52. Дора Альбінська в жалобі

Ольга Кобилянська

Довга година минула.

Незамітно налягли осінні сутінки на цілу кімнат ту і настала тиша. Вона зливалася з чимраз то густішою темнотою. Одностайне тикання великого старосвітського стінного годинника, який доглядала роками рука майстра, нараз замовкло.

Юліан прокинувся.

Ледво чутний дотик чиєїсь руки до його чола збудив його.

На порозі стояла жіноча постать, що тримала високо світло, яке, розпливаючись матовою ясністю над її обличчям, надавало їй вигляд святої постаті. Нечутно наблизилася вона до постелі і обоє з сином схилилися враз над недужим.

Майстра не стало.

По похороні батька і переносинах мами в гори до тети Софії та Оксани, Юліан відвідав їх на кілька днів.

Виїжджаючи вже зовсім з гір, вертався з Оксаною, що проводила його на двірець, дорогою попри ліс. Ранок був чудовий: осінній, трохи холодний, як звичайно буває у горах. З деяких яруг між горами клубилися мряки та пронизувані струями сонця, розпливалися у біленькі, дитячі хмарки, що знявшись у синяву, линули кудись у безвісті. Галуззя старих смерек звисало попри білу тверду дорогу густими перлинами роси.

Тут виринала несподівано білява скала з густого замкненого ліса і схилялася аж над дорогою, там ліс відступав від дороги, щоб зробити місце камінним стінам, звідки спливав шумливо гірський потік. Недовгий час їхали самою серединою містечка і тоді Оксана показувала братові, де мешкали деякі їх знайомі. Юліанові впав в око один будинок, ніби сам відокремлений. Не відзначався красою, але розкішними тополями, що виростали як сторожі коло входової брами. Низький із круглою верандою, як пташине гніздо, з вікнами завеликими для його розмірів і червоною покрівлею. З-поза дому клубилися старезні дерева, велетні, а невеличка площа, що оточувала будинок з трьох сторін, пишалася тепер цвітником і манила прохожих зміїними, білою рінню висипаними, доріжками.

– Чий це будинок? – спитав Юліан, звертаючи голову до гарної посілості.

– Директора Альбінського, гарний, правда?

– Альбінського? – спитав, здвигаючи плечима. – У доброму стані, але без стилю.

– Він його трохи відновив, більші вікна вставив, – пояснила сестра. – Давно, кажуть, мав будинок малі, низенькі вікна та ще й загратовані, чим пригадував в’язницю. Але я люблю це мешкання. Воно пригадує мені якийсь замкнений світ, якусь таємничість, яка манить. Кажуть деякі, що він зробив це для своєї єдиної внучки, яка просила і докучала дідові так довго, доки він не змінив малі в’язничі вікна на великі «європейські».

Коли вони під’їжджали до гори, за якою лежав залізничий двірець, з гори саме проти них котилася звільна якась коляска із ситими кіньми. В ній сиділо двоє осіб – якийсь старший мужчина, елегантний пан, а до нього тісно притулена ніжна жіноча постать у важкій жалобі.

Коли обі коляски виминали одна одну, старий добродій глянув на брата і сестру. Побачивши сестру в жалобі, спішно, майже з переляком поздоровив її. Юліан, хоч не знаючи, хто він, відклонився.

– Директор Альбінський, – пояснила Оксана, – а та в жалобі то була вона.

– Хто? – спитав Юліан.

– Вона, Дора, його виучка. Ох, правда, ти не знаєш нічого, там у них таке страшне скоїлося… – якби до себе додала: – Видко, її сюди забрали.

Юліан не питав. Він пригадував собі того «Цезаря Борджія», як його називали – що не вагався ограблювати своїх гостей у карти, і визискував бідних людей. Рідний брат бабуні Орелецької. Тут виринула в уяві нараз ціла історія його батька, а в слід за тим Покутівка. Супокійне, гарне, широко розложене село із лісом, під яким виблискувався став, і «Єва», зойкнуло боляче його серце. «Дорога Єва, що вона там робить без нього?»

Але ні слово не вихопилося з його уст.

На телеграфічних дротах гойдались і цвірінькали ластівки і купали свої груди у мряціь перетканій соняшним сяйвом.

Коли приїхали на двірець, була крайня пора до від’їзду.

– Пиши, Оксано, – прощався Юліан, – скільки можеш про маму і про себе.

Один останній щирий стиск руки і скочив у вагон. Оксана ще постояла хвилинку на пероні і вижидала, чи з вікна не вихилиться брат.

Юліан поїхав перед своїм від’їздом до Львова ще на два дні у Покутівку, щоб попрощатися тут із сестрою і шурином Зарком, а пізніше прилучитися до своєї нареченої та її колишньої виховниці др. Емі. Др. Емі мусіла на бажання батьків Єви перебувати з нею у Швейцарії перший семестр, доки Єва не обзнайомиться із середовищем.

Єва, від’їжджаючи прощалася з батьком, заливаючися гіркими сльозами, все наново верталася до нього і обіймала його.

– Держіться, татунечку, – і благала, цілуючи раз-у-раз його обгорілі руки, – і мене не забувайте, не згадуйте лихим словом, бо я це відчую.

Якби не Юліан і др. Емі, то прощання взагалі не скоро скінчилось би.

Бабуня вже на цілий тиждень перед розстанням із внучкою ходила з запухлими від плачу очима і мусила дати Єві слово, що буде стримуватися від алкоголю, щоб не «збовваніти» до закінчення її медичних студій.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 61 – 65.