30. Освідчення пані Орелецької

Ольга Кобилянська

Палата вельможів фон Ганингаймів ясніла тої ночі своєю білиною і чотирма освітленими балконами. Густо заліснені гори, що хоронили вузьку кітлину, здіймалися темними велитнями попід небеса, а долиною між ними плила ріка.

Широке подвір’я палати заповнене ріжними каретами, фаетонами і легкими візками. Всіх гостей вітала знана, добірна цигансько-угорська музика.

Бенкет відріжнявся своєю пишнотою від усіх попередніх. Але я залишу опис бенкету, мій сину, і поведу тебе лише в один із менших бічних салонів, де було зібране, вже опівночі, саме мужеське товариство ріжного віку. Були тут мужі на гарних становищах, були багаті поляки та угри ротмістри, декількох бояр з Румунії, вірмени з Буковини й Бесарабії, священики вищої ранги з червоними поясами і самі брати фон Ганингайми. Всі вони сиділи зібрані коло зелених столиків і балакали небагато, наче зібрались до бою. Розпочавши гру улюбленим тароком, перейшли скоро на інші і чим далі по півночі на газардові ігри. Дим дорогих папіросів, якими приймав господар Йоахім своїх гостей-знавців, переповняв невелику залу, на столах і різьблених креденсах стояли пляшки з дорогими напитками, у відерцях з ледом шампан.

При однім з більших столів сидів мій батько. Того вечора мав він з одної сторони за сусіда свого господаря Альбінського, проти себе двох румунських боярів і ротмістра-поляка, що кидав голосно і з енергією картами на стіл. За його плечима з’являвся то зникав учитель Рибка, що на часті поклики грачів, щоб наливав чарки, увихався до втоми.

Рибка, хоч був рішучим ворогом гри в карти, розумівся на ній та не грав. Мій батько грав без щастя і програвав. Програвши по раз третій уже значну суму, дав гарантію. Раз загорнув більшу суму чужий якийсь пан, двічі Альбінський, то знов один румунський боярин, що розкидав дукатами, мов діти іграшками, покликуючи хриплим голосом, доливати йому шампана. Разів зо два програв і Альбінський. Не промовивши на те ані слова, він вийняв спокійно програну суму, кинув її панським рухом на стіл і продовжував гру мовчки. Вже було коло четвертої зранку, коли Рибка шепнув удруге батькові перервати гру і віддалитися. Але батько з побілілим лицем, розгорілими очима, з фанатичним завзяттям, щоб програне назад здобути, грав далі.

Обидва брати фон Ганингайми віддалилися з-поміж грачів, а їх місця заняли інші, свіжі гості. Нараз піднявся зі свого крісла непомітно Альбінський і не сказавши ні слова, кудись відійшов. Ніхто з грачів не звернув на це уваги. Може пів години пізніше з’явилася пані Орелецька і сіла на спорожнене братове крісло.

– Я займаю місце Альфонса, – сказала ввічливо до батька півжартом, – але, не щоб грати, а так собі, бо люблю слідити за грою. Гра та інші забави сьогодні горять у палаті, пане капітане. Справді горять.

І не знати, чи її несподівана поява при нервовім настрою батька, чи втрачена сума так збентежили його, що він, ставляючи наново якусь, хоч вже і невелику суму на однісіньку карту, провалився і цим разом.

Орелецька, що слідила жадібно за його грою, може і поінформована про його теперішній стан через брата, заломила руки – і, що гадаєш, сину, вчинила?

Вона заявила йому несподівано, що вона його любить і, хоча він може візьме їй цю заяву за зле, вона не може того в собі довше затаювати, тим більше, що бачить, що він цього вечора не має щастя, як це при зелених столах том буває. Та вона багата, має лише одну дитину доньку, отже все покриє, залагодить і буде добре. Чи він хоче?

Він, мов громом поражений, мов у повороті з іншого світа, сильно зворушений, витріщив очі.

Коли ж вона, не зводячи з нього своїх великих чорних очей, повторила своє питання, він нарешті зрозумів її.

Він не молодий, не має наміру женитися. До того він українець, вона полька…

– А що ж це шкодить?

– Ви демон…

– Але не злий, – відповіла вона усміхаючись.

– Вибачте і забудьте мене, – додав.

Встав і похитливою ходою покинув салю.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 155 – 158.