1

Калиноньку ламлю, ламлю, а ви, віти, одхилітеся,

Удівоньку люблю, люблю, а ви, діти, розійдітеся.

Коли ламлеш калиноньку, то ламли її й вітє,

Коли любиш…

– Не турбуйся, мій миленький, та моїми дітоньками:

Ой ти підеш із косою, а вони із грабельками.

Пропав кулик над водою за дурною головою,

Пішла заміж молодою, та й зосталась удовою.

– Ой діточки-лебідочки, возьміть мене із собою –

Буду я вам хоч слугою!

([нерозб.] кум кумі)

Як будете вінки плести, сплетіть і мені,

Як будете на Дунай нести, несіть і мого,

Як будете вінки пускать, пустіте й мого!

Усі вінки упів пошли, а мій потонув,

Усіх муж’я назад прийшли, а мій десь загув!

Сіяли пшеницю – вродили блавати:

Ой кого я вірне люблю – трудно занехати!

Летіла пава, на воротях впала,

Нема, нема та й не буде кого я кохала.

Летіла птиця, золотії крильця,

Нема, нема та й не буде мого чорнобривця.

Ой летіла канюка, постреляна з лука, –

О вже, мій миленький, з тобою розлука!

Розкоша жила, розкоша кохалась,

З дрібними дітьми вдовою зосталась.

Ми поростемо, порозходимося,

Як буйнії вітри – порозносимосяі

Ой журанко, журанко! Чого кричиш, журавко?

Єсть в мене поле, єсть безтолочне,

Хто ж мені покосить травицю, безпомошній?

Ой найму, найму косарів чотири,

Щоб мою травицю гладенько покосили!

Косарі косять, а вітер повіває,

Він мою травицю гладенько покладає.

Ой найму, найму гребчиків чотири,

Щоб мою травицю гладенько згромадили.

Грібчики гребуть, а вдова похожає

Да дрібними сльозами травицю приливає.

Да ломлю, ломлю калиночку, – смородину розхиляю.

Удівоньку з душі люблю, дітей розганяю.

Да розігналися малі діти, як чорная хмара,

А на того козаченька впала худа слава!

П’яницькі пісні

Ромен-зілля (2)

По дорозі розстилається.

Десь мій милий чорнобривий

Через людей покланяється.

А що ж мені по ромену?

Ромен цвіте, ягодок нема;

А що ж мені по поклону,

Коли його самого нема.

Ой вишнино-черешнино,

Чом ти листу не пускаєш?

Молодая молодице,

Нащо сльози розливаєш?

Тим я листу не пускаю,

Що люту зиму маю,

Тим я сльози розливаю –

Невірного друга маю.

Покину дітей між шляхами

А сама піду гулять із ляхами;

Варіанти:

Покину дітей в крапивину,

А сама піду гулять на Вкраїну…

Покину дітей в нехворощу,

А сама піду гулять у Польщу. Ред.

Ой, як тій дитині між шляхами,

То так мені гулять із ляхами!

Ой горе ж моє, горе:

Утопило головоньку

Безоднєє море!

Ой ти, дубе кучерявий, ти листоньком рясен,

Ти, козаче молоденький, словами ти красень!

Візьму я відеречка та піду вбрід по воду.

То з поля, то з моря

Буйний вітер віє,

До перевозчика мій голосок

Не дійде.

Поставлю я відеречка

Під зеленою вербою,

Сама піду, молодая,

Уплав за водою.

– Мандруй (2), серце, за мною,

Погононьки не жди за собою!

Іще мила не одговорила,

Погононька уже догонила.

Вона мене жаловала,

Силовану заміж оддала.

Дали ж мене за п’яниченьку,

Горе ж мойому білому личеньку.

Ой я ж його мислоньки знала,

Вікном двері, вікном утікала.

А в ожині ніч ночувала,

З ожиною розмовляла:

– Ожинонько, жовтий цвіте, –

Горе ж мені, зав’язаний світе!

Ожинонько зелененька,

Пропала ж я, молоденька!

(Україн.)

Ой подивимося, чи не сходило сонце.

– Ой єсть у тебе та сорок ще й чотири

Ой-йой таки я найкращая між їми.

Ой є в тебе та 40 ще й 4,

А я таки хазяйка меж ними«

– Ой де ж ти, мила, того ума набрала?

Ой що ти мені та й правду сказала!..

Ой ми з тобою в одній церкві стояли,

Ой ми з тобою один хрест цілували,

Ой ми з тобою ще й присягу мали!

(Малор.)

Рають мене люде, сосіде близькії.

Гайнуєш ти мною, як вітер горою,

Туман долиною, сонце Вкраїною,

Козак дівчиною, батько дитиною.

Ой горе та недоля, взяла мужа своя воля.

Не ходи ти в шинок, не люби чужих жонок –

Ой будеш ти, як барвінок.

Якби ти, жінко, добра, то б ти сиділа дома:

П’ятенку спостила, неділеньку спразнила.

Пішов козак у дорогу, за ним жінка у погоню,

Вози завертає, воли випрягає, його серцем називає.

Гула-гула голубонька, з голубничка йдучи,

Заплакала дівчинонька, за нелюба йдучи.

Пливи-пливи, селезнику, поки води стане!..

A y рути верхи круті – піду посхиляю,

Вороженьки спать обляжуть, піду погуляю.

Тілько знати слідочок од білих ніжочок.

Де дружина походила.

Кого ж бо я полюбила, стоїть за плечима,

Кого родом я не знала, тому присягала.

То я сама зжурилася, що од роду одбилася.

Чи я в полі не пшениця була,

Чи я в полі не зелено цвіла!

Взяли мене покосили, і в копиці зволочили.

Тече вода з-під города та пішла на гатки –

Сушать мене, в’ялять мене мої недостатки.

Прийшла квітка та й на броді стала,

Вийшла мати…

Далась мене заміж лихій челядині.

Я ж тії річеньки та кругом обійшла,

Сватали кращі – я за їх не пійшла!

Хорошенько живім, повінчаймося!

Ой піди, хлопче, винеси дорогі яктани. [нерозб.]

Да не вій, вітре, да тихенький,

Да повій, вітре, буйненький,

Да нажени хмарку чорнесеньку,

Да спусти дощик дрібнесенький,

Да залий стежки і дорожки,

Щоб туди люде не ходили,

З колодязя води не носили,

Щоб мого сина не ворушили,

Щоб мого серця не сушили!

Вставай, милий, сизий голубочку,

Стоїть вода в зеленім кубочку!

Єсть у мене кониченько чалий,

Перескочить усе теє чаро.

Не падайте сльози на отаву,

Не дай милий милу на поталу!

Що на горі монастир,

Сирі дрова, густий дим!

Ти багатий, а я вбога,

Непоравні ми з тобою.

Пошла ненька густою лозою,

Зстрілася з їдною дочкою.

– Чого, мати, чого, стара, ходиш,

Чом до мене в гості не приходиш?

– Ходить, доню, лихая година –

Що вигнала рідная дитина.

– Да не буду всю ніченьку спати,

Буду, мати, хліба заробляти.

Буду, мати, тебе годувати.

Да буде брат в огні погоряти,

Да не пущу неньки рятовати.

Да буде брат в воді потопати…

Що померла жона молодая,

Зост[алась] дит[ина] малая,

Будеш, мати, куколки чесати,

Будеш, мати, діток доглядати.

Розшморгну я торбинку.

Та нехай мене згадає,

Як обідать сідає,

Та нехай мене спом’яне,

Як ложечки прибирає.

Ой що ж то за древо, що од сонця процвітає,

А од вітру одлітає?

Ой що ж то за гуси, як літом деркотіли,

Як упали, щебетали?

Що ж то в батенька за дочки,

По світлоньці похожали і стихенька промовляли:

– Як умре наш батенько, наша розкош минеться,

Позаростають стежечки й доріжечки, [не]

Зеленими споришами, а колькими будяками!

В неділю, раннію зорею, до божих церков задзвонили,

Як у новім дворі раніш того молено.

Як чужий отець, названий, чуже дитя проклинає,

Долю його козацьку-молодецьку зневажає,

За хліб, за сіль нарікає,

З домівки зганяє.

(Мати одпроважа його од обид на

чужину; нікого він там не має, тілько:)

Тільки має родину –

Кревну сердешну жінку-дружину.

То він словами промовляє:

– Дружино кревна-сердешна!

На чужині, на своїй стороні мати старая;

Чи мені піти, чи поїхати

Її одвідати?

То жінка зачуває,

Словами промовляє:

– Ти же знаєш,

Те й відаєш!..

То скоро став удовиченко на коня сідати,

Скоро став удовиченко з двора з’їжджати,

Під ним коник спітанеться,

То удовиченко промовить словами, сльозами обіллється:

– Не знаю, чи буду я свою матір живу заставати!

То скоро став удовиченко четвертої неділі

До второго названого отця прибувати,

Став вторий отець названий на зустріч його вихожати:

От же, панове-молодці, як то господь чоловікові привів!

Що з чужої сторони далекої прибував –

Свою матір старую при смерті заставав,

Скоро мати старая на божій постелі вздріла,

На своє лице християнське хрест собі положила:

– Чого я бажала,

Того і діждала:

Сина мого при смерті в вічі повидала!

(Слобода)

Вона свою головоньку за їх убивала, при їх жити сподівала.

Піди ти, нене, пріч од мене,

Будуть, нене, гості в мене –

Пани та князі у жупанах злотоглавих,

Що я не знатиму, за своєю гордощу,

Як тебе назвати уже, мати!

Не єсть ти мені наймичка або челядниця,

А єсть ти мені матінка-порождениця.

Ой велика туга коло вдовиного серця:

Мов хто його ножем прободає.

Скоро близькі сусіди наглядали,

До удови промовляли:

– Ей удово, ти старая мати!..

Ходи ж ти у наш дім…

На ранній у вечірній зорі спочинку собі ніколи не має.

Став нас господь видимо карати…

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 177 – 185.