20

Да вже нічого не думає, не гадає,

Да плуги підіймає,

Да плугами всю землю пахає,

Да яринную темную гречку

У землю вкидає.

Він слово воскликає,

На ввесь світ славу подаває,

Стиха словечко промовляє.

Тихі води, тихі води, круті бережечки,

Неправдиво, неправдиво помер мій сердечко.

Помер (2) козаченько; тихая мова зостається.

Кінь вороний і вся його збруя.

Ви ту ж збрую соберіте, коня нарядіте;

Кониченька нарядивши, за тілом ведіте.

Коваль кує, заліза не має.

[Есть в друг[ом] вар[ианте] у Максимовича 1827 г.]

Не за тобою сі скарби, маєтки збирала,

Щоб я тобі коня на славу споромляла.

Келепом кімнату одбиває.

Бодай ти туди не дойшло

І відти не прийшло!

Щоб тебе перва куля не минула!

Одинадцятеро скоту з комори на вибір займала,

До города Керсона одбавляла.

Де мого сина нагониш,

Там його окониш.

Нехай він попоходить, піхотою не ходить.

Своїх молодецьких ніжок не вриває.

Чотири сотні обминовав.

Козацькими табурами постали.

Не всі старі птиці високо літають,

Не всі старі щуки карасів хапають.

Трапляється, батьку, що кряча малеє

Ловить рибку краще, ніж старее.

На табури турецькі пробігав,

Турецькі намети поперевертав.

Турок п’ятдесят під міч узяв,

Дев’ятеро живцем ізв’язав.

Попліч сідає.

Хреста на себе не злагає.

Не булатними шаблями мене рубали,

Не ординськими стрілами з коня збивали.

Помалу, братця, не вразьте моїх смертельних ран.

Не велю я мене до города Кримова одбавляти.

Моїй матері туски й печалі завдавати.

Поняв собі туркеню, препишную панну

У зеленій сукні із білими басанами.

І проти кроля шапки не знімав,

Ні в козацький угол не ступав.

На могилі трави зелененькі

І цвіти біленькі.

Благослови ж ти мене

На війську виступати.

Не довжліє ж тобі на війську виступати.

А довжліє тобі землю пахати.

Да яринную гречку розкидати,

Да мене хлібом годовати.

Да не стріла ж єї на дорозі,

Да стріла на воротнім же то й порозі.

Правою рукою махне –

Улицю складе.

Став йому верхушку ціловати

Да вина йому підношати.

Тоді ж Івасю Вдовиченин

На приступку вступає.

Він старого козака конем побиває.

[Свого? Стало будь, приступка – данок?]

Люде – миряне,

Православні християне!

Хоть мене по колінечко в землю вкопайте

Да птицям на поталу не подайте!

То ж вони стали в його з правого боку

З лучків клевати.

Його душа з тілом не розтрявалась.

Ой птиці орли!

Дайте душі з тілом розтряться!

А на Чорному морі злая, потулиная хвиля вставає.

Великого гріха не тайте,

І звізди в небі помрекали.

Первую часть одбила – угору моря погнала.

І живцем мене у море мітайте.

Тогді всі судии козацькії

До Доброїльської пристані козацької,

Наче руками, позбирало.

Виступала даляра

Мульована, цвітована.

Не велю я тобі сну потурати.

А половину у турецькі завивала [нерозб.] позавивав.

В Димері (коло Києва) Яков Липник, лірник.

Прошу вас, із разних пищаль не погремайте!

Зводили щогли по високих могилах.

Як із день – години зчіпалися великі війни на Вкраїні.

З-під пояса шовковий платок висмикав.

Кінь білозор – тобто добрий кінь.

Що наш пан Хмельницький,

Родич чигиринський.

Гей, которий собі доброго коня не має,

Ой і той же собі за плечі дубину закладає

Да у піхотницьке військо ся отряжає.

Буду я тобі довіку-віків голдовать,

У послушниках проживать.

На прикові троє суток

На залізнім чепі стояв.

(К городу Ясам)

Буду я на тебе скарби-маєтки розсипать!

Ей, чи гаразд, чи добре наш гетьман

Хмельницький учинив,

Що з ляхами, з мостивими панами

У Білій Церкві замирив?

(Біда)

Нащо ж ти нам на такий ясир наслав!

Между собою великої яси не вчиніте.

До світлого тридневого воскресенія.

Та ще й під лід підпихали.

Буде з ляхами, мостивими панами накладати,

Буде нас, козаків, за невіщо мати.

На бубни, на цуримки вигравав.

Одтоді як то звелась славна Україна.

За Саврася Хмельниченка да за Павла Тетеренка,

Що не поправиться й теперенька.

Там стояв Іване Богуне Каленицький

Чотири неділі в запорі.

Будуть нами, – невласмя – яко кіньми міняти,

[Варіант: Будуть нами невластьма яко кіньми міняти. Ред.]

Будуть за нас брати дорогії сукна постави, не мірячи.

Об вірі християнській гадали.

Пан турецький до мечету виряжає:

– Нехай мені отець худоби не трачає.

(Визволь, боже, 700 невільн[иків])

У край веселий, у мир хрещений,

На зорі ясні, в городи християнські.

(Старш[ий] бр[ат])

Нехороші собі мислі має,

На толмак шаблю накладає.

[Варіант. На телмак шаблю накладає. Ред.]

(Середов. бр[ат])

Велике милосердіє має,

Голою рукою за палаш хватає.

Міч твій не озьми,

І рука твоя не зніми!

Хоча б твій міч узяв,

І рука твоя ізняла,

Так душа наша гріху у вічний час не скупиться!

Ей орли, каже, орли сизопері.

Гості мої немірні.

Тільки буде білою сирицею

Назад руки в’язати.

А в гіршу каторгу завдала.

Буде отець-мати при нас помирати.

Будем папіл худобу пайовати,

Третьої попереки междо собою не мати.

Як став уходить менший брат у шляхи Самарськії.

Став козак од сирої землі пришествіє приймати,

До сирої землі припадати;

Стали вовки-сіроманці набігати.

До отця, до матері – до родини покревної став приїзжати.

Бодай ти, долино-кодино,

Мхами, болотами западала,

Щоб у десну божу ніколи не зоряла, не позоряла.

Орли-чорнокрильці козацькі дозірці налітають.

Сам на себе в землю щирим серцем впадає.

Шаблями, наділками яму копав.

Шапками, приполами семикопну могилу висипали.

На могилу прапір устромили,

Славу козацьку учинили.

Так як би зозуля окувала.

Ой ходить лях по риночку,

Як панська дитина,

Іде козак біля його –

Та й шапки не скинув!

Ой скидався лях до лука,

А козак до друка,

Отут тобі, вражий ляше,

З душею розлука!

Ступи за нас, панна,

З високого тьмаху,

Утішай нас усіх, грішних,

У великом страху.

Которий страх одалений,

Тепер останкує.

По мужеві Грициха,

А по прозванію Коновчиха.

Змалку леліла,

У найми не пускала.

У первому разі на герці погуляти!

Полежієм, домотуром, гречкосієм величати.

На колінця припадають.

Ой царю, мій царю,

Небесний сохвалю!

Ой вербо (2), вербице,

Спусти гіллячко додолу,

Нехай соловейко гніздо в’є,

А сивая зозуленька обкує.

А козак дівчинон[ьку] чарує,

А вона перснем дарує.

Спрежду віку світ зачинався.

Де руки впали – престоли стали,

Де очі впали – зірки засяли,

Де ноги впали – пороги стали.

На всі струни ударяєш,

А ти, боже, наш царю,

Пренебесний шапарю!

Радуйся, боже,

Сітуйся, земле,

Народився Хрест!

Ой ти новая рада,

Що у небі не бувала.

Новая рада стала,

Нігде не бувала.

Став думати і гадати,

Яке йому мено дати.

У нашого пана увесь двір в огорожі та й у винограду.

Зустріла Марія трьох жидовів.

Кряжі кряжують, церкви будують.

Не ми мучили – наші предкове.

Над Марією красоля цвіте,

З тії красолі вилетів сокіл.

Та полетів сокіл під небесами.

Всі небеса розтворилися,

Всі святії пополонилися.

А то син божий людей намножив,

Хліб настожив, нас прокормив.

Край столу стояла,

Чесний хрест держала.

Крамарі ідуть та сукні несуть.

Бог йому дав,

Бог йому послав,

Умную жону

Та в його дому!

[нерозб.]

Закупила три городочки

З крамарями,

З козаками,

З калашниками.

[нерозб.]

Коники ідуть, по коню ведуть.

На руках держали, миром мировали.

Чи дома, дома молода вдова?

Св[ятий] вечір!

«Що вона робе?» – «Золото дробе».

«Що вона діє?» – «Золото віє».

«З золотовійки сім кварт горілки!»

(Сум.)

А судом судить, пересудки бере

Та на лаву <в кишеню > кладе.

А коли б, дочка, то терем збудував,

І терем збуд[ував] і хороми змалював.

Старії люде для порадоньки.

Гречі молодці для шабельки.

Треть села красні дівочки.

Красні дівочки для віночків.

Три семи людей для весіллячка.

(Гайс.)

Місячко говоре: «Нема як над мене:

Як я освітю темну ніченьку,

Зрадуються гості в дорозі,

Гості в дорозі, волики в возі».

Дощик говоре: «Нема як над мене!

Як я пройду три рази на яр,

Зрадуються жита-пшениці,

Жи[та]-пш[ениці], всі яриниці».

Нема як над тебе, великий наш боже!

Ти кажеш сонцю: «Світи всьому світу».

Ти кажеш місячку: «Світи всьому світу».

Ти кажеш дощику: «Мочи суху землю».

(Харк.)

Боже мій, вечір добрий,

Дайте пиріг довгий.

З руками, з ногами,

Щоб ходив за нами.

Що на кожній тинині та по маковині,

Що на кожній коляці по маковочці.

Ой красно в нього,

І в дворі в його

Тесові сінці,

Яворові східці.

На тих [золот.] ретязях

Мідяні ключі,

Мідяні ключі,

Тихо дзвеніте,

Пана не збудіте!

Добре чувати – в Пен[черській] землі:

Пенчерська земля вся згорана,

Вся згорана і засіяна,

Павляним пірцем заволочена,

Ясними мечами обгорожена.

Яснії мечі від злої тучі.

(Гайс.)

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 352 – 362.