15

В огороді бузина

Черваве насіння.

Немає Солохи – поле барвіноки.

Пішла Солоха по череду.

Казала Солоха Явтуху прийти.

Немає Солохи, поле яглицю.

А так станьмо всі в коло.

Сука жінки не злюбила,

Із примостки ізвалила.

У дівчини сльози поливаються.

Мені рік погодив.

Москаль сокиру ухопив.

Мені рік ізгодив,

Злодій шкапу ухопив.

Ой ходили по току,

Та всадили вишню.

Пошли, боже, чоловіка

Та під мої мислі.

Так як утне межи плечі,

Аж душа микає.

Положімо сволоки

З зеленої осоки.

Напни мені холодок,

Я буду лежати.

Бо не вчила мене мати,

Як мужика шановати.

Ой ти ткач-ниткоплут,

А я королівна,

Ой ти знав,

Нащо брав –

Я тобі нерівня.

Облуда в кайданах

Трень, брень!

Наша щирість чиста,

Як день, як день!

Приязнь в нас без вади.

Й посадили одуда

Читати псалтирі.

Як стали орла

Із цехом ховати,

Почала птиця небесна,

Як коза, лелесати.

Орле наш, орле,

Великий, похмурий.

І сховався в чоловіка

Під полукіпком проса.

Як їстиму гірку щепу,

Бодай похлинуся.

Не жалійте дров і труску.

Купіть конову пива

І діжку меду.

Ведмідь на ретязі

Товсто реве.

Ти женшіє, женшіє,

Ти чортів насмішку,

Коли мене не сватаєш,

Сватай мою кішку.

Позбирайте падло.

Ой тим же я не прийшов,

Що чортмало підошов.

А в матерніх не схотілось,

Що вустілки волочились.

В мене хата і кімната,

Постіль біла, перината.

Бодай же ти не вернувся,

Що умовонъку забувся.

І сміх і попріка,

Била жінка чоловіка.

(Бахм.)

Ой добрії люде, будьте,

Другу жінку мні добудьте.

Ся, як ворог, зародилась.

Ой гоп не помалу,

Та пошила штани з валу.

Підписарем не гожуся,

Писарем ще гірше,

Хіба в попи пострижуся

Там каптурів більше.

Купив мужик пугу,

Жінка каже: пастернак,

Нехай сяк, нехай так, –

Покоштуй же який смак.

Зсипала той овес

На холодну черінь,

Як сох той овес

Та цілий тиждень.

Найшла на сміттячку ложку

Та в тин устромила,

Оце тобі, мій миленький,

Вечеря мила.

От тобі, рибо, такая подія,

Не танцювала б з раком

У святу неділю.

Бо неділенька тая, вона тебе скарає,

А п’ятинка, мій синочку, у дорозі спіткає.

Та вирвала цвіту квітку

Та й вкинула у темницю.

Хотять байрак порубати,

Порубавши, зволочити,

Зволочивши, запалити.

Убив, мати, горобчика,

Щоб у стрісі не джеркотав.

Убив, мамо, голубчика,

Щоб на вікні не буркотав.

Нікуди, мати, від’їзжати,

Треба милу поховати!

– Віднеси ж на Дунай проворнесенъко,

Не розвертуючи, не розглядуючи.

А милая серця його не вскорила:

Розвернула плаття, його гаразд розгляділа.

– Ах ти ж, проклятий син-розбіюга!

Ти ж голубко моя неоцінная!

Покотилась головочка,

Так як маківочка,

Вилетіла душечка,

Так як ластівочка.

Стала Галя Маркові головоньку ськати.

Ох ви звір’я, ох ви люте, набігайте на мене.

Ой зірочко, крижавочко,

Чом не лупаєшся?

Зеленая горішина

Проти сонечка зів’яла.

Ліву ручку правою обняти,

Та прижати, та поцілувати.

Я ж думала, що дуб молоденький,

Аж там стоїть гайдар молоденький.

Челядини нема, що ж мені по тому,

Дала б же я білу ручку, та не знаю кому.

Не топися, серце, бо душу загубиш.

Верба цвіте без насіння.

Знайшов би ти наверх дороженьку,

Облинув би вороженьків.

Чужі діти йдуть – улиці гудуть,

А мене немає.

Ой прибудь, прибудь

Хоч лугами, байраками.

Ой нагаєчка вся дротяночка

Із кілочка не збуває.

А шитий рукавочок

Від слізочок

Ніколи не всихає.

Накажу та перекажу

Хоч своїми ворогами,

Що не довелась ти мені жоною,

А я тобі дружиною.

Забувсь козак чоботят,

Відбігає й шапки.

Пливе коса, до берега доторкається.

Накажіте дівчині.

Що в льняній сорочці,

Що в шовковім платку,

В дротянім вінку.

Нехай мене не лає,

Нехай мене згадає.

А я вівчар-нетяга,

В мене овець ватага.

Ой по горі, по горі

Чабан вівці гонить.

А дійнику без ліку,

Найду дівку не таку.

Дівка слово зачула,

На улицю майнула.

Туман поле вистилає.

В мене люлька й гаманець,

І кресало й Кременець.

Яловнику без ліку.

Стадо коней у полі,

Череда волів в діброві.

Ой мельничко, мельничко!

Болить моє сердечко!

Ой на горі кошара,

Вівчар вівці ганяє.

Котилася талірочка цінованая,

Та вже ж моя дівчинонька цілованая.

Ой у полі криниченька полатаная.

Добре тії ляхи чинять, що не кохаються:

Побравшися за рученьки, не женихаються.

Чи ждав же я бідиноньки такої на себе.

Прошу тебе, мій миленький, в просьбу не вдаряйся,

Як поїдеш на Вкраїну, то не обаряйся.

Покуль люде зібралися,

Аж водиця тиха стала –

Мого милого не достала.

Поки мила ісходила,

Вже милого вода змила.

Там плавали утенята,

Сіренькії каченята.

А я плачу й не виплачу,

А я трачу й не витрачу.

Дівчинонько, ти хрещаточко моя!

Ой пливи, вінок, тихо за водою,

Щоб не було жалю за тобою;

Пливи, пливи, поки води буде,

Поки мене милий та любити буде.

А я ішла гаєм зелененьким,

А за мною гайдай молоденький.

І збив мені віночок зелененький.

Накинулись два дубочки низько.

Ой у полі три берези різно,

Ходив козак до дівчини пізно.

Лежить нелюб, як печіна у попелі.

Я, як золото у папері.

Ой не вповай, мила, на ті блузументи.

Ой там на ставочку,

Там новий млинок меле.

Вона дура, то й не стура.

Що козак сміється.

Ой дівице-гордовнице,

Гордуєш ти мною.

Летить ясний сокіл

Ізстріч перед тобою.

А я ж тую синю хмару

[нерозб.] розмахаю.

Зайшло сонце за віконце,

За чорную хмару.

Як з-зо сії полюбові нічого не буде.

Ой як піде ропа з рота –

Ото братова отрута.

Іще братик у порозі

Вже чарочка на порозі.

Що за гостре сеє пиво,

Що за серденько вхопило.

Ой я тебе та й нараю.

Того зілля накопаю.

На гадину сонце пече,

А з гадини крівця тече.

Біля млина, млина

Поросла калина.

Ти будеш косити,

А діти погребати.

Жовтою кістю мости вимощати.

Ой поховай, мила, та не крий землею,

Бо ти знаєш, мила, що важко під нею.

Погибли любощі і тихая мова.

Соловей на вишні грацько приспіває,

Десь мого милого на світі немає.

Не спам’ятаєш, мила,

Де моя могила.

Чом ти мене, моя мати,

Рано не збудила,

Ой як тая чумація

З села виходила.

Великий мій смутку!

Копала дівчина кріп та петрушку

Та пом’янула Грицеву душку.

Чи я [нерозб.], чи я вбрала, чи мене підлито?

Чи сам козак любить кінчив, чи його відбито?

Ой далеко соловейку до ставка літати.

Ой козаче-барвіночку, хоч і в неділечку!

Другий сидить на полу – у скрипочку грає.

Горох, мати, горох, мати, горох не кипячий,

Пускай дочку на улицю, бо я нетерплячий.

Стоїть кухоль на прилавку,

Возьми та й напийся.

Хрещатому барвіночку звіку зміни.

А на себе, безбатченко, лиха сподівайся.

Ой по тобі, Грицю, вся улиця плаче.

Нехай гуде, нехай гуде,

Вона догудеться:

Як піймаю та прибуркаю,

Вона схаменеться.

Не журися, дівчинонько,

Рутко зелененька:

Сей покине, другий візьме, –

Ще ж ти молоденька!

Як то жіноцька клятьба дурно йде,

Так як мимо сухе дерево вітер гуде.

Бо вже я потурчилась, побусурманилась.

Стали той борщ носить, оскомистий.

Чаруй, чаруй, молода дівчино,

Коли тобі довелося,

Коли твоє та біле личко

З моїм понялося.

Ой у млині два камені,

Камінь огонь креше.

Що брала пісок з-під білих ніжок –

Тебе чарувала;

Що брала воду та з твого роду,

[Варіант: брала воду у чистому броду. Ред.]

Тебе напувала.

Та чорти б казив твого батька

З твоєю порадою,

Я до тебе з щирим серцем,

А ти з неправдою.

Пусти мене, моя мати, –

На прилуки пасти:

Чи не вижене чумаченько

Сірих волів пасти.

Пусти мене, моя мати,

На толоці прясти.

Хоч на луки прясти,

Чи не вийде чумаченько

Сірих волів пасти.

Вийди, вийди, дівчинонько,

З новорубленої хати.

Роблю же я таки те ремество синило.

Коло двора [нерозб.] і кола,

На дрівітні дров ні поліна.

Не пускає мене мати,

Що в чорній сорочці…

– Пусти мене, моя мати,

То я й приберуся,

Пусти мене, моя мати,

Я хоч подивлюся.

Носилися твоїй дочці

Горішки-потішки,

Була в мене пара коней,

Тепер хожу пішки.

Вже я цвіла, вже я й зеленіла,

Вітер віяв, мороз поморозив,

А я потемніла.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 306 – 316.