46. Єва відкриває своє кохання

Ольга Кобилянська

Юліан при вечері ледви дотикався страв. Був повний несупокою, не бачив Єви і не знав, що з нею діється. Своїй сусідці-консерватористці при столі послугував, відповідав на питання одного студента, що розпитував про Лондон, Оксфорд і Кембрідж.

Ще з початку вечері була показалася Єва мов привид на порозі з блідим обличчям, великими зворушеними очима, котрі впали жаром на нього і його сусідку, але він не звернув на це уваги. Вона щезла і не з’явилася більше.

– Що з Євою? – спитала консерватористка господиню дому.

– Вона чогось сьогодні нездорова, – відповіла їмость. – Жалілася на біль голови, тому на часок вийшла пройтися, або може лягла.

По вечорі кілька веселих пар розгулялося. Консерватористка попросила й Юліана до танцю, коли вибирали дами, але він подякував. Не гуляв.

– Чи ви в жалобі по кім? – спитала жартівливо.

– Ні, але в чиїмось подібнім, – і тут усміхнувся на силу.

Коли вона відійшла, приступив до якоїсь етажерки з книжками, витягнув одну і поглянув на заголовок. «Людська анатомія». Він здивувався. Отже в неї була вже поважна постанова піти на медицину. Він поклав книжку на місце і простягнув руку за другою, коли нараз чомусь оглянувся і побачив у дверях до покою Єви служанку Катрю. Її очі були легко прижмурені і кликали його за собою.

– Єгомость просять панича до себе на слово, – прошептала таємничо.

О. Захарій побачивши Юліана приступив близько до нього:

– Маю до вас просьбу, пане.

– Прошу отче.

– Відшукайте мені Єву.

Юліан глянув зчудований і переляканий.

– Що сталося, скажіть, я зроблю все.

О. Захарій притиснув руку до чола і потягнув його за собою на софу. Оповів йому зворушений про сцену, яка відбулася нині зранку між ним і донькою. Не оминув і впливу бабуні на життя молодої внучки, яку вона прив’язувала до себе всякими обіцянками, настроюючи її проти батьків.

– Через що? – спитав Юліан.

– Бо я прозвав її чорною хмарою моєї хати, стримую як можу від трунків, і виступаю проти фальшивої так зв. «панськості». Вона хоче мою хату «спанщити», доказуючи, що та «панськість» це доказ вищості культури проти українського «хамства». Вона хоче у своєї внучки пробудити кров Альбінських. Ви ще не знаєте Альбінських: вони мудрі і хитрі як лиси і здібні на все.

Юліан слухав не перериваючи зворушеному батькові. Цей додав:

– Вона ще й тепер вміє, коли твереза, бути симпатична. А тепер ідіть і відшукайте мені мою дитину. Я боюся, щоб Єва з жалю не зробила собі чого злого.

Юліан успокоював батька, не вірив, щоб Єва могла собі щось зробити. А може в саді або у лісі заховалася, щоб налякати батька. Вона ж іще дитина, він її відшукає. Він знає тут усі закутки і не забув про них. Сказавши це, усміхнувся і встав.

– Ідіть, ідіть мій сину. В мене серце переповнене прикрим передчуттям… Дай Боже, шоб воно s добре перемінилося. Ідіть надайте її думкам і рішенням інший напрям, вона вас послухає.

Вечір був погідний, але незвичайно паркий. У саді, де панувала тиша, бо всі знаходилися в хаті, ні листок не ворухнувся, лиш час до часу падав голосно перезрілий овоч. Юліан ішов, відгорнувши волосся з чола, рівним кроком як військовий, споглядаючи від часу до часу на небосхил. Чи лише йому було так душно, чи лежала на всьому якась парнота. У його голові роїлися ріжні думки всуміш із журою о. Захарія. Єва дійсно була сьогодні чудна, дарма що йому здавалося, буцімто він її розумів. Одначе була супроти, нього якась незрозуміла, як ніколи. Сьогодні, саме сьогодні була при свому стражданні понад усіх краща – своєю стриманістю, якоюсь німою опозицією. Його уста затиснулися. За кілька день повернеться до дому, не буде її оглядати. Що з нею станеться, він не знає, ані що з ним станеться. Йото шлях провадить до професорської катедри. Він зітхнув. Йому стало важко на душі і не находив успокоєння, що надало б його почуванням, його вез’ясованій тузі зрівноваження і напрям, так, начеб тут у Покутівці згубив у собі те, що привіз із світа до дому.

Опинився перед фірткою парафіяльного саду, що провадила в ліс. Вона вже не вражала своєю колишньою ясністю, а пошаріла, зате ліс, велетень, темнів, ніби загорнувся в зеленаву темряву недалекої ночі. Надвечір’я, змішане напів із денним світлом, ніби найперше розвинуло свою тканину коло ліса, мов настроювало його до якоїсь чарівної таємничої дії. Він пробував відчинити фіртку. Вона була зачинена і замок не подавався, хоч і під сильною рукою. Поглянув у глиб ліса поза паркан. Всюди тиша, а проти нього лісові сутінки. Нараз усміхнувся. Чей же, він іще потрапить перескочити по давньому парохіяльний паркан і дістатися туди, де, як собі уявляв, сидить на білій лавці, недалеко гойданки, засумована, звернена обличчям до сріблистого ставу, в ясній одежі мов світляна з’ява – вона сама.

Його серце затовклося і його охопила несміливість. Якби так?

Перескочив паркан і опинився перед лісом. Постояв хвилину, віддихаючи повними грудьми. Завернув у сторону лавки.

Що вона погадає, коли він опиниться перед нею? Чи застане її? Ще подумає про кров Альбінських – що Цезаревич не вгамував себе і подався покірно за нею…

Наближаючись до знаного місця, кликнув стриманим голосом її імення. Заходить ззаду, щоб захопити її за плечима на лавці, але не перелякати. Ніхто не обізвався. Він приступає ще кілька кроків ближче і в серцю щось тьохнуло.

Вона – тут!

Сидить в ясній своїй одежі, похилена. Ні, вона не сама! На землі недалеко її ніг, з правої сторони лежить хтось. Вія пізнає бабуню Орелецьку. Видно спить, а внучка коло неї на лавці, стереже її.

– Панно Єво! – кликнув півголосом і похилився над поруччям лавки. – Ви тут? Слава Богу!

Вона прокинулась перелякана, якби; перед нею виринув несподівано грабіжник.

– Пане Юліане! Як же ви мене перелякали. Боже мій, як ви сюди зайшли? Я чула якийсь шелест, неначе кроки. Ні, я ждала, я відчувала, що як ніхто інший, то ви прийдете.

Вона встала, вхопила його рам’я через поруччя і попросила сісти на лавку.

– Сідайте, – говорила шепотом і повним щастя голосом.

Вона постановила собі цілу ніч так пересидіти і не ввійти скоріше в хату, аж…

– Аж, панно Єво?

– Аж бабуня не пареспиться. Її ніхто не сміє такою бачити. Та як ви дісталися сюди? Ішли селом?

Він усміхнувся.

– Така велика річ дістатися над став? Перескочив паркан і…

– Господи! як олень.

– Ні, як звичайний гімнастик або вояк. Лише про одно я не думав.

– Про що?

І вів оповідав, що уявляв собі, як вона навмисне сюди зайде, щоб переполохати батька своєю відсутністю, за те, що відмовив їй дозволу на виїзд за кордон. Якби був не застав її тут, був би без надуми завернув і пішов просто до бабуниного мешкання, розбив би у потребі навіть двері і привів із собою дезертира перед батька, а сам вернувся до Зарків,

Обоє розсміялися. Так сміються діти, коли їм вдасться когось здурити.

– А тепер до хати, панно Єво.

Ні. Тепер вона не хоче. Нехай він сідає.

– Ні, ви сидіть, – відповів. – А он, – додав, глянувши на небо – якась зірка зсунулась комусь до ніг луковатим своїм летом і знов одна, як скоренько, бачите?

– Бачу. Як поетично ви це кажете.

Він здвигнув плечима, потонувши очима на часок в небесну глибінь.

Вона поглянула на нього. Він усе такий стриманий, не відчував так само як вона. В ній інакше б’ється серце. Вона вдача повна життя.

Він не відповідав і вони мовчали. Минала хвилина за хвилиною.

Нараз вона перервала мовчанку впівголос питанням:

– Що ви маєте що проти мене, пане Юліане… Ви…

– Як ви це розумієте, панно Єво? – спитав вчудований.

– Ви цілий день були чудні супроти мене.

– Я, пані? – спитав вражений наголосом останнього «ви». – Саме я застановлявся болячо над тим, що ви були тією, якій я міг би те саме питання поставити. Якби не ваші батьки, яких я шаную мов своїх рідних, мене б уже давно тут не було.

– О, ні, ні пане Цезаревич, не кажіть таке! Це страшне, що ми жінки не можемо в деяких моментах нашого життя так отверто говорити, як це вільно мужчинам. Ми мусимо більше підчинятися якимось законам традиційних форм.

Він дивився просто в її обличчя.

Вона спустила очі, обнявши руками коліна, мовчала хвилину і говорила далі:

– Скажіть мені отверто, якої ви думки про емансипацію жінок, а радше про рівноправність. Мені йде про вшанування жінки, коли вона переступить межі дотеперішнього виховання і поступає свобідно, рішаючи наприклад про своє особисте щастя.

– Моя отверта думка про «рівноправність»? Мужчина мужчиною, а жінка жінкою. Коли хто свобідний внішно і зовнішно, тоді поступає відповідно до свого «я».

– Ви берете, як бачу, це питання з гумористичного боку, – сказала Єва.

– Борони Боже! Лише я цього питання ненавиджу. Воно може лише внести розладдя в суспільстві, довести до крайності. Нехай жінки студіюють, нехай працюють, лиш так зв. «домове огнище» нехай не нищать, не замінюють його на ресторани та місця розваги.

– Отже ви за домашнім огнищем?

– Так. Гадаєте, панно Єво, що коли мужчина напрацюється, нашарпає собі нерви для кусника хліба то йому не треба супочинку для душі і тіла між своїми чотирома стінами?

Єва усміхнулася силувано.

– Але проти рівноправності не маєте нічого? – спитала Єва.

– Нічого, як хочете. Я маю надію в Бозі, що зона мені особисто в дорозі до моїх простих цілей не стане.

Єва глянула на нього з боку і не обзивалася більше, а Юліан, сперши голову в руки, дивився вперед себе.

Ще панували півсутінки, хоч зорі чимраз то густіше виступали на небосхил. Вода наново непокоїлася, легкий вітрець приляг, дерева стояли нерухомо, а недалеко від лавки лежала стара жінка з заложеними на грудях руками.

«Бабуня», подумав Юліан, пригадавши оповідання о. Захарія, та її вплив на молоду дівчину.

– Тут так тихо, пане Юліан, – обізвалася нараз Єва зниженим, ніжним голосом, – можна добре говорити.

Він схилився до неї. Що вона мала йому сказати? Щось важне і вагається? Нехай лише говорить.

– Зараз, зараз, – почув притишений голос.

– Я питала про рівноправність жінки, бо тут іде про поважання жінки, яка…

Він звернувся повним поглядом до неї. Їх погляди стрінулися: чудні, переполохані погляди. Вона відвернула очі.

– Гм, панно Єво, не можете сказати?

Він схилився ще нижче над нею і солодкий, дивний острах опанував його. Відійшла охота? Не мала довір’я? Сховалася як мишка?

Він виняв годинник і поглянув. Сьома година.

– Час вертатись додому, там жде батько, – і сказавши це зітхнув.

Довга, непевна мовчанка. Нарешті чути стримуваний насилу шепіт:

– Я люблю…

І сказавши це, ніби віддала ввесь скарб, всю покору своєї дівочої непорочної душі і встала, щоби відійти. Він зупинив її.

– Любите мене? Мене, Єво? і кажете це? А я давив таке саме почування, вагався, чи вам про це сказати, щоб не сполохати вас, боявся ображеного княжого погляду ваших очей.

Він обняв її і притиснув сильно до себе, не даючи їй кроку поступити, ні слова промовити.

– Єво, – кликнув щасливий, – чи ти не жартуєш? повтори ще раз.

– Це правда. Я загубила свою душу за тобою, не маю ні в день ні вночі супокою. А я не зношу щось затаєного у своїй душі. Цю мою сповідь ти мені утруднював, бував недоступний, амбітний і виминав мене, мучив.

– Я суворий по вдачі, Єво, – відповів, – не винен тому, але в мене є серце, що товклося тайком вже раніше не менше твого. На чужині, серед праці, по університетах, чи при війську, всюди виринали перед моєю уявою, дивилися з-пїд білого чола і чорних брів темні очі, питали щось, заповідали і знов відбігали, глузували, а все вертались твої очі, дівчино.

Він говорив поривчасто. Раз розколиханий із свого спокою, тепер якби не міг опанувати себе.

– С-с-т… – упімнула дівчина, кладучи йому руку на уста та вказуючи на сонну бабуню. – Вона збудиться, а я не хочу, щоб вона довідалася, що між нами зайшло.

Ці слова вона більше видихнула, ніж вимовила.

– Тобі бабуні страшно, справді? – і він насупив брови. – Коли в тебе було досить відваги, щоб виявити мужчині свою любов, то чого лякатися її або взагалі чого-небудь? може ти глузуєш собі?

З тими словами він заглянув їй на мить допитливо в очі.

Вона відчула вразу в його голосі.

– Та куди там…? – заспокоювала, завваживши, як йому груди піднялися від зворушення.

– Я лише хочу, щоб це поки що було нашою тайною. Воно так любо. Але ходім звідси далі між дерева, – додала і поступила кілька кроків вперед між перші дуби.

– Ходім, куди ти хочеш, Єво, – підняв руку, щоб її обвести поза плечі, та вона скрикнула, відскакуючи в бік. – Гадюка! Юліане, – кликнула, – он до води повзе, від бабуні… ох!, я її вже зранку бачила, яка гидота! Юліане, це недобрий знак. Це омен.

Він, замість відповідні, притиснув її до своїх грудей.

– Омен, кажеш? дивись, надворі парко, природа спрагнена жде прохолоди, гадюка пішла куди їй треба.

Так стояли вони ще хвилинку, мов вижидали чого.

– Хто тут, Єво? Ти тут? – почули вони нараз хриплий голос бабуні.

– Я, бабуню, хочете вже вставати?

– Ні. Ще трошки донцю… ще трошки стережи мене. Що мене збудило? Чи хтось пройшов повз мене чи наступив на лице босою ногою як ледом? Чи ти кликала? Я нічого не тямлю. Подай мені ручку, нехай обернуся…

І з тими словами бабуся обернулася, відсуваючись від води і за кілька хвилин захропіла наново.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 22 – 32.