51. Юліан признається батькові

Ольга Кобилянська

На другий день Юліан від’їхав і в цілім парохіяльнім домі запанував супокій. Єва якийсь час ходила сумна і до сліз розжалоблена, то знову на думку про свій виїзд за кордон була щаслива і не находила собі місця в хаті. Шукала за батьком, доки не віднайшла його в читальні. Тут прилучилася вона до нього і пішла з ним далеко в село. По дорозі хапала кілька разів його за руку і, цілуючи її щиро, просила не гніватися та не журитися нею. Хоча і поїде на чужину, то свого «тунечка» не забуде, і на його поважний поклик зараз звідти вернеться. А щодо Юліана, то вона його так безмежно любить і він такий добрий для неї, так поважно і так гарно розложив їх спільні життєві плани, що їй перед нічим не лячно.

– А бабуня, татунечку, запевняє мене, що і рік не мине, як Юліан «вилетить» із семинарії і опиниться на іншім факультеті. Де йому, каже, між мужиків на село, він для інтелігентнішої верстви уроджений! Це раз, казала, а по друге він з вояцької родини. Так казала бабуня, щоб мене потішити, що він іде на богослов’я, але я вже погодилася з тим. Нехай би і дроворубом був, лише щоб був мій!

Молода дівчина перегнулася і заглядала в очі батькові, вижидаючи від нього відповіді.

Але батьківські уста не відчинилися і не дали на її сьогоднішню балачку відповіді.

Дома привітала Юліана тиша, що мов шовком обняла його, а батько простягнув до нього руку й усміхнувся:

– Ходи, сину, ходи, я вже на тебе мов на спасення жду…

Та видко було, що недуга батька виступала щораз грізніше і винищувала його обезсилений організм до крайності. При ньому говорили лише півголосом, син з мамою порозумівалися кількома словами, тільки Зоня говорила на самоті отверто про те, чого треба неминуче сподіватися.

Мати поводилася спокійно, її вид не проявляв її душевного стану, лише тоді, коли в сусідній кімнаті не було нікого, вона клякала і перед хрестом Спаса молилася, стримуючи плач у собі. Дні минали як удари годинника.

Одного дня по обіді, коли Юліан сидів коло хорого і саме перечитував уголос лист від Оксани, яка розвідувалася про стан батька, хорий покликав сина з проханням поглянути за мамою.

Мами не було, мабуть вийшла з хати.

– То ходи сюди і сідай! – сказав батько. Батько спитав його, чи він обдумав, як буде з мамою, коли він, батько, замкне очі.

Юліан перелякався цього питання, бо не сподівався його почути, та по хвилині над уми, знаючи батьковий звичай: на ясні питання давати ясні відповіді, сказав:

– Я гадав би маму забрати до себе, коли ви вже таку тему порушуєте. Але вам нема чого такими гадками займатися. Дасть Господь, криза у вас промине і ви ще проживете між нами… тепер займайтеся тільки собою.

Батько заперечив головою.

– Як уже певно тобі відомо, були в нас моя сестра, тета Софія з тетою Олею Альбінською відвідати мене. Коли я їм, особливо моїй сестрі, отверто говорив про стан свого здоровля і як старшу та єдину мою родину просив заопікуватися нашою мамою, особливо Оксаною по моїй смерті, вони подали мені, щоб мене успокоїти, готове рішення, і я мусів на нього дати свою згоду. Мати про це ще нічого не знає. Тета Софія забере маму до себе, дасть їй та Оксані мешкання, а ви обоє будете їй по змозі матеріально допомагати. Оця хатчина, як вам відомо, є її власністю, дохід з неї належиться їй і лиш вона одна має право обтяжувати її іпотекою або продати. Я знаю, що ви всі, діти мої, любите і шануєте маму, бо вона вам більше серця давала, ніж я…

Опустив голову і полежав часок із заплющеними очима. Юліан, схиливши голову, заслонив рукою очі, щоб батько не доглянув, як у них зібралися сльози. Він ніяк не міг погодитися з гадкою, щоб це втілення енергії та залізної волі могло перестати існувати.

– Юліане!

Юліан прокинувся і звернув лице до батька.

– Тепер до тебе. Отже ти записався на класичну філологію?

– Ще ні, тату.

– Але вступиш на той факультет?

– Вже ні, тату.

Батько підняв голову.

– Може знов їдеш?

– Виїду.

Батькові заблисли очі і щось ніби усміх на його уста:

– Знову з Едвардом? Він тобою кермує. Але що це я говорю? Мене вже нема. Поступай, як знаєш. Я думав, що хоч до мого кінця залишишся між цими стінами, де жили ми традиційним, патріархальним життям, щоб мама, як мене будуть спускати в землю, не була сама. А тебе як журавля все наново манить кудись-то в вирій.

– Я не з Едвардом виїду, тату. Я змінив свою постанову: вступаю на богослов’я. Туди стелиться мені дорога. Саме, як ви сказали, традиційна і патріархальна.

– Підойми, мене, сину, і повторні ще раз.

– Я вступлю до семинарії, на богослов’я до Львова.

– Ти мене дуриш?

– Я вас люблю, тату, і кажу святу правду.

– Але чому? – і хорий знову намагався піднятися. – На богослов’я? З якої причини? Ти скажи, щоб я не вмер не дізнавшись, чому ти, не почуваючи в собі ніколи звання до… – і урвав.

– Я вступаю на богослов’я без фальшу в душі, щоб міг із чистим сумлінням людям в очі дивитись. У душі віднайду супокій і рівновагу щойно тоді, коли візьму тягар на себе. Я не хочу перед самим собою паленіти, що не відпокутував свої молоді проступки, головно один такий. Я хочу у самому собі побороти те, що для мене таке важне, щоб здобути право називати себе чесним. Я їду, тату, як покутник на богослов’я. Це моя тайна. Але не перед вами…

– Підсунь мене вище, сину.

– Ви дивуєтеся цьому. Коли я вернувся з подорожі, я так не говорив, я був юнак. Але я пережив одну подію і став видющим, неначе відразу дозрів.

– Я тебе не розумію…

Юліан притиснув своє обличчя до батьківських вихуділих рук і говорив:

– Я свого часу врятував найчеснішому, найідеальнішому з душпастирів доньку від небезпеки, а може і його самого. Від того часу він називав мене спасителем тієї дитини і став моїм батьківським приятелем. Та ту єдину його дитину без його дозволу, без ніякого права я потягнув за собою…

Хорий порушив головою; на його лиці показався вираз гніву.

– Ти крав…

– Назвіть це, як хочете.

– Слабосильний, як дідо.

А по хвилині напруження спитав:

– Хто ж це такий?

– Той, тату, звідки я недавно вернувся, – о. Захарїй, а вона, вже тепер моя наречена, внучка пані Орелецької, вашої знайомої з хлоп’ячих літ.

Хорий дивився наче непритомно на сина, якби шукав давніх споминів:

– Орелецька з дому Альбінських? Ах, хлопче, це якась інтрига демонів! І ти, для нього, для того душпастиря це робиш?

– Він вибачив мені, тату.

Хорий усміхнувся ведовірчиво.

– Чи міг?

Юліан здвигнув плечима:

– Є злочини, тату, для яких нема вибачення. Мені здається, жоден суддя не осудив би мене так суворо, як осуджує мене моє власне сумління. Тому піду на богослов’я, а потім і в народ. Покину свої мрії і пожертвую себе тій діяльності, яка ніколи мене не манила. Коли моя амбіція, якась погорда, якесь легковаження для того стану, щезнуть і я переможу себе, щоб стати трудовиком, мій народ буде мою працю благословити, тоді я буду із свого життя вдоволений і підойму чоло гордо.

По хвилині відпочинку батько більше до себе ніж до сина обізвався:

– А кров Альбінських, а наші противники?

– Я її люблю, тату. Хай буде, що буде, а вона мені дорога, – відповів Юліан. – Вона українка і батьки її українці.

– Але Орелецька не нашої нації. Кров з кров’ю змішається і ворожий елемент брав віддавна верх над нами. Стережися, щоб ти не потонув у ворожім таборі. Ти одніський наслідник Цезаревичів. Заверни, коли час.

– Ні, тату. Мій жереб упав.

– Заманила у вир. Я хоч який обезсилений і вже не для цього світа, а повторяю: це все наче не діло людських рук.

Притягнув руку сина до своїх грудей і грубі сльози сплинули по його вихуділих щоках.

– Жоден з Цезаревичів не був зрадником, – прошептав він.

– І не буде, тату, – докінчив Юліан твердо.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 55 – 61.