55. Весілля і катастрофа Дори

Ольга Кобилянська

Тепер заглянемо на якийсь час у гірське містечко М., що по роках стало лікувальною місцевістю, і де проживав директор Альбінський із своєю родиною, та єдиною своєю внучкою Дорою Могиленко.

Там учителювала ще завжди Оксана Цезаревич, мешкаючи із своєю мамою у повдовілої Софії Рибко, сестри батька.

Коло мешкання Альбінського, де давніше покривала подвір’я тільки зелена мурава, пишався тепер зільник. До «ластів’яної» веранди тиснулися білі і фіолетові кліматиси, а колюче галуззя білої і рожевої рожі пнялося по стінних драбинках високо, аж під покрівлю хати.

Довкола сніжно-білого будинку пашіла рістня, у літі увихалися безнастанно бджоли і так само від білих китиць п’яніли акації.

Сад зачинався поза домом і зільником і тягнувся вдовж дому з залізною огорожею аж до гірської ріки. Ріка бігла мііж кінцем саду і невеличкою горою, званою «Мельниківкою», тулилася більше до гори, творячи через те під садом і дальше поза ним зарінок, де росли мов порозкидувані невеличкими кущами лози.

На Мельниківці, де білілося не багато селянських хаток, що їх винаймали власники деяким літникам, знаходилась і посілість директора Альфонса Альбінського, ведена більше невсипущою «тетою» Олею, ніж самим директором. Був там скромний домик, гарний огород, садок і відповідні господарські будинки. Тут хотіла тета Оля на старість жити, доки Господь дозволить, щоб не бути нікому з родини тягарем. Та вуйко Альфонс, що не любив мешкати близько худоби і дробу, як висловлявся, «коло господарського швиндання», виарендував цю невеличку посілість своєї родички, щоб мати ще один дохід крім веденої ним почти, арендованих кількох прегарних сіножатей і управи лісом своєї внучки.

Вела господарку на Мельниківці здебільша тета Оля за наказами свого вуйка, який уважав жінку за нездатну до самостійної управи земельної господарки. Допомагав їй старий слуга Олекса Дурило, колишній послугач до дітей у домі Альбінських. Коли збиралося більше гостей, він перебирався у стрій гірничого робітника і був льокаєм, найчастіш ляйбкучером, метереологом, помічником при пасіці, садівником, одним словом неабиякою важною особою. Він любив оповідати про панування вельмож Ганингаймів, і не боявся нічого, крім свого пана, який одним своїм похмурим поглядом умів наказувати йому послух.

Олекса Дурило був потайною правою рукою тети Олі – невсипущого янгола-хранителя родини Альбінських, усіх вбогих і страждущих, що зверталися в потребі за поміччю та радою до неї.

Два місяці перед смертю Максима Цезаревича ввійшов одного дня по обіді Олекса до кімнати свого пана і станув коло порога.

– Олексо! Ти в мене від рання нині не був. Скажи, що там на Мельниківцї чувати? І чи не видко зміни на погоду. Вже чотирнацятий день як ми від дощу пропадаємо.

– Я боявся нині старим мостом переходити, – обізвався Олекса. – Сіно так, якби пропало, бараболя під корчем зогниє, бідна бджола зів’яла…

– Листонош удруге ще не був?

– Був, але лиш до старшої панни була господарська газета.

– А всі здорові і все в порядку там у нас нагорі? – спитав Альбінський.

– Та ніби здорові і в порядку, пане, тільки цієї ночі зсунувся в салоні образ покійної пані із стіни на землю і роздерся надвоє.

Альбінським якби щось підкинуло.

– Портрет покійної пані, той великий на головній стіні? Як це могло статися?

– Хто його знає? Впав та й роздерся. Панна Оля скрикнула «Єзус Марія» і вдарила в долоні, коли я їй це розказав. Коли я хотів покійницю назад повісити, вона заборонила і казала, що по роботі сама це зробить, бо тепер не має часу.

Альбінський станув на рівні ноги і відгортаючи волосся з чола, зморщив його грізно.

– То ніхто не винен, лише ви обоє самі, особливо старша панна. Ви з тими своїми вічними порядками та обтиранням порохів певно нарушили цвях у стіні. Вас усіх варто з хати повиганяти!…

– Все може бути, пане. Я лиш кажу…

– Забирайся. Де панна Оля?

– У коморі, чи в їдальні. Вони дуже в роботі.

– До лиха з тою роботою, Олексо! товчуться з нею від кількох день, а зайти сюди до мене, поспитати, чи мені чого не треба, не прийдуть. Кілько разів я не наказував, щоб мені про все здавали звіт, якщо в хаті скоїться добре, чи лихе.

– Ага, – схаменувся Олекса, – от що я ще хотів доказати та за образом був би забув. Срібний голуб, тай чубатий, що панна Дорочка, що я кажу, пані Дорочка собі вибрала і випестила, згинув цієї ночі і я найшов його мертвим у зільнику.

З очей Альбінського, якого можна було старцем назвати, блиснуло майже молодечим вогнем гніву.

– Ти що не скажеш, Олексо, то все глупотою дише, стара баба з тебе. Іди і зачини двері від моєї веранди, бо віє.

Господар дому наче тільки ждав, щоб за слугою зачинилися двері. Відкинув з колін теплу шкіру і попрямував до салону. Тут станув як остовпілий. Великий портрет його жінки, з літ молодості, з білим прозорим серпанком, лежав на землі. Цвях був прибитий на своїм місці. Альбінський оглянувся по обширній кімнаті, мов би шукав за винуватцем. Глибока тиша заповняла кімнату і лиш знадвору було чути, як бився голосно дощ об великі вікна, як бушував вітер і як нісся тяжкий шум. Це був шум розіграної ріки і шум шпилькових лісів.

Альбінський підняв портрет із землі, поставив його до стіни і задивився в нього. Яка гарна була тоді його дружина, та дорога, єдина. Пригадував, як по шлюбі замовив портрет у славного артиста, що перебував у Ганингаймів, щоб мати її назавжди такою молодою. Пригадував далі клопоти, зв’язані з тодішнім матеріальним становищем хлібодавців, як над пропастю висіло все його існування, ріжні свої вчинки з того часу під впливом людської обмеженості, недбальства та слабої волі, ситуації, в яких використовував слабших, коли казав собі з погордою для себе: «Хто хоче бути молотом – мусить уміти бути і ковалем». Матеріальні здобутки вийшли блискучі, але рівночасно Немизис забрала йому її з собою – ту найдорожчу цвітку враз з новонародженим немовлятком-сином, а потім майже всі діти, поки не залишився сам як пустир.

Найстарша донька ще в молодім віці вийшла за вдівця, багатого, чесного купця, німця Вальде, батька одніського сина, тепер військового лікаря, а єдина внучка, наймолодшої також уже покійної доньки – Дора, подружена не з ким іншим як саме з єдиним сином того купця зятя, лікарем Егоном Вальде.

Їх саме дожидали сьогодні над вечір перед пошлюбною подорожжю молодих.

Альбінський закрив обличчя долонями. Так на нього находив сум і тяжкі спомини по втрачених дітях. Так мало залишилося йому з тих блискучих часів, часів панування Ганингаймів, із його колишньої сили і становища.

Коли подався в їдальню, застав свою братаницю, Ольгу Альбінську, – потрохи вже посивілу, струнку, з папіроскою в устах. Вона переглядала ще раз прибраний у цвіти, порцеляну та срібло стіл до вечері для новоженців, а з ними і найстаршої доньки вуйка Альфонса, її кузинки – пані Цецилії Вальде, що справила в себе весілля для єдиної своєї сестрінки, Дори та її пасерба, військового лікаря Егона Вальде. Коло стола, біля тети Олі стояла одягнена в гумовий плащ, готова до відходу дівоча постать – Оксана Цезаревич, надягаючи рукавиці.

При появі Альбінського збентежилася. Він так чудно до неї ставився, якби не знав як властиво з нею поводитись: раз ласкаво, раз похмуро, раз як до дитини, то як до поважної жінки на становищі.

– Це все добре і гарно, Ольго, – сказав директор не без вдоволення, кинувши оком знавця на стіл, по-панськи вкритий. – Але справа з портретом, з портретом, Ольго, попсувала мені гумор. Як це могло статися? І то саме нині. Нині вже нічого не кажу, бо не хочу собі вечора псувати, але якби не так… ти знаєш…

– Знаю, вуйку! – відповіла панна Альбінська спокійно, не підводячи очей та пересуваючи тарелі.

Пів години пізніше Ольга майже з тріумофм принесла показати вуйкові портрет, що здалека виглядав ненарушний.

– Хоч би і не можна було його направити – сказала – то «жива копія» з нього все нам залишилася.

– Тобі також дотепи не в пору до голови впадають, – відповів сухо вуйко.

– Не в пору, вуйку? – сказала та оглянулася. – Наша Дора, вуєчку, наша Дора чи це не чиста колія своєї покійної бабуні? Хто з всіх ваших дітей перебрав так цілковито її риси, очі, ті глибокі карі очіі, барву її волосся, як не єдина її внучка Дора? Чи не маю рації?

– Маєш рацію, донько, – притакнув Альбінський і постоявши біля неї в салоні, доки, не повісила портрет на своє місце, задивився на двір.

Легко і певно зіскочила панна Альбінська з крісла і сівши недалеко вуйка, витягнула з кишені папіросницю і з якимось внутрішнім вдоволенням почала курити.

Її думки кружляли коло Дори, бабуниної копії. Дора жила тут дома по смерті батьків перед вступом до школи; її доглядали і виховували мов під шклом, – це ж була одиначка в діда і в тітки Ціллі Вальде. Коли настав час, тітка відвезла її до перемиського дівочого інституту на бажання померлих родичів, особливо батька, – вчителя Могиленка. Звідти на бажання молодої матері-вдовиці переїхала до виховного заведення у В., щоб вивчитися німецької мови, музики, трохи співу або і гри на якімсь інструменті.

Бажання матері і батька сповнено.

Коли Дора приїздила на ферії, була дідуневою і тетиною пташиною і мотилем. У столиці мала тітку Ціллю, вуйка Вальде і старшого від себе кузина Євгена, якому ще малим дівчатком вкралася в серце… Коли Егон приїздив уже медиком до дому, Дора відчувала для нього те саме, що він для неї. Він знав, що з жодною іншою крім неї не одружиться, коли не здобуде її. І доля була ласкава для обоїх і в чистій любові злучила їх. Він дійшов до гарного становища, любить та обожає її, а вона, як та голубка, всією душею припадає до нього.

Панна Альбінська встала. Великий годинник на стіні вдарив пів до шестої.

Директор звернувся до неї:

– Як гадаєш, чи приїде і моя донька Цілля до мене з молодими? Зробила б мені цим величезну втіху. Та моя єдина, що мене розуміє, що… – тут урвав від якогось раптового зворушення. – Жаль, на віки жаль, що я не міг особисто бути на шлюбі Дори. Так гнали вони з тим вінчанням, якби одруження тиждень пізніше, як я цього бажав, не було б так само важне.

– Це так, вуйку, – відповіла тета Альбінська. – Цілля, її муж і молоді були б певно вволили вашу волю, бо знаєте, як шанують вас, але як вам відомо, несподіване перенесення Егона до другого полку не дозволило відкладати весілля на пізніше. Та ми не багато втратили, вуйку, обоє приїжджають сюди, щоб рука дідуня поблагословила їх… Би невдоволені, вуйку, а я інакше думаю. Я лиш одного вижидаю – побачити своє дитинятко заміжнім. Чи поважне воно таке сімнацятьлітне!

Дідо усміхнувся:

– Та яке там поважне може стати за день-два подружжя. Егон її більше розпещує, як повинен.

Панна Альбінська дивилася за димом, що плив рівним пасмом з одного кутика її уст, коли хтось застукав у двері.

Листонош передав панні Альбінській телеграму і лист із чорною обвідкою. В ній забилося неспокійно серце; поглянувши на директора, завагалася.

– Читай уголос, Ольго. Вижидання мене дратує, я вже старий, – сказав, якби наказуючи.

Вона прочитала: «Молоді не приїдуть, бо лиш одно з них живе. Лист висланий. Цілля.»

– Боже, Боже, що сталося! – кликнула тета Оля заломивши руки, а Альбінський почав сміятися. Сумний це вид, коли стара людина ридає, але ще страшніший, коли вона заллється спазматичним сміхом.

– Вуйку, Господь з вами! – кликнула. – Спам’ятайтеся. Ми ще не знаємо, що сталося. Є й лист від вашої Ціллі, він нам пояснить усе, – вспокоювала і, приступивши до нього, взяла його за руку і присилувала сісти. Сама розтяла лист від кузинки і попросивши старого чоловіка не зворушитися, читала звільна вголос:

«Ольго, не дозволь, щоб мій батько зворушувався, бо і в мене вже не багато сил. По шлюбній вечері я просила обоїх залишитись у нас ще хоч на ніч і не від’їжджати в дощ, бо вже їзда до церкви, була дуже прикра. Він забув саблю і приладжені обручки не те віднайти (нечуване при його військовій педантерії!) так, що треба було наборзі другі купувати. Молоді не послухати нас, вперлися і від’їхали.

З ними і я поїхала, Егон просив мене ще перед вінчанням відвідати тітку тепер разом з ними і мені жаль було його щирому проханню опертися. Я їхала в окремім купе, бо була дуже втомлена. Дві години їхали ми поспішним, але яка то була їзда, громи били, та заглушували слова, а дощ не падав, а лив. Нараз недалеко одної стації вдарило нашим вагоном так сильно, наче б викинуло нас із шин. Залізничній міст, де наш поїзд над’їхав, заломився, – перша частина його впала з висоти в ріку, решта висить у повітрі. Ніч темна хоч око виколи, а громи-блискавиці не вгавають.

Ольго! Як оповісти, що там діялося в той час? Крики, зойки, плач, оклики розпуки «де ми», «що сталося», «рятуйте!» Я кричу напів божевільна і теліпаюсь із перестраху. Кидаюсь від одного вікна до другого, бігаю між пасажирами, вискакую з вагону в темряві і біжу їх обоїх шукати! Коли смолоскипи освітили катастрофу, я побачила, як перша частина поїзду лежала справді в долині у воді, що бісилася дико довкола заліза, і всіх відразу рятувати було неможливо. Дора впала у воду і на щастя чи нещастя – Егон за нею. Вона не вміла плавати, він славний пливак, виплив з нею на беріг, залишив її тут і завернув по нещасну жінку полковника. Врятував її так само, залишив біля Дори і сам кинувся у воду шукати за мною і шукати інших. Егоне, Егоне! Ти був би все вчинив, що твоє шляхотне серце наказувало! Але, о великий Боже, смерть простягла руку за тобою!

Грубий бальок розваленого моста, нанесений розшалілою водою, вдарив його в чоло!

Переодягнену в чужі сукні Дору, неначе божевільну, привезли ми з жінкою полковника до дому. Вона лежить безнадійно хора, без пам’яті, омліваю з остраху, що стратить розум. Бідний батько, довідавшись про трагічну смерть сина, вдарив головою об стіну і там впав. Двох лікарів щоденно буває в хаті. Дору рятують, бо що нам залишиться, коли збожеволіє, або загасне?

Бідний мій батько, бідний дідуньо, бідне і твоє серце, Ольго. Сумний буде ваш нинішній вечір. Доглядай батька. Коли можливо, приїжджай. Ні, не приїжджай, прилітай. Я сама хитаюся між життям і смертю. Чи є правда, чи є справедливість?

Ваша Цілля.»

Скінчивши читати лист, тета Оля глянула на свого вуйка. Він виглядав страшно. В його очах горів огонь болю і жалю.

– Їдь, Ольго, – сказав, опускаючись обезсилено у фотель, – залиши мене. Ти бачиш, що я переживаю всіх. На те Господь мене і тримає. Їдь, доки ще вони живі, доки б’є в них живчик. Я ще маю надію, їдь.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 78 – 88.