28

Шевце, серце, ремісничку,

Заший розпорочку в мойму черевичку!

(У беседі)

Чарочко-повночко,

Як мені до тебе пристати?

Чи папірними руками,

Чи сахарними устами?

Ой ти, чарочко-коточок,

Покотися у роточок.

Ой чи пити, чи не пити,

Чи по столу покотити?

Ой ліс дубина,

Та листочків нема,

Хорошая дівчинонька,

Та сорочки нема.

Ой ліс осичина,

В тебе жінка позичена.

– Ой неправда твоя,

В мене жінка своя.

(Укр.)

Ой гоп ще й півгопа,

За півгопа люблю хлопа.

А хлоп мене та буде з мене.

Наша хата, наша стріха,

Наша дівка, наша й втіха!

Не займайте мене, хлопці,

По телята йду.

Як займете мене, хл[опці],

Позивать поведу.

(Малор.)

– Ой дівчино, люблю тебе,

Не їж хліба, возьму тебе!…

– Нехай не їсть твоя мати,

Коли хочеш мене взяти.

Нехай не їсть ні лусточки,

Як хоче взяти невісточки.

(Укр.)

(Далі – Україна)

Не женися ти зо мною,

Не поправиш свою долю!

Ой ви чумаки, ви браття мої!

Викопайте діл глибокий,

Схороніть мене!

[Варіант: Захороніть мене. Ред.]

У городі цвітуть нагідки,

Плачуть, плачуть по сіромі його дітки.

Зійшла зоря та вечірня

Та й покотилася,

А другая та вечірняя

Та вигравається.

А мій милий-милесенький

У дорогу вибирається.

Ой як летіла –

Луг поламала,

А де спочивала, –

Криниця стала.

Ой ти, хрещатий барвіночку,

Не стелися…

Бо тут буде йти мій нелюб:

То стопче тебе ніжищею,

А зорве ручищею,

А зіткне тебе за шапище,

За дурную головище.

Лучше постелися,

Як буде йти мій миленький:

То ст[опче] тебе ніженькою,

Та зор[ве] тебе рученькою

І заткне тебе за шапоньку.

Ой дай боже звечора погодоньку,

Візьму відра да піду по водоньку;

Тиха вода береги позаймала,

Йшла-перейшла, родини не пізнала.

Старший брат коника наповає,

Менший старшого розуму научає:

– Годі, братику, коня наповати –

Не даймо сестрі на чужині загибати!

А з тих торочок та нашиє сорочок,

А з тих конців та нашиє штанців.

Нехай мене поховають наші бурлаки!

Ой пливуть гуси бистрою водою,

Вийди (2), дівчинонько, розмовся зо

Ой волю я, мати, Дунай іспливати!

Ой я тую тугу, великую журбу

На папері спишу,

А списавши на білім папері,

Та й на Дунай пущу:

– Ой пливи, туго, великая журбо,

По крутих берегах.

Ой рознеси тугу, великую журбу

По моїх ворогах.

Ой у стрісі горобчичок ворушить,

А на мою головоньку порошить.

Забавляла компанію молоду,

Розсипала горошеньки по льоду:

А хто ції горошеньки загорне,

То той мене до серденька пригорне.

Цвіт калину ламала,

До личенька рівняла:

– Чи буду я така,

Як калинонька ся!

Ой на горі, на горі там горіли огні:

Калиновий луже, та не шуми дуже!

Той мені не до душі,

Що приходив у кожусі.

Той мені сподобався,

Що гудзями обшивався.

Той мені на умі,

Що в зеленім жупані!

Катерина та Дем’ян посварились за бур’ян.

Катерина Дем’яну не попустить бур’яну.

За городом вівці пасла,

Сколотила горщик масла,

Сколотила, сполоскала

І хлопцями згодувала.

Найму собі цимбали,

Щоб ніженьки дримбали.

На городі терниця,

Чогось милий сердиться;

Ой жаль превеликий,

Що поганий та сердитий.

Як була я мала, мала,

Мама мене колихала.

То в колисці, то в коробці

Колихали мене хлопці.

Присудили вражі люди

Жінку поєднати.

Листи наші писавши,

Будуть люде знати:

Лучше самому

Сісти поїхати.

… Та й укинув у Дунай глибокий.

Ой попливла мила на жовтий пісочок

Та витягла стиха голосочок:

– Чи ж я не хороша, чи ж я не вродлива,

Тільки моя доля нещаслива.

На городі мак поламався,

На дівчину дяк залицявся:

– Цур тобі…

А прибігла к тину,

Ухватилась за спину.

Качається по дорозі

Кругла горошина,

А в козака чорні брови,

Як у Волошина.

Циганочко-вірняночко!

– Ти русявая біла,

Десь ти розум діла?

– На козака та й уповала –

Розум потеряла!

Приходить до корчми

Да скидає шапку.

– Ой дай, шинкарочко,

Та горілки кварту.

Прих[одить до корчми]

Та скидає бурку:

– Ой дай, шинкарочко,

На закуску булку.

Прих[одить до корчми]

Та скидає бути:

– Позволь, шинкарочко,

Ще й трохи заснути.

Приходить дівчина,

Стала на порозі,

Обілляли дівчину

Дрібненькі сльози.

Очерет, осока – товарові паша;

Говорили у Івана: Хвеська буде наша.

– Ой хоч ваша, хоч не ваша,

В той час буду ваша –

Як укипить на льоду ячмінная каша.

– Подруго, одволохо,

Одворожи живота мого:

Чи не була ти на улиці,

Чи не бачила жениха мого?

– Важко вздихав, тебе питав –

Чому ти вчора не виходила.

Маю тобі, подружино, п’ятака дати,

Ніяк мені з тобою сокупнього жениха мати.

Пелехатий в піч вимітає.

До бору, бояри, до бору,

Рубайте сосну здорову,

Рубайте ж її дрібненько,

Щоб вона горіла ясненько!

Ріж, мати, китайки,

Застилай столи й лавки,

Бо йдуть дружки-панянки!

Їжте, бояри, капусту,

Наша капуста густа.

Наша Ган[нуся] садила,

Рано встав[ала],

Кап[усту] поливала –

Просимо вас!

Уживайте у нас!

Не чужа сторона –

Не буде вам сорома!

Тут не чужії люде,

Сорома вам не буде!

Їхали чужозімці –

Пропили пісню на горівці.

(Дружки, одходячи)

Ми підемо на досвітки з гребенями,

А ти, Уляно, зоставайся з бабами!

А в нашого пана золотая брама,

А срібні одвірки.

Рученькою мале дитя обняла,

Слізоньками біле личко облила:

– Тепер же я ні дівчина, ні вдова,

Осталася покриточка молода.

Не зарікайся іншої любити,

Бо ти без кохання не можеш прожити.

Я за дядькову біду на панщину іду,

Як дядьки не буде, моя дівчина буде.

Ой чи чумак, ой чи ти козак,

Ой чи ти коломілець?

Передай, серденько моє,

Хоч сухар на гостинець.

Ти мене, бісів сину, не займай,

Ой ти ж мені доганоньки не давай…

Тепер у мене ні гребеня, ні мичок,

Біжи собі до жидівських наймичок…

Нехай мене хазяйський син займе.

А которі воли отощали,

То ті марно пропали.

Косить хазяїн у степу траву,

Аж крівавий піт ллється,

Лежить чумак в холодку під возом

Та з хазяїна сміється.

Прийшли на чумака зими та морози –

Нічим волів зимовать;

Бере чумак налигач під руку

Та іде сіна куповать.

Іде чумак селом, улицею,

Та й устілка волочиться,

Сидить хазяїн в корчмі в конці стола

Та з чумака сміється.

Прийшов чумак та до хазяїна

Та з-за угла виглядає.

Сидить хазяїн в кінці стола –

Вареничків оплітає:

– Ой добридень, дядьку, ой добридень, батьку,

Ой продай сіна в’язку, а в’язку соломи.

Та підемо, дядьку, та до моїх возів,

Та набереш, дядьку, собі риби й солі!

– Було тобі, превражий син, під возом не лежати,

Було тобі брати гостренькую косу,

В чистім полі траву жати.

Ой вернися, мій синоньку, вернися,

Внесу жупан та й приберися.

Подивлюся, мій синку, на тебе –

Чи є такий козак на Вкраїні,

Як ти у мене, мій синоньку, уродливий!

Ой не жалкуй, мій сину, на мене,

Не дай боже пригоди на тебе,

Як ти будеш пострелян, порубан.

Біля моєї криниці

Залізнії ключі,

Умиймось, серце,

До шлюбу йдучи.

А все гори та яри,

Туди йшло два чумаки молоді,

Вели ж вони два коники вороні

За чорнії шовкові поводи;

Ой кінь ірже – води не п’є.

Ой у полі криниченька, вода протікає,

Ой там чумак (2) молоденький

Сиві воли наповає.

Чи не заревуть біля гробу за мною.

Чи не почує молода дівчина,

Як ітиме з водою.

– Ой якби я сива лебедя,

То б я сиві крила мала,

То б я…

Глибокая криниченька,

Короткії ключі.

А вже ж мені докучило,

Миленького ждучи.

Ой як мені повівати з долини на гору,

Ой як мені прибувати з Дону додому!

Полинула чорна галка, та й не барилася,

Та й принесла милій звістку, щоб не журилася.

– Не журися, моя мила, не вдавайся в тугу,

Ти, молода, заміж підеш, а я возьму другу!

Не заходить ясний місяць за чорную хмару,

– Ой ходімо, товаришу, на той путь помалу.

Очі ж мої каренькії усю нічку не спали,

Ніжки мої біленькії усю нічку прохожали.

Пала роса біля проса, біля спіленького –

Взяли турки два парубки – мого миленького!

Танцювала, танцювала,

Закаблуки поламала,

Ціловала шевця в руки,

Щоб направив закаблуки.

Маю стожки-оборожки.

– Не ший мені, мати, очіпка сього,

Не піду я заміж чорзна для чого.

– Дочко, ледащо, яке ти дурне,

Дочко, голубко, послухай мене!

Як я була молоденька, була я така,

Не хотіла заміж та таки пішла.

Чи голівка больна, чи в світі не вольна?

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 429 – 437.