26

Чи тобі, козаче, місячко зійшов,

Що на бережку квіточку знайшов.

Що у тії брівоньки розпречорнії,

Що у тії віченьки розпрекарії.

Гусята, качата гречку поїли

На попів ставочок [нерозб.] летіли.

В його станочок – хоч до жупана.

Ой горе тому, хто має жону,

Втоптана стеженъка до його дому.

Ой у полі дві тополі,

Одна одну похиляє.

Лучче ж мені, подруженько,

Та на світі не бувати,

Аніж мені та з тобою

Та одного жениха мати.

Ой млин меле, вода верне,

Два камені обертаються;

А душа моя та не приймає,

І сердечко відвертається.

Бодай тобі, подруженько,

Та виїли комарі очі,

Щоб не стояла із моїм миленьким

Із вечора та до півночі.

Ой у полі дві тополі,

Одна одну перехитує,

У козака та дві дівчиноньки,

Одна одну перепитує.

Хіба тобі не гикалося,

Як я з тебе насміхалася?

На подружку очі не зглянуться,

А серденько не обернеться.

Ні отець, ні мати, ні піп, ні громада:

Хіба ж нас розлучить заступ та лопата.

Стоїть кухлик на відничку,

Возьми та й напийся;

Сидить дівка за квітками,

Піди, подивися.

Ой у мене в огороді зацвіли нагідки.

Ой у броду беру воду,

На камінь ступаю.

Ой у броду беру воду,

З відер вода ллється:

Не зна батько, не зна мати,

Чого серце б’ється.

Коли б вирік неба захотів –

Мене багатим був вчинив.

Мати дитя пригортає,

Щ$ воно маненьке,

Козак дівку вірно любе,

Бо слово вірненьке.

Гула, гула голубочка,

Полинула в поле.

Ой дай мені, моя мати,

Нового горщати.

Держать чари у світлиці,

У нодім горщечку –

На полиці.

Шукай, мати, питай, мати,

Справедливої знатниці,

Бо вже мені не ходити

На прокляті вечорниці.

Вона мені, молодому,

Та дружиною буде.

В другім розі, у пирозі

Та злая отрута.

Ой ти мати, за все винна!

Нащо мене уродила?

Боги ж мене наказали,

Що такеє серце дали!

Ой піду я утоплюся,

На біл камінь розіб’юся.

[Варіант: Об лід, камінь розіб’юся. Ред.]

В мене нема грошей,

Ані вина,

Тільки хороша

Я дівчина.

Чом ти мене не втопила,

Як матуся народила.

Виглядаю день одо дня.

Альбо тобі, альбо мені

На світі не жити.

Ой горе, не той ум!

Кого люблю, то все кум!

А свиточка черчіточка.

Кінь води не п’є,

Все копитом

Сиру землю б’є.

Ой брешеш, мила, неправда твоя,

Що в нас із тобою присяга була.

Шапка чорна, шапка чорна,

Обкладка чорніша.

Жупанина по коліна.

Сорочечка тонка, біла,

Вишивата шовком.

Чи жаль тобі гуляннячка,

Чи обітнього чесаннячка.

Поставила кониченька

У стояночок.

Ой маленьке хлоп’ятко,

Осідлай мені конятко.

Прив’язав же його край порога:

– Постій, мій коню,

Помоли об мені бога, –

Щоб наші вороженьки

Спати полягли.

А жаль мені дівоцького убирання:

Що в суботу запліталась,

А в неділю прибиралась.

Веде коня у ставницю,

А милого у світлицю.

Що в суботу ізмиюся,

У кісоньку заплетуся.

– Задля кого ж, мила,

Увесь двір ізмостила?

– Не сама ж мостила,

Теслю я наймала.

Щипає, зриває зелен виноград,

Кидає, цгтае милому у кровать.

Тим трава зелена –

Бо близько вода.

Втішайтеся, вороженьки,

Вам на безголовля.

На чужині, наедині

Тугу розділімо.

Зійшовсь рід із родом –

Хоче погуляти.

Карим очам спання нема,

Ніженькам спочину.

Ти сама, дівчинонько,

В славоньці ходиш.

З великою худобою

Животу догода.

Великая худібонька

У полі за очима,

А вірная дружинонька

Все перед очима.

Ой глибоко вітронькові

Відтіль повівати.

Я за сії жупани

Увесь задолжився.

Ти пришли, пришли, мій миленький,

Хоч нароком людей.

Ой щоб притопити

Превражу дівчину.

Надибала козаченька,

Хорошого на вроду.

Та це ж тая дівчинонька

Води не набрала.

А вже з милим козаченьком

На розмові стала.

Ой у броду

Брала дівчина воду,

Забачила козака на вроду.

Ти козаче, чорнявий собою.

На що уповала,

Чи на стан статечний?

Ой дай мені, моя мати,

З кірця умиватись,

Та не буду з дівчини

Довіку сміятись.

– Ой ти, дівчино, мислями блудиш,

Сама не знаєш, кого вірно любиш.

– Ой я тебе люблю і бог про те знає –

Побий, боже, розлучника, що нас розлучає.

– Він нас не розлучить і себе не втішить;

Нехай йому все недобре: тільки людей смішить.

Ой місяцю круторогий, світи надо мною.

Коли маєш говорити,

Говори безпечно,

Як не маєш говорити,

Умру доконечно.

Нехай же нас поховають

Голова з головою,

Щоб нам можна на тім світі

Розмовлять з собою.

Соловейко, моя ненько,

Окном прилітає.

Буду тебе, соловейко,

Цукром годувати.

Буду тебе спать ложити

В перинах з собою.

Піду з горя утоплюся

Або в камінь розіб’юся.

Будеш ти, козаче, у лісі,

Буде твоя пшениця у засщі.

Тепер моя головонька в тузі,

Що поламалася дощечка в плузі,

Чи мені дощечку тесати,

Чи до дівчини чесати?

Ой накину свитину на спину,

Таки до дівчини двину.

– Дівчино, одчиняй сіни,

Трохи мене собаки не з’їли.

– Нехай тебе собаки з’їдять,

Коло мене кращі сидять.

Що поломилися всі снозоньки в плузі.

– Дівчинонько Галю, пусти на господу!

– Козаченько, боюсь поговору!

Бо я роду, роду не такого,

Не звів я з ума нікого.

Дівчино Галю, збуди мене рано,

Та так рано, щоб ще не світало.

Та у барабани повибивали,

Та у сопілочки повигравали.

І попруги з зеленого шовку,

І попруги з червоного шовку.

Ти думаєш, що теє,

Що нема над тебе?

А люде говорять

Всякий час про тебе!

Ой таки рано, щоб ще й не світало,

Щоб і пищалочки та не вихваляли,

Щоб козаки в лаву не ставали.

І в пищалочки та повиквиляли.

Не журь же ти мене,

Не карай же ти мене.

(Старод.)

Козаку дорожка торненъка.

Прив’язав кониую за билиночку.

(Старод.)

Твою кониченьку з собою візьмуть.

Вирвала пшениці да три каливці

І вдарила парня по білому лицю.

Прив’язав коня до билиночки,

А сам же ліг на спочиночки.

Кінь вороненький та неізжаненький.

Тебе ж, молодого, не буде другого!

Ой на нашій на улиці

Та на нашій рівній

Вигравали козаченьки

Вороними кіньми.

Кури, кури, мій миленький,

Жените хороший!

Ти ж свою, дівка, долю

В середу проспала,

В п’ятн[ицю] проспівала,

В суботу не вмивала,

В неділю проснідала.

– Ой куди ж ти, Мар’ечко молодая,

Та ходила,

Що ти свою головоньку

Побілила?

– Ой ходила, подруженьки,

У вишневий сад.

А на мою головоньку

Увесь цвіт опав.

Коло млину, коло броду

Пили сірі гуси воду,

Завернуся, подивлюся,

Чи хороша я на вроду.

Ой як пішла Немирівна

Пужарем,

А за нею та Шинкаренко

Вже й конем.

Ой ночую, мій миленький, сама,

Як у лузі калинонька зацвіла,

Як у лузі калинонька квітками,

То там я, миленький, з дітками.

Одно кладу, мій миленький, від краю,

Друге кладу, мій миленький, від стіни,

Третє кладу, мій миленький, від себе

Та горюю, мій миленький, без тебе…

Ой уставай, мій миленький, умивайся,

Висить рушник на кілочку, утирайся

Та з своїми діточками утішайся!

(Лебедин)

Мене будуть м’якать, ти будеш плакать.

(Город.)

А з тихого броду п’є сивий кінь воду.

Рум’янеє личко в нелюба в долоні.

Чи в приязні кому зрадив.

Ой вже годі цілувати, бо ондечка іде мати.

Ти був, Христе, не злобливий.

Чом до мене не промовиш

І сліз моїх не утолиш?

Тобі, матір, повідаю:

Не навіки, умираю!

За ввесь мир страсть приньмаю!

Де матка твоя під хрестом стояла,

Від жалю тебе великого умлівала.

А Іван святий на Хресту припадав,

Жалісно ридав.

Обнови у серці матернюю радість.

[нерозб.] твоя – [нерозб.] рід.

На крижовім троні,

В терновій короні,

Глядиться цар!

Пресвятеє його тіло

Ізнівечене усе синіло.

Князь сього світу, що всіма владає.

І сущим в трунах жизнь дарував!

І палицею по голові його били.

І сим диявол посоромлений став.

І все своє гибельне військо всюди розіслав,

Щоб до нього християн прилащали,

І до нього на пагубу підтикали.

Отче милосердний наш Іісус Назорянин

Подарував нам насупротив біса хрест один,

І ми сьому хресту і слобожденію возвеселимся.

Відкіль сей хоробрий і добрий козак узявся. .

Від которого приходу ад в порох розпався.

І вас, панове чесні, з празником поздоровляю.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 409 – 418.