не договорив.

– Що хоча, Юліане?

– Хоча, хотів я сказати, свояк Едварда, технік з Мюнхену, писав мені з Америки, щоб і я туди вибрався. Каже, що для скінченого богослова були б там гарні вигляди і навіть без богословства. найшов би він там для мене добре становище, особливо як для знавця чужих мов…

Єва заперечила.

– Ти не була б за тим?

– Ні…

– Бо з тобою було б мені скрізь однаково. Там можна би не менше для своїх працювати як тут. Там може і більша свобода.

– Для самих наших убогих робітників?

– Хто б мене потребував, Єво?

Єва перелякалася.

– О, ні, ніколи, Юліане. Нам треба думати і про наших старих батьків. Я на Америку ніколи не згодилась би. Може колись збудують і тут лікарню, Юлику. Тоді я лікарювала би, а ти хрестив би, працював культурно. Чи ти був би тоді з мене вдоволений? – і заглянула йому щиро в очі

– Ще питаєш? – відповів і усміхнувся майже щасливий її словами.

– Ми будемо себе доповняти. – сказала Єва. – Але перед нами, себто перед тобою ще два роки поважної фахової роботи. Бо я, ти знаєш, буду мусіти з тобою розстатись на якийсь час. Медичні студії, як відомо, вимагають довшого часу як теологічнї. Я буду до тебе і батьків на ферії приїжджати.

Він зморщив брови.

– Не згадуй мені про той час, коли я мусітиму тебе заміжню саму у світ пускати. За тобою піде і мій спокій. Не знаю, як воно буде.

Дівчина розсміялася збиточно.

– Не журися цим, Юліане. Нам іще далеко до того.

– Коби скоріше, скоріше до цілі, думаю, щоб скоріше її, ту мою долю забрати! Ох, Єво! – додав, віддихаючи повними грудьми, – як чудово складається іноді все в житті. Кожний із нас думає, мріє, старається дійти до свого «великого дня». Але чи всі осягають свою ціль, чи всі покликані до цього?

Вона мовчала з похиленою головою.

– Та ми обоє, Єво, ми будемо нашим учинкам вірні. Чи добре так? – він схилився над нею. – Слова не все щось доказують. Слова – пусті.

Молода дівчина не відповіла зараз, але по хвилині піднялася на пальці і без слова подала йому уста.

Бували хвилини, коли Юліан мав справдішній дітвак піддавався найменшим забаганкам Єви і сповнивши їх стояв і дивився на неї з подивом і мовчазною любовю, а вона з легким усміхом запевняла його, що і «льва» можна освоїти.

– Як до чого, – відповів він їй, – але до «львиної» крові, Єво, не все раджу добиратися.

– Ов-ва! – кликала.

– Не раджу, дівчино…

В любові бувала Єва весела, як потічок, а він – поважний, як спокійний став.

З радістю слідила Марія, сестра Юліана, за своєю недалекою братовою і за братом, що на очах змінявся, ставав балакучій та веселий під впливом молодої дівчини. Бабуня перестала пити і пила тільки те, що внучка власною рукою їй подавала, батьки погодились, здавалося, цілком з побутом Єви за кордоном, – одним словом, над приходством у Покутівці розвіялись усі хмари.

Деякі знайомі впевняли, що чужина розвинула чудово здібності в Єві і всі гарні завдатки в ній. У поглядах Єва змінилася. Перед своїм від’їздом вона була запальна патріотка-націоналістка, а тепер вона ніби охолола від того. Коли в політичних дебатах заходило питання, чи потрібний шовінізм українцям, яким іноді його закидали їх політичні противники, вона зворушувалася. Коли батько або Юліан мотивували необхідність шовінізму як відпорного засобу наболілої душі у боротьбі за незалежність, у відповідь на шовінізм противника, вона цього не могла спокійно слухати. Признавала, що є силою у боротьбі і засобом тепер майже конечним, але загнана у безвихідну вуличку, покидала з піднятою головою кімнату, або переходила на іншу тему. Наречений дивився зачудованими великими очима за нею, одначе своїх поглядів не відкликував.

– Панна Єва хоче нам защіпити бациль космополітизму, – говорили деякі гості, – але це відай їй не вдасться. Мудренька вона в вас, нема де правди діти, і знає добре та ясно, що хоче і куди її шлях.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 65 – 71.