34. Виховання Максима Цезаревича
Ольга Кобилянська
За ними підвелася й бабуня.
– І я піду, пане управителю, – сказала. – піду шукати собі іншого буття, щоб жити із сиротами. Я кажу «сиротами», хоч по правді можна говорити лише про одну, – доньку покійника, бо сина його, останнього з його роду, я залишаю вам. Виховуйте ви його. На джентельмена, спартанця і українця, як бажав собі цього, як вам відомо, його батько.
Управитель витріщив очі на бабуню. Чи. не збожеволіла вона часом?
Вона відгадала його думку, а я розплакався, зачувши, що маю залишитися без бабуні.
– Так, пане управителю, – повторила вона твердо. – Цим сплатите ви довг супроти осиротілих дітей. Я не відступлюся ані на крок поза поріг, доки ви не згодитесь. А ти не плач, Максиме, – сказала побілілими устами до мене, висуваючи мене наперед себе, коли я ховав своє лице між фалдами її сукні. – Не плач! Чого? Ти чув, що твій батько не хоче бачити у тебе ні сльози. Тож мусиш його бажання сповнити. Мусиш усе, що тобі життя від цієї хвилини наднесе, зносити мужньо. Ти син військового і не смієш плакати. А пам’ятай, коли не будеш слухати ні мене, ні слів покійного батька – не побачиш мене ніколи більше.
Зігнувшися поцілувала мене в чоло і подалася до виходу. Не стримав її ні крик жалю ні розлуки з грудей її єдиного внука, що мусів потрясти всіма присутніми… Коли я, обхопивши її стан, тримався її судорожно аж до дверей, вона відсунула мене залізною рукою і вийшла. Я чув лише, як хтось із присутніх притягнув мене до себе і відійшов зі мною у протилежну сторону кімнати від дверей. Я не здавав собі справи із свого положення побачивши, що я сам між чужими, покинений батьком, сестрою, бабунею. Я ждав.
Присутні дивилися на мене, неначе б побачили себе щойно тепер. Управитель приступив до мене, обертаючи мене лицем до присутніх, і сказав із ледяним супокоєм до своєї жінки:
– Тут маєш нащадка твого народу, українця героя, що поляг на полі слабосилля через гру в карти. Йому на ім’я Максиміліан Цезарович. Дбай про це плем’я в цій цінній одиниці, щоб воно не згасло. Може якийсь його дальший нащадок повстане колись із прапором його національності проти мого народу, тож ти будеш мати заслугу перед твоєю нацією. Ти ж українка.
І поставивши мене перед нею, мов кусень дерева, сам вийшов із хати.
Я відчував ненависть і зневагу слів цього чоловіка і мною потрясло від невимовного болю.
Я зсунувся до ніг пані Альбінській, обняв її коліна, ховаючи очі, залиті гарячими слізми.
Вона обняла мене лагідно і ввела до своєї кімнати.
– Тут ми будемо обоє жити, – сказала мені і витерла мені сльози. – Я тебе буду вчити та ти будеш послушний доки… доки не забере тебе бабуня назад до себе.
Кілька день пізніше померла п-ні Альбінська, привівши мертвого сина на світ, забравши від Ольги слово, що вона ніколи не покине її дітей хоч би і що було.
Її чоловік замкнувся на три дні у своїй кімнаті, а коли вийшов звідти, його гарне темне волосся було сиве, дарма що мав ледви понад трицять років.
Від того часу кудись ділась його гордість. Він став похмурий, усміхався рідко, для людей став приступніший, їздив часто до копалень. Поважна праця стала для нього потребою, а про трагедію у своїй хаті не згадував ні словом.
Здавалося, що зі смертю його гарної, загально любленої жінки все пішло в забуття.
Ольга Альбінська, наша «тета Оля», залишилася в його домі надалі, займаючись невтомно вихованням осиротілих дітей.
Я виховувався між ними.
Для Альбінського я не існував. Він переходив попри мене, мов би мене не було. Раз, коли мене післала тета Оля передати йому якесь письмо, він не прийняв його.
– Як нема кого іншого, щоб передавати листи, то я пожду. Ти знаєш як мені та завзята фізіономія противна. Хліба-солі я не жалую нікому, але дивитись на нього я не зобов’язаний, – сказав він теті Олі.
Від тої пори мене ніколи до нього не посилали. Я вчився і тримаючись інстинктивно від тої пори далеко від нього і його дітей, я «гартував» себе. Коли я прогрішався хлоп’ячими провинами, він сам мене карав. Своїм диявольським усміхом і карбачем.
– Для такої шкіри треба окремої системи, – говорив, ніби оправдуючись перед п-ю Ольгою, що зціливши зуби в таких хвилинах, німіла. Моєю провиною були найчастіше мої сильні п’ястуки, якими я боровся проти потайної злоби і доносів його сина, мойого ровесника, Франуся.
Бабуню я ніколи не бачив і не діставав листів від неї. Знав лише від Рибки, що вона перенеслася з сестрою з нашого гарного мешкання, і переселилася до якогось малаго домику з садком, де жила з сестрою, утримуючись скупо із своєї пенсії, рисунків, виучування гафтів на оксамитах і шовках, а часами брала якусь панянку з багатшого дому під свою опіку з провінції на мешкання і харч. Єдиною потіхою мого невеселого життя були для мене хвилини, коли я смів перебувати у кімнаті «тети Олі», де вона мене вчила на відміну з Рибкою. Вона – по німецькому, математики, рисунків, він – по українському, латини та інших предметів.
Так минуло два роки. Одного дня заявила мені панна Ольга Альбінська, що вчитель Рибка, авансувавши на над-учителя народної школи, жениться з моєю сестрою, і вони мають мене забрати до себе, де я міг би, як інші людські сини, ходити до школи.
– Не до бабуні? – спитав я розчарований.
– Не до бабуні, мій синочку, – відповіла і погладила мене пестливо по голові.
І я більше нічого не казав.
Учитель Рибка не видавався мені «вірним». Він розмовляв із управителем і працював разом з ним у його робітні, що мені не подобалося. Коли я про це згадав теті Олі, вона усміхнулася.
– Є праця, яку ми сповняємо не лиш для власного особистого хісна. Ми обов’язані працювати теж для інших. Як виростеш, зрозумієш це сам. Тут є багато убогих, нещасливих робітниківі-шахтярів. Мій вуйко, шануючи пам’ять своєї померлої жінки, старається разом із Рибкою від часу до часу виробити їм якусь допомогу чи полекшу.
– А пан Йоахім фон Ганингайм, тіточко?
– Він своїм майном так нещасливо правив, що не має чим своїх урядників і робітників як слід оплачувати. Довги, що й далі говорити.
– Як у мого татка, – спитав я несміливо. Вона притакнула головою, відтак додала:
– Не цілком так, але подібно.
І вже я її більше не питав і помирився з учителем Рибкою.
Я не мав причини на нього нарікати, коли роздумував більше. Коли він з’являвся у нас на лекції, я приглядався йому ліпше. Тоді я нічого не відкривав у нього «фальшивого», а сам він притягав мене до себе, відгортаючи мені пестливо волосся з чола, і притуливши мене до себе, питав панну Ольгу:
– Правда, що цей наш Максимко має такі самі очі, що його сестричка Зонечка?
А коли вона притакувала, він був вдоволений, допитувався, як мені живеться і був дуже добрий. А коли Рибка став над-учителем, перенесений до повітового міста М., приїхав і забрав мене до себе зовсім. Тоді був уже чоловіком моєї любої сестри, моїм шурином.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
За мною плакала лиш «тета Оля».
– Якщо тобі буде, коли в житті тяжко Максимку, – казала стисненим голосом, – ти звертайся просто до мене. А коли я вмру, але ні… я не вмру, – поправилася і вдарилась в груди. – Тут мені щось каже, що я не вмру, що мені ще треба багато працювати, а ти, Максимку, попрощайся з іншими.
Приступаючи по обіді до Альбінського, я сказав: «Я вже собі їду», і беручи його за руку, я поцілував її. Він погладив мене по голові it сказав: «Бувай здоров, хлопче, нехай тебе Господь має в опіці, хочеш трохи грошей». І з тими словами всунув руки у кишеню.
– Ні! – відповів я. – Я сам собі зароблю, дякую.
З рештою дітей ми подали собі лиш руки. Лише наймолодша Лілька, моя ровесниця, яку мій батько так любив, що гралась зі мною залюбки, стояла збентежена переді мною, і подаючи мені руку, сказала відважно:
– А приїдеш знову?
Коли я заперечив головою, вона приступила близько до мене і сказала:
– Як ні, то я колись з тетою Олею до тебе приїду. Хочеш?
– Хочу, – відповів я і вибіг.
І справді, вона прийшла раз до мене. Вийшовши заміж за суплента гімназії, українця Могиленка проти волі свого батька, повдовіла і сама була хора. Була в жалобі і зайшла продати годинник з ланцюжком свого чоловіка. Той годинник я купив. Я був тоді вже жонатий і в мене був уже синок Юліан і донька Зоня.
Мій шурин купив на ліцитації в М. невеликий шкільний будинок, що стояв на узгір’ї, відновив його і літом сестра віднаймала половину літникам, а він давав приватні лекції української мови.
Два роки пізніше перебігла порами чутка, що Йоахім Ганс фон Ганингайм покінчив із собою. Господарка двох братів, конкуренція та інші причини привели ту сумну катастрофу. Обтяжений маєток перейшов у державні і духовні руки.
Коли недовго пізніше відчинили в М. середні школи для обох полів, переселився колишній управитель копалень Ганингаймів – Альфонс Альбінський із своєю родиною з Ольгою Альбінською сюди до М.
Тут купив собі цей добродій дім, збудований одним заможним вірменином, що торгував рогатою худобою та вівцями. Дім звертав своїм стилем увагу. Вимурований посеред обширного зеленого подвір’я, з покрівлею, що хилилася низько над вікнами, неначе з-під лоба дім оглядався довкола. Ціле подвір’я було обведене залізними кінчастими штахетами. Сад, де дерева клубилися круглими зеленими копулами, захищав дім від бурі та стужі. Були тут об’ємисті липи, черемхи та явори.
Характер цього місця був понуро-таємничий. Деякі мешканці назвали будинок «вірменським замком».
Ніхто не спішився там мешкати. Ще за побуту вірменина, якого мало хто ближче знав, говорили, що за загратованими вікнами він ходить із своєю зігненою старою ключницею-ворожкою і рахує свої нечесно здобуті скарби у скринях. А від часу, як ударив грім в одну наріжну фронтову кімнату, люди сходилися оглядати якусь велику, давно почорнілу картину, здається св. Юрія, що лишилася від божого огню неткнена.
– На нечистім місці поставлено дім, – говорив народ, – він ніколи не видасть доброго плоду із себе.
– На жандармську касарню придатна, – толкувала мінська інтелігенція і лиш на прохід любила туди завертати й цікаво зазирати. Все там, мов у завороженім сні, в супокою стояло.
Таємничий, сильно збудований будинок виставлений на продаж у місцевій громаді, стояв кілька років порожніській, поки не знайшовся на нього відповідний купець – Альбінський.
Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 175 – 183.